Далекі від народу. Як у світі виховують політичну еліту — та чому люди дедалі більше нею невдоволені

23 липня британська Консервативна партія обрала своїм новим лідером Бориса Джонсона. Хоча він критикує політичну еліту Великої Британії, він є її класичним представником. Джонсон став третім поспіль та одинадцятим післявоєнним прем’єром — випускником Оксфордського університету, та 21-им прем’єром, що закінчив престижну Ітонську школу. Який шлях до політики доводиться долати амбітним людям у Британії та інших країнах та які шанси на успіх в «антисистемних» кандидатів — розбиралося Громадське.

Політичні еліти переживають непрості часи не лише в Україні. В багатьох демократіях світу їм закидають невдалі рішення (на кшталт референдуму про Брекзит) або вказують на нездатність розуміти та представляти звичайних людей. Як наслідок, до влади приходять популісти на зразок Дональда Трампа у США, вибухають протести (як «жовті жилети» у Франції), а традиційні політичні партії втрачають голоси на користь радикальних та антисистемних політичних сил — наприклад, «Шведських демократів» у Швеції. Тим часом причини падіння якості політичних еліт — але й шляхи вирішення проблеми — треба шукати в тому, як відбирають та виховують майбутніх політичних лідерів.

Велика Британія

Джордж Орвелл, якого важко запідозрити у прихильності до британських еліт, якось зазначив: «Про порівняно здорові моральні цінності англійського керівного класу свідчить те, що вони завжди готові віддати своє життя під час війни».

Сьогодні, на тлі приголомшливого результату референдуму про Брекзит та нездатності досягти компромісу щодо угоди з ЄС, британська політична еліта постає у значно гіршому світлі. За словами журналіста Financial Times Едварда Люка, що вчився разом із Борисом Джонсоном, «це найбільш цинічне, опортуністичне та некомпетентне покоління на чолі Британії в її сучасній історії». Видання The Economist погоджується: «Британією керує егоїстична кліка, яка ставить належність до групи вище компетенції, а самовпевненість вище вмінь».

Перш за все, критики звертають увагу на однорідне походження еліт, зокрема схожу освіту. Приватні школи закінчило лише 7% населення країни, але 39% представників політичної еліти. Диплом Оксфорда чи Кембриджа має менш ніж 1% населення, але 24% політиків.

Особливо зручною мішенню для деяких критиків є бакалаврська програма в Оксфорді «Філософія, політика та економіка», яку закінчили Джеймс Кемерон, суперник Джонсона Джеремі Гант, міністр фінансів Філіп Геммонд та попередній лідер лейбористів Ед Мілібанд. Вона була створена ще у 1921 році з метою осучаснити підготовку політичних лідерів. Тоді вона стала справжнім проривом, адже відмова від вивчення латини та давньогрецької мови відкривала дорогу тим, хто не відвідував дорогі приватні навчальні заклади. До того ж, усю увагу приділяли вмінню швидко та глибоко розбиратись у складних суспільних проблемах.

Попри інтелектуальне багатство програми, її випускники можуть отримати фальшиве відчуття компетентності: як пише Едвард Люк, «якщо тобі вдалося проскочити повз найкращих викладачів, все інше може здатися легкою прогулянкою». До того ж, потрапляння у політику майже не залежить від результатів навчання.

Спеціалізація не має вирішального значення для політичної кар’єри. Так, «залізна леді» Маргарет Тетчер отримала освіту хіміка, Тереза Мей вивчала географію, а Борис Джонсон — античні мови та літературу. Проте всі вони змагались за лідерство у місцевих студентських організаціях. Найбільш відома із них, дебатний клуб «Оксфордський союз» кожного тижня запрошує видатних або знаменитих особистостей. Перебування на чолі клубу дає корисні зв’язки — і разом з лідерством у студентських осередках партій відкриває дорогу в політику.

Низка майбутніх політиків отримує перевагу ще до університету — коли закінчують елітні приватні школи на кшталт Ітону та Регбі. 21 з 55 британських прем’єрів закінчили Ітон. Лише троє відвідували державні школи. Саме у школі формуються дружні зв’язки, які зберігаються на все життя. Саме там їх «навчають того, як йти по життю з безтурботною самовпевненістю». Як наслідок, коли більшість новачків в Оксфорді чи Кембриджі лише намагаються зрозуміти, де вони опинилися, і борються із «синдромом самозванця» — майбутні політики з перших днів починають боротьбу за владу.

30 років тому молодий Борис Джонсон, випускник Ітону, змагався за лідерство із Джеремі Гантом, випускником Чартергауз, однієї із найдорожчих шкіл. Може здатися, що з того часу мало що змінилося.

Та все ж, уявлення про існування істеблішменту — цілісного керівного класу, пов’язаного родинними й освітніми зв’язками та членством у ексклюзивних клубах — дедалі слабше відповідає реальності.

Попри нинішню концентрацію на верхівці політиків з високим соціальним статусом, різноманіття серед політичних еліт зростає. Як пише соціолог Метью Бонд, жоден прем’єр у період з 1964 до 2010 року не належав до істеблішменту. Ті ж Маргарет Тетчер та Джон Мейджор походили з порівняно скромних сімей дрібних підприємців. Між політичними партіями існує сувора конкуренція, яка пронизує й особисті стосунки — лейбористи та консерватори не перетинаються в одних і тих же клубах. Перші активно рекрутують депутатів на місцевому рівні та у профспілках, а другі почали залучати колишніх солдатів та вихідців з небагатих іммігрантських кіл.

Крім того, якщо у приватні школи дійсно складно потрапити вихідцям з бідних сімей, освіта у Оксфорді та Кембриджі для них не закрита — вартість навчання в більшості університетів однакова. У провідних університетах зростає частка студентів, що закінчили державні школи.

Тому для деяких критиків еліт проблемою є не стільки Оксфорд чи навіть приватні школи, як зміна мотивації еліт. Поруч з професіоналізацією державної служби за часів Тетчер відбулося розмиття цінностей та встановився надто близький зв’язок політиків з фінансовими елітами. Якщо раніше політики у Великій Британії дійсно вірили у «служіння нації», для багатьох нових лідерів політика стає інструментом для власного збагачення. Крім того, пише The Economist, якщо колишні аристократи були свідомі своїх вад та вдалого народження, нинішнє покоління не має у собі жодних сумнівів — якраз через віру у заслуженість свого виграшного становища.

Інші демократичні країни: Франція, США та Швеція

Невдоволення політичними елітами не обмежується Великою Британією. Віддаленість політичних еліт від «простого народу» було однією із головних тем протестів «жовтих жилетів» у Франції.

Якщо у Великій Британії провідні школи та університети будували свою репутацію впродовж століть, у Франції елітний заклад для майбутніх політиків та держслужбовців, Національну школу адміністрації, створили порівняно недавно — у 1945 році.

За задумом ініціатора появи Школи, Шарля де Голля, вирішальними якостями майбутньої еліти мали стати не гроші та зв’язки, а знання та вміння. На складних вступних іспитах на навчання щороку відбирають лише 80 найкращих випускників французьких вишів. Для найбільш успішних випускників Школи зарезервовані впливові посади у виконавчій владі, звідки немало з них потрапляє на верхівку політичного життя. Так, у Школі вчилися три з чотирьох останніх президентів, зокрема Франсуа Олланд та Еммануель Макрон.

До Школи потрапляють на основі здібностей, а не зв’язків чи грошей, проте це не захищає її від критиків. Вони вказують, що студентами тепер майже виключно стають діти високопосадовців, політиків та топ-менеджерів — лише 6% походить із сімей робітників. Тому для «жовтих жилетів» випускники Школи стали втіленням зарозумілості та нездатності влади зрозуміти вплив своїх рішень на звичайних людей.

Макрон ще під час навчання критикував керівництво Школи за консервативність програми. А нещодавно, після протестів «жовтих жилетів», президент Франції взагалі запропонував закрити її.

У США для представників політичної еліти теж характерна якісна освіта, наприклад у Гарварді, або належність до таких політичних династій, як Кеннеді чи Буш. Втім у деяких коментаторів занепокоєння радше викликає тісний зв’язок між політиками та корпоративним світом. Як зауважує соціолог Тімоті М. Гілл, від часів Ніксона близько 70% всіх міністрів, незалежно від партії при владі, є вихідцями з найбільших компаній США. Це не обов’язково означає, що їхні рішення суперечитимуть суспільним інтересам. Але інше масштабне дослідження справді показує: якщо думки більшості американців та економічних еліт щодо необхідних законів відрізняються, набагато частіше переважає точка зору еліт.

Натомість Швеція — одна з найбільш рівних у соціальному та економічному плані країн Європи — справді має більш відкриту політичну верхівку. Якість освіти та зв’язки мають значення. Проте більш егалітарна система освіти сприяє різноманітності еліт. Відбір кандидатів у депутати відбувається на місцевому рівні за чіткими правилами і з мінімальним впливом партійних верхівок. Це знижує вплив знайомств із лідерами партій. Як наслідок, парламент є порівняно репрезентативним: у ньому є чимало вихідців із сімей робітників, а 46% депутатів є жінками. Крім того, дослідження показують, що рівень доходів чи походження не має вирішального значення — відбір проходять особи з вищим показником рівня інтелекту.

Але і у Швеції не все ідеально: несподіваний підйом радикальної антиіммігрантської партії «Шведських демократів» частково пояснюють відмовою еліти відповісти на побоювання деяких шведів щодо надмірної, на їхню думку, імміграції.

Авторитарні країни: Росія та Китай

Через брак свободи слова невдоволення елітами в авторитарних країнах не завжди є очевидним для сторонніх спостерігачів. Проте при відборі політичних еліт такі режими стикаються з не меншими проблемами, ніж демократії.

В авторитарних режимах вибори втрачають важливу роль у відборі політичної еліти. Парламенти, якщо вони є, просто «ставлять печатку» на рішеннях, ухвалених лідерами.

Квитком до політичного життя натомість стає «близькість до тіла» — у випадку Росії до Володимира Путіна. Раніше ключові посади посідали колишні сусіди по дачному кооперативу «Озеро», колеги з КДБ та мерії Санкт-Петербурга. А за останні 3 роки неймовірний кар’єрний стрибок здійснили особисті тілоохоронці Путіна з Федеральної служби охорони. Наприклад, охоронець та партнер Путіна по грі в хокей Олексій Дюмін став губернатором Тульської області, а перед тим керував спецслужбами у міністерстві оборони Росії.

Попри спроби відібрати талановитих управлінців через систему конкурсів, готовність виконувати накази згори цінується найбільше. Режими на кшталт Венесуели чи Росії насторожено сприймають компетентних технократів, оскільки побоюються, що ті можуть з часом стати прихильниками глибоких реформ і загрозою для лідера. Ціною стає гірша якість управлінських рішень.

Це розуміють у Китаї. Для того, щоб відбирати компетентних керівників та уникнути деградації еліт на кшталт тієї, що була в Радянському Союзі, там створили розгалужену мережу партійних шкіл. У 2900 школах на чолі з Центральною партійною школою навчаються десятки тисяч китайців.

На перший погляд, на початкових та середніх рівнях політичної кар’єри у Китаї меритократичний відбір працює. Наприклад, перевагу у підвищенні отримують ті керівники регіонів, які забезпечують потужніше економічне зростання. Втім, чим вищий рівень, тим важливішою стає лояльність — кар’єру роблять лише ті, хто добре знайомий лідерам і не становить для них загрози. Таким чином, існує «скляний дах», який обмежує зростання компетентних лідерів і зрештою породжує стимули займатись корупцією.