Для живих чи для мертвих? Якими мають бути військові кладовища і як Україна готується ховати своїх захисників
Ідея створення нашого власного меморіального цвинтаря особливо гостро обговорюється з початку повномасштабного вторгнення росії, але насправді зародилася вже давно.
Радянські пережитки, закордонний досвід, залучення громадськості та загальне бачення — hromadske відвідало експертну дискусію про створення Національного військового меморіального кладовища. Ми зібрали думки та прогнози експертів і досвід іноземних держав стосовно того, якими можуть бути військові кладовища в Україні.
Чим військові цвинтарі відрізняються від звичайних?
Військові кладовища — це особливі поховання, призначені для спочинку та пам'яті військовослужбовців, які віддали свої життя заради захисту країни. Ці кладовища зазвичай управляються державою і є не лише місцем поховання, а й символом пам'яті, гордості та вдячності військовим. А ще вони слугують місцем тиші, відпочинку та роздумів для відвідувачів, нагадують про цінність миру і свободи.
Концепція національного меморіального кладовища
У Мінкульті запропонували розмістити Національний меморіал на виїзді з Києва у Биківнянському лісі. Там уже створений Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили», де поховані жертви радянських репресій.
Військове кладовище планують облаштувати поруч, а не в самому заповіднику. Фактично, це має бути головне в Україні місце спочивання захисників, але не єдине — схожі цвинтарі планують побудувати ледь не в усіх регіонах.
Київрада виділила на меморіальне кладовище 8 гектарів землі в Биківні, що є у власності міста. Ще 90 гектарів належать державі. Місцева влада навіть розглядає варіант подовження гілки метрополітену до меморіального кладовища.
Першу чергу Національного військового меморіального кладовища планують відкрити уже наприкінці осені. До архітектурного комплексу мають належати військове кладовище, музейний комплекс, ритуальна будівля та інші необхідні споруди для організації почесних поховань тих загиблих, які захищали незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.
Будівництво, утримання, охорона та поховання на території кладовища відбуватимуться коштом держбюджету. У 2023 році на будівництво й утримання Національного військового меморіального кладовища передбачено майже 65 мільйонів гривень.
Що може стати на заваді?
У темі створення військових кладовищ існує чимало дискусійних питань. Окрім поширеної суперечки стосовно того, чи всі, хто на фронті, є героями, постає і низка не таких очевидних питань. Зокрема, на заваді створенню меморіального кладовища, яке відповідало б усім очікуванням та вимогам, можуть стати вибіркове вшанування (тільки частина військових або лише деякі герої), спотворення історичної пам’яті, політичні маніпуляції, відсутність діалогу з громадськістю.
Окрім того, постає питання, як зробити людей «живим меморіалом», щоб військове кладовище було тривалою пам'яттю, а не просто стабільним монументом на вічність.
Кладовища — для живих чи для померлих?
Існують думки, що кладовища мають бути сфокусованими насамперед на мертвих: бути закритими, «ідеально завершеними» й такими, у яких існують лише жорсткі сценарії поведінки. Інші вважають, що кладовища все ж потрібні й для живих: це сприяє терапевтичній роботі, формуванню спільноти і збереженню пам’яті для майбутніх поколінь. Наскільки ми відкриті сьогодні до розвитку кладовищ?
Історикиня Ірина Склокіна зазначає, що в історії існували різні підходи до цього. Ще у XIX столітті було прийнятним сприймати кладовище як місце для сімейних вихідних, зустрічей закоханих, для морального просвітництва. Повчальним вважалося ходити на кладовища з дітьми, аби виховувати майбутніх громадян своєї країни. Хоча цей простір і визнавався сакральним, у ньому можна було робити багато речей, які зараз вважаються недоречними чи навіть можуть спровокувати агресію.
Як зауважує Склокіна, люди історично сприймали смерть не як щось окреме від їхнього життя, і це суттєво відрізняється від нашого сьогоднішнього підходу. Перехід фокуса з живих на мертвих почався на початку XX століття. Смерть перейшла у професійну сферу, кладовища стали занепадати й дедалі менше асоціювалися з сакральністю та місцями для медитацій. А спеціально виділені ділянки почали заповнюватися новими могилами.
Сьогодні роздуми про межі поведінки на кладовищах знову актуальні: що можна робити в таких місцях, якою мірою кладовища мають бути доступними для людей, наскільки «стерильним» має бути простір, щоб люди хотіли там перебувати, а не лише виконати певний ритуал тощо.
Закордонний досвід
Одним із найвідоміших прикладів є Арлінгтонське національне військове кладовище біля Вашингтона. Його часто згадують як позитивний кейс, на який треба спиратися українцям, розробляючи власні проєкти військових цвинтарів.
Більшість поховань там мають уніфікований дизайн: однакові надгробки, які немовби демонструють демократичну націю, де всі поховані є рівними, бо кожен віддав життя за державу. Водночас родичі деяких загиблих незадоволені таким підходом і часто намагаються робити надгробки не такими уніфікованими, прикрашати і виділяти з-поміж інших.
Історикиня Ірина Склокіна відзначає, що Арлінгтонське кладовище є «суперексклюзивним місцем», куди потрапити може далеко не кожен. Доглядають за цим цвинтарем армія та влада. І це саме про селективність, вибірковість від «когось нагорі».
Окрім військових, там ховають деяких цивільних, котрі мають видатні заслуги перед державою. В українському контексті постає питання, як вшанувати, наприклад, працівників ДСНС, які гасили пожежі в тилових містах: який у них статус, чи включати їх до цих поховань?
А ще в Арлінгтоні ховають не лише тих, хто загинув у бойових діях, а й ветеранів, які померли за десятиліття після війни. У зв’язку з цим у США час від часу трапляються скандали щодо того, чи заслуговує та чи інша людина бути похованою там. До прикладу, чи варто ховати у таких меморіальних місцях людей, які стали героями війни, але протягом подальшого життя були втягнуті у неприйнятні діяння, іноді навіть кримінальні. У США вже існують правила, згідно з якими засуджені не можуть бути поховані на таких кладовищах — тобто створюються певні критерії та ієрархії.
Окрім того, Арлінгтон також передбачає поховання Представників південних штатів, які у 1861 році проголосили окрему державу, намагаючись зберегти рабовласницьку систему. Це призвело до Громадянської війни між північчю та півднемконфедератів. Як зазначила історикиня Ірина Склокіна, після їхньої поразки у Громадянській війні у США вони «вважалися поганими хлопцями», але все одно потрапили на Арлінгтонське кладовище, і через 30 років їм відвели спеціальну окрему частину.
В українському контексті постає питання, що робити із загиблими з того боку — українськими громадянами, мешканцями Донбасу, Криму тощо, які воювали проти України: як до них ставитися і де їх ховати після деокупації?
Інший приклад — Лісове кладовище у Стокгольмі, внесене до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. Тут акцент зробили на повагу до ландшафту (ліс, лука, озера), великого значення надають деревам, а відвідувачі мають широкий простір для медитації та роздумів. Це відрізняє кладовище у Стокгольмі від багатьох інших місць, де такий простір часто «з'їдається» новими могилами або продається.
Військові кладовища в Україні — прямо зараз чи після війни?
Співзасновниця платформи культури пам'яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» Оксана Довгополова констатувала, що аби створити меморіал, треба пройти довгий шлях від процедури конкурсу й обговорення до самої реалізації. Але водночас існує природне бажання людей пропрацювати цей біль тут і зараз, якомога швидше створивши місце пам’яті та спочивання військових.
Тому, за словами Довгополової, важливо робити і короткострокові кроки, і довгострокові. Причому перші запускаються вже зараз: родичі або сусіди загиблих бійців самі ставлять меморіальну табличку, «образившись через те, що держава, громада чи влада цього не зробили».
Водночас, на думку експертки, починати створювати повноцінний національний меморіал у Києві потрібно вже після перемоги, але думати, як це робити, — прямо зараз.
Українська архітекторка та політична діячка Ганна Бондар вважає, що в питаннях меморіалів неможливо обійтися без конкурсів, бо пам'ятники та військові кладовища встановлюються назавжди.
Таке місце стає сакральним і священним, тому відповідальність людини, яка візьметься за це, дуже висока. Це говорить про особливий рівень якості, що потребує конкуренції серед підрядників та можливості обрати з-поміж них найкращих. Така практика існує в усьому світі як очевидна, наголосила Бондар. За її словами, на конкурс може піти від 3 до 9 місяців.
Архітекторка зазначила, що на нещодавній нараді з Міністерством ветеранів стосовно меморіального кладовища в Києві запропонували рішення, яке може розв'язати проблему «сьогодні й водночас назавжди». Йдеться про проведення бліцконкурсу (що займе близько трьох місяців) на розпланування кладовища і форму надгробка. А після завершення війни можна буде починати працювати над усіма необхідними елементами.
За концепцією, яка проговорюється урядом, у Національному військово-меморіальному комплексі мають бути музей та архів російсько-української війни, можливо, крематорій і релігійна споруда, меморіал, площа для церемоній перед ним і так далі. І це, «очевидно, треба буде проєктувати за конкурсом, але вже пізніше», резюмувала Бондар.
З цим не згодна волонтерка та військова медикиня Аліна Михайлова, дружина загиблого воїна Дмитра Коцюбайла з позивним «Да Вінчі». Вона наголошує, що створення Національного військового меморіального комплексу — це питання, яке «стоїть уже сьогодні кричуще».
Михайлова згадала акції сімей загиблих бійців із запитанням «де нам ховати дітей», зокрема, якщо ці родини з окупованої території. За її словами, національний меморіал має бути зроблений якомога скоріше — не нашвидкуруч, а з виваженою концепцією, але «це питання, яке мало бути вирішене ще вчора».
Досвід інших українських міст
Вінниця нещодавно продемонструвала хороший приклад деколонізації пам'яті. У центрі міста, на Європейській площі, розташовувався Меморіал Слави з трьома радянськими солдатами, який демонстрував багато контексту колоніальної пам'яті. Довгий час його не наважувалися чіпати через супротив деяких груп суспільства, але у 2022 році і вінничани, і місцева влада вирішили розібратися з цим.
Спершу демонтували статуї трьох солдатів. А у квітні цього року там провели ексгумацію та перепоховали останки військових радянської армії початку XX століття. Їх перемістили в оновлений Меморіал борців із нацизмом на вулиці Київській, де 6 тисяч імен вінничан, які загинули у Другій світовій, об’єдналися з 4,5 тисячі імен військових, які звільняли Вінницьку область.
Головний архітектор міста Євген Совінський наголосив, що у Вінниці мають намір зберегти пам’ять про Другу світову війну в Меморіалі на вулиці Київській.
А на території колишнього Меморіалу Слави на Європейській площі нині облаштовують тимчасовий благоустрій. Подальшу долю цієї ділянки вирішать за результатами відкритого архітектурного конкурсу. Основним варіантом розвитку подій, за словами головного архітектора, є повернення цьому місцю його первинного статусу — скверу для прогулянок та відпочинку вінничан.
Тим часом у Луцьку, де критично зменшується кількість місць на Алеї почесних поховань, виникло питання створення окремого сектора для прощання з полеглими військовими на міському кладовищі. Місцева влада оголосила всеукраїнський відкритий архітектурний бліцконкурс. Представниця Луцької міськради Софія Гула розповіла про можливість для архітекторів проявити себе й показати, як вони бачать сектор військових поховань. Наразі конкурс уже на завершальній стадії.