«До мене приходили загиблі хлопці, і я не розумів, сплю чи ні». Як ветерани долають ПТСР і що для цього робить держава
«Мінер» столичного мосту Олексій Белько, Дмитро Балабуха, що зарізав цивільного на зупинці, самоспалений Микола Микитенко. За 7 років війни з Росією в Україні з’явилось майже пів мільйона ветеранів. Усі ці 7 років новини рясніють повідомленнями про вбивства, підриви гранат та самогубства, які вчиняють колишні бійці. А ще після повернення з війни з’являються конфлікти в сім’ї, алкоголізм, наркотики.
Лікарі пояснюють: часто причиною цьому є змінений психологічний стан. Відсутність або відмова від психологічної допомоги, ігнорування проблеми посттравматичного стресового розладу (ПТСР) на державному рівні може призвести до тяжких наслідків в майбутньому.
В нашому матеріалі ми досліджуємо цю проблему та шляхи її вирішення, спілкуючись з психологами, лікарями, волонтерами, самими ветеранами та їхніми рідними.
«Заплющуєш очі — і сниться війна»
«Після Дебальцевого моя дружина трохи перенервувала та попросила перевестися. Я ще кілька разів поїхав у зону АТО та приїхав до Києва — вступив у Сили спеціальних операцій», — розповідає нам колишній військовий Олексій Белько.
Він більш відомий як «чоловік, що погрожував підірвати міст Метро» у вересні 2019-го. Тепер же ми зустрічаємось із ним у психіатричній лікарні на Київщині, де він проходить лікування.
«Коротко можу сказати, що шкодую про той вчинок», — каже Олексій. Але пояснює, що тоді переживав пік психологічної напруги:
«Заплющуєш очі — і тобі сниться війна, сняться розриви, стрільба. Загиблі хлопці до мене приходили, і я вже не розумів, сплю чи ні».
Олексій Белько народився у військовій родині у Криму. Каже, що іншої місії, як військова служба, для себе не бачив. Служив у морській піхоті, а з початком війни — переїхав до Києва та пішов на фронт снайпером.
Олексій брав участь у боях за Дебальцеве. Порозумітися з молодими офіцерами вже в Києві, за його словами, не зміг, також через певні непорозуміння розлучився з дружиною: «І знову ж таки — все через війну».
За словами Олексія, він повідомляв керівникам військової частини про свій стан, однак останні це заперечують.
Але в ході розмови додає: «Думав, що сам себе переборю. Напевно, це у всіх чоловіків так — думають, що сильніші за це».
Олексій переконаний, що всі ветерани мають звертатися по допомогу, одразу як відчули зміни в психологічному стані.
«Всі у будь-якому випадку повертаються зі зміненим станом. Не треба чекати, за потреби необхідно звертатися за допомогою, ще коли це не дійшло до критичного стану», — каже Белько.
Він досі мріє повернутися на війну, але не виключає й іншого роду занять для себе: «Якщо не війна? Спробував би відкрити кузню в Києві».
Таку кузню Белько мав свого часу в Криму, який він також мріє повернути.
«Зранку він під ліжком у повному спорядженні»
Внаслідок травматичних подій, які військові переживають на фронті, порушується процес надходження інформації. Стресовим фактором може стати поранення, втрата бойового товариша, полон тощо. Як наслідок — усе те, що хоча б трохи нагадує травматичні події, може викликати захисну реакцію організму.
«Батько повертається з війни, і ніби все нормально. Лягають спати, а ранком він лежить під ліжком у повному спорядженні, із зав’язаними шнурками. Або ж ці крики батька, непорозуміння з мамою, яка дає йому викинути сміття не завжди так, як він хоче почути. Збільшення домашніх сварок і, що дуже прикро, — дуже багато розлучень», — розповідають у Бородянському центрі соціально-психологічної реабілітації населення.
«Дуже часто військові кажуть, що в них виникає така картинка, і вони можуть раптово, невмотивовано закотитися під лавочку, начебто ховаючись від обстрілів. Люди навколо цього це бачать, не всі розуміють причини такої поведінки. Це викликає сміх, що у відповідь викликає агресію»,— розповідає лікар головного військового госпіталю Андрій Чайковський.
За даними цієї установи, від ПТСР страждають 30-40% колишніх військовослужбовців. За даними Міністерства у справах ветеранів — 10-15%.
Основні симптоми ПТСР — так звані флешбеки та інтрузії. Це коли людина через певні події, що відбуваються з нею, повертається у пережиті травматичні моменти. Симптоми можуть з'явитися як одразу після травми, так і через кілька років.
«Класичний ветеран — це такий хлопчик, який був на лінії фронту, йому сказали: “Дивись. Це твій шматочок. Отут ти лежиш пузіком до земельки, тримаєш автомат і в тебе є сектор обстрілу. Якщо хтось потрапить у нього — знищуй!” І от уявіть, що це вже сектор не 60 градусів, а 360 у метро. І ти крутишся, і ти ніби неадекват. Люди на тебе реагують, бачать, що ти у формі: «Контужений!» А це є загроза для нього. Він може хамити, відсторонюватися. Хоча це абсолютно нормальна для нього поведінка, він звик виживати», — зазначає військовий психолог Андрій Козінчук.
«Знищив загрозу»
Козінчук вважає, що дії військового ЗСУ Дмитра Балабухи, який убив на зупинці цивільного у 2018-му, були не помстою, а саме наслідком ПТСР.
«Я хочу скоїти злочин і я хочу вижити — це різні речі. Не хотів би виправдовувати, але от у Балабухи усе чітко. Його принизили, побили. І він ось так помститися — вбив людину? Ні, він знищив загрозу», — каже психолог.
До того ж незадовго до злочину ветеран був поранений на війні, досі має у голові пластину.
Лікар-психіатр Володимир Шурдук пояснює, що, засуджуючи бійців, важливо враховувати усі їхні травми. Наразі ж така експертиза не є обов’язковою.
«Якщо у людини є діагноз, наприклад, органічне ураження головного мозку, це захворювання супроводжується й психічними порушеннями. Емоційна нестійкість, підвищена схильність до ефективних форм реагування та багато-багато іншого. Тобто, це не може не враховуватися в оцінці поведінки людини у таких кримінальних ситуаціях», — пояснює психіатр.
Також лікарі додають, що тривалий час у нас в країні не було поняття психологічної гігієни військовослужбовця, і ніхто не знав, із чим він стикнеться, які наслідки можуть виникнути після перебування на передовій. Саме відсутність такої підготовки, на думку лікарів, стала причиною значних розладів у ветеранів.
Водночас у Міністерстві ветеранів наголошують, що сам факт участі у бойових діях не може бути розцінений як пом’якшувальна обставина, має бути проведена експертиза.
«Людина скоїла злочин. Можливо, є факти, які призвели до цього. Ця експертиза має бути неупередженою. Ми як Міністерство ветеранів обов’язково будемо захищати ветеранів, відстоювати їхні права», — пояснює представник міністерства Ігор Безкоровайний.
Схожа позиція й у правоохоронних органів.
«Якщо людина вчинила кримінальний проступок, злочин, вона за нього має відповідати. Тобто, нема такого, що якщо людина когось убила, але вона була у зоні бойових дій, то її треба відпустити», — кажуть в поліції.
«Зеленський не дає мені воювати»
49-річний ветеран війни на Донбасі Микола Микитенко підпалив себе на Майдані Незалежності в ніч на 11 жовтня минулого року. Він отримав 90% опіків тіла та помер у лікарні.
Донька загиблого Юлія Микитенко каже: батько скоїв самопідпал через загострене почуття справедливості.
«Я знайшла молодь, яка його тушила. І останнє, що він кричав: «Зеленський… лайка… Не дає мені воювати», — каже дівчина.
Микола Микитенко був активним учасником Самооборони Майдану. У 2014 році записався до Національної гвардії й у складі батальйону імені Сергія Кульчицького брав участь у боях під Слов’янськом. Під час евакуації збитого вертольота на Карачуні Микитенко був поранений. Потім служив у різних бойових підрозділах на Донбасі.
«Щойно Зеленський переміг, одразу почалися ці незрозумілі дії у Тристоронній контактній групі — з приводу відводу військ, інспекції наших позицій, відведення важкого озброєння. Він мені дзвонив і питав: “Юля, як так? Ну як так?” Він дуже любив свого зятя — мого чоловіка, який також загинув на Світлодарській дузі. І ця територія також підпадала під розведення. І він це сприймав як особисту трагедію», — розповідає його донька.
Напередодні ж самопідпалу Микола приходив з одиночним пікетом під Офіс президента, також закликав побратимів вийти на марш УПА.
Самопідпал Микитенка багато хто теж розцінює як наслідок ПТСР.
«Коли ветеран на війні, у нього завжди є роль: він захищає країну. Коли ветеран повертається у мирне життя, часто він так само продовжує захищати й, можливо, робить це досить гостро», — каже волонтерка Оксана Горбач, яка координує спортивні змагання для ветеранів «Ігри нескорених».
«Ми вже починаємо бачити негативні прояви неінтегрованості ветеранів. Людина відчуває себе непотрібною, погано забезпеченою, просто нулем. І найважливіше, що ми як суспільство маємо зробити — інтегрувати ветеранів, знайти для них ролі, в яких вони себе почуватимуть комфортно», — додає Горбач.
Також лікарі пояснюють, що деякі ветерани мають бажання «втекти» від реального життя. Роблять це часто за допомогою алкоголю та наркотиків.
«Є люди, які через фізичні ураження “присідали” на медичні препарати. Той самий налбуфін. З ним дуже велика проблема. Особливо в людей, в яких є ампутації. Приходили самі, казали: «Поможіть, хочу впоратися та обходитися без нього». І коли бачиш, що він від цього вільний, ставить цілі й рухається вперед — це дуже приємно»,— каже лікар головного військового госпіталю Андрій Чайковський.
Часто ветерани просто не хочуть розповідати про свої проблеми.
«Ветерани справді не хочуть звертатися по допомогу. По-перше, тому що вони не вважають, що їм це потрібно, — нема в нас культури звернення до психологів, до психотерапевтів. Якось воно відклалося: якщо ти звертаєшся, то це означає, що ти псих», — каже Юлія Микитенко.
За даними Міністерства ветеранів, упродовж 2019-2020 років було 76 випадків самогубств серед учасників бойових дій. Військові ж наголошують на тому, що добровольці не входять у цю статистику, тому кількість є значно більшою.
«Кожна країна, яка відправляє людей на фронт, повинна їх підтримувати»
У Міністерстві у справах ветеранів розповідають, що існує програма, яка фінансує психологічну реабілітацію колишніх військових. Минулоріч на неї було закладено близько 80 мільйонів гривень.
«Заплановано, що реабілітацію пройдуть 6 чи 7 тисяч людей. Вона відбувається у спеціальних закладах», — зазначили нам у відомстві.
Закладів для психологічної реабілітації наразі близько 300, вони діють у кожному регіоні, спеціалізованих — 5.
Один із них — «Лісова поляна» у Пущі-Водиці. Раніше тут лікували тих, хто повернувся з війни в Афганістані.
«Щоб допомогти, треба мати запит від пацієнта. Якщо він каже, що сам собі психолог, то нічого не вийде», — каже керівниця центру Ксенія Возніцина.
«Перше, над чим ми працюємо, це сама психотравма. Друге — це так звані постконтузійні стани. Це наслідки закритих черепно-мозкових травм, акубаротравм, які часто проявляються і психологічними розладами. І третє — це залежності від різних психоактивних речовин», — додає головна лікарка центру.
Під час роботи психологи центру використовують як комп’ютерні ігри, так і малювання та фізичні вправи.
«Функції, які у пацієнтів порушуються після контузій — це пам’ять, увага, просторове сприйняття. Це прості вправи (комп’ютерні ігри — ред.), які мають ігрову форму, але допомагають відновлювати ці функції й тренувати їх надалі», — розповідає психолог Роман Панюшкін.
Окрім психологів та тренерів, з ветеранами у центрі працюють волонтери з проєкту «Друг героя». Це терапія за допомогою собак.
«Собака не оцінює, не ставить запитань. Вона просто дивиться в очі, вона любить. І це відчуває на собі ветеран, який травмований якимись подіями, бачив якісь жахи і якому важко адаптуватися», — розповідає координаторка проєкту Ольга Смірнова.
«Лісова поляна» також співпрацює із кол-центром «Life line» (7333). Це гаряча лінія психологічної підтримки для військовослужбовців. Серед працівників є психологи, кризові консультанти та ветерани, які пройшли навчання, отримали сертифікати й консультують у форматі «Рівний рівному».
«Ситуація з суїцидом серед ветеранів — це велика проблема. І це не специфіка тільки України. Кожна країна, яка відправляє солдат на фронт, неважливо — США, Велика Британія, повинна підтримувати цих людей», — каже засновник проєкту Пол Ніланд.
Психологи кажуть, що для ветеранів дуже важливо бути почутими вчасно, оскільки здебільшого самогубства — це «крик про допомогу, який ніхто не почув».
«Коли закипає чайник, ми його вимикаємо чи підіймаємо кришку. А іноді люди не знають, що з цим зробити. Якщо вони можуть подзвонити до нас — вони можуть цей пар випустити й виговоритися, бо вони нас не знають», — каже працівник гарячої лінії та військовий капелан В’ячеслав. І додає, що дуже важливо, яким ветеран був до війни:
«Тут питання інтелекту, чим він займався, наскільки був працьовитим, здатним до боротьби, які стосунки в сім’ї. Тут дуже багато факторів».
Психологи розповідають, що одним із симптомів, про які часто говорять і самі ветерани, є надмірна агресивність.
«І ми вчимо їх, як більш екологічно це відпрацьовувати. Наприклад, це може бути спортзал або фізична діяльність. Колись просто дали лопати — сніг розчищати. Тому що через фізичні вправи агресія дуже добре виходить. Вчимо методикам заспокоєння — рахувати до 10 тощо», — каже психолог Роман Панюшкін.
Одна з реабілітаційних ініціатив для колишніх військових — «Ігри нескорених». Координаторка проєкту Оксана Горбач заявляє, що участь у спортивних змаганнях допомагає ветеранам, особливо тим, хто отримав поранення, виходити з «мушлі» та комунікувати із зовнішнім світом.
«Коли людина приходить у спорт, в “Ігри нескорених”, у неї з'являється мета, мотивація. Я буду захищати країну, але вже не на полі бою, а на міжнародній спортивній арені», — пояснює організаторка.
Колишній військовий, нині заступник командира Української добровольчої армії Сергій Ільницький, який брав участь у змаганнях 2018 року, каже, що такий проєкт — це передовсім реабілітація.
«Коли долучаєшся до цієї глобальної мережі ветеранського спорту, навіть просто спілкуючись між собою, — це вже реабілітація. А коли людина не має можливості поспілкуватися, не має мети, вона і далі продовжує замикатися. У січні лише в нашому формуванні були два суїциди. Це люди, які не входять у статистику», — каже Сергій Ільницький.
Він додає, що важливо відкрито говорити про проблеми.
«Якщо у мене є проблема — повір, що в тебе, друже, вони теж є, просто ти не хочеш визнавати. І тут важливо, щоб було більше людей, які на своєму прикладі зможуть показати, що проблема існує. Бо ПТСР — він є і доганяє кожного, але у різний час», — додає ветеран.
«Людина має зрозуміти, що вона на мирній території»
«Воїн має повернутися не додому, а хоча б на тиждень — у спеціальний заклад. Звичайно, відкритий. Адаптуватися, прийти до тями. Особливо це стосується тих, хто був на війні вперше. І щоб він їхав додому і вже чітко знав, куди йому звернутися, з ким поговорити, які перші кроки зробити», — розповідає директорка Бородянського центру соціально-психологічної реабілітації населення Людмила Бойко.
Але чи всім потрібні такі центри? Дехто з ветеранів вважає, що достатньо просто перемкнутися.
«Психологічна реабілітація? З одного боку, вона потрібна. Але не в такому сенсі — психологи, психіатри. А щоб людина просто себе перемкнула. Щоб вона могла зрозуміти, що вже перебуває на мирній території», — каже Сергій Поплавський. Він воював на сході, а після повернення вступив до лав Національної поліції. Каже, що у мирному житті теж є за що воювати.
«Є багато людей, які не можуть себе захистити. Злочинність, на жаль, тільки зростає, і тут із нею теж потрібно вести боротьбу», — каже поліцейський.
У Збройних силах України кажуть, що навчають виявляти ознаки бойового стресу як у себе, так і в товаришів. Та наголошують на важливості культури звернення до психологів.
«Звернення до психолога є правильним. Не сміливим, а правильним для будь-якого військовослужбовця. Проблеми нікуди не діваються, особливо ментального характеру», — каже Ярослав Калініченко із ЗСУ.
Колишній учасник війни на Донбасі Тарас Лелюх вважає, що найкращою реабілітацією для військових є робота і спорт:
«Коли ти постійно працюєш, приходиш додому і думаєш про те, як тобі забезпечити, щоб погодувати хлопців, щоб їх підвезти, щоб їх змінити, ти не думаєш про те, що в тебе якісь проблеми з психікою. Ти думаєш про те, що ти потрібний».
Наразі він має власний бізнес — вирощує та продає кукурудзу на Полтавщині. Хоча зізнається, що так було не завжди:
«От я йду містом, проходжу біля вікна. Наприклад, це школа мистецтв. Я нахиляюсь так, щоб моя голова не виходила на рівень вікна. Люди на мене озираються, і я тільки тоді розумію, що щось не так».
«Успішна, класна людина, ще й ветеран»
На думку керівниці реабілітаційного центру «Лісова поляна» Ксенії Возніциної, важливо допомогти ветеранам знайти себе після війни:
«Зробити так, щоб вони війну залишили за порогом рідного дому. І щоб могли тут соціалізуватися, бути успішними. Наприклад, розвивати власний бізнес».
У Міністерстві з питань ветеранів переконані, що найважливіше — це відновити ветерана, а він уже сам має зробити вибір.
«Ти дивишся на людину, вона успішна, класна, а потім дізнаєшся, що ще й ветеран. Ого, нічого собі. Я внутрішньо хочу, щоб було так. У нас немає такої мети, що ми відновлюємо ветеранів, щоб вони повернулися на війну, або ми відновлюємо ветеранів, щоб вони не повернулися на війну. Ми відновлюємо їх до стану певної нормальності. А ветеран уже як самостійний суб’єкт може вирішити, чи хоче він повернутися», — каже представник Міністерства Ігор Безкоровайний.
«Дуже важливо їх не знецінювати. Але я радив би й без героїзації. Тому що ветеран — це не є герой. Тому що ветеран може лажати», — додає психолог Андрій Козінчук.
Психологиня Тетяна Сіренко каже, що з ПТСР не живуть постійно, це питання сили волі, бажання та часу:
«Є такий чудовий феномен, як посттравматичне зростання. Коли, спираючись на бойовий досвід, на те, що пережив, можеш відсікти все зайве, прислухатися до себе і робити справу свого життя. І таких історій серед наших ветеранів дуже багато».