Френзольки, пуканки, пірдоньки. Як етнолабораторія «Баба Єлька» відкриває смак рідного краю і збирає на дрони

Інна лежала на канапі у косметологині Світлани й базікала з нею про всяку всячину. Коли за два роки декрету кудись вибираєшся — це подія. А поговорити з цікавою людиною — розкіш. Особливо приємно, коли ви на одній хвилі та навіть продовжуєте фрази одна одної.

Ця зустріч змінить життя обох жінок, але тоді вони цього ще не знали. Розказували одна одній про своє дитинство у селі (виявилося, обоє з одного району).

Інна згадувала село, у якому жили дві її баби — напроти. Баба Соня і дід Жора — це окремий світ. Бабуся працювала у колгоспній їдальні, яку розмістили в панському маєтку — перше, що бачила маленька Інна, в’їжджаючи до села. Шляхетний, таємничий і містичний, він стояв посеред лісу. Там збереглися ліпнина, різьблення та величезні сходи. Баба Соня брала онуку з собою на роботу, а та дивилася на величезні каструлі, поруч з якими поралася бабуся, а також на трактористів із комбайнерами, що обідали в цих розкошах.

Перші походи Інни в ліс теж були довкола цього маєтку. Небо затуляють велетенські дуби, а як ідеш по проліски — треба перестрибнути струмок. Дівчинка боялася вовка й лисицю. Боялася корів, яких доїла баба. Але й любила їх — Квітку та Калину.

Інша баба, Валя, — це море квітів: ромашки, майори, мальви. Дід Боря приносив із риболовлі карасиків — бабуся смажила їх на плитці у дворі. У криниці водилися тритони, а жирну, масну землю покривало кротовиння.

«Це — мій фундамент, мій рай, без нього я б не відбулася як особистість, — ділиться Інна Тільнова. — Воно мене дуже насичує, бачу я його, пам'ятаю. Це найкраще дитинство у світі, яке лиш могло бути! Там співають жінки, баба Соня рогачем витягає хліб із печі, ми з сестрою граємося лялечками з кукурудзяного качанчика. Ми жили в середовищі щастя і не усвідомлювали цього. Коли наші баби повмирали — схаменулися, що з ними пішло щось дуже важливе. А ми навіть його за хвоста не вхопили. Навіть пір'їнки в руках немає», — зітхає вона.

Інна не встигла записати за бабами й дідами ні рецепта, ні пісні, ні спомину про рід. Вона виросла, переїхала у Кропивницький, працювала на виборах, була редакторкою газети, захищала дисертацію, до неї приїхав майбутній чоловік із Херсона. Не дуже до бабів, коли тобі 25.

«Батьки цим не цікавилися, не запитували. Усім нам здавалося, що наші баби мали жити вічно, і в будь-який момент ми могли підійти й запитати що завгодно», — розповідає жінка.

З усіх пісень, які постійно наспівувала баба Соня, Інна пам'ятала лише кілька рядків: «Ой зірву я з рожі квітку та й кину на воду. Пливи, пливи, моя квітко, та й до мого роду!».

Так само й косметологиня Світлана Буланова, яку виховала її баба Єлька, дістала з глибин пам’яті лиш один рядок з її численних колискових, примовлянок, веснянок.

Того ж вечора Інні стрельнула ідея: треба їхати селами Кропивниччини, шукати й записувати пісні. Пізніше дівчата назвуть це експедиціями. І все переросте у великий проєкт із декількома напрямками.

Етнолабораторія «Баба Єлька»: величезні пласти, які неможливо знайти в ґуґлі

Інна та Світлана зібралися й поїхали приставати до бабів: «Заспівайте». Обом було боляче, обоє шкодували, що втратили власну спадщину.

Перше їхнє село — Розсохуватка, звідки родом баба Єлька. Так називали Олену Рибалкіну — жінка народилася в 1915-му, пережила Голодомор, Другу світову, народила десятьох дітей і навчила їх співати. І мимоволі, своїм життям показала, якими є справжня українська традиція та культура. Померла в 90 років.

«Ми зустрілись у хаті в однієї з бабів, попередивши їх завчасно. Я сиділа на підлозі, — пригадує Інна, — бо на диванах були розкладені вишиті рушники. І коли вони заспівали, почали дрижати шибки у вікнах. У мене всередині все переверталося, в горлі стояла грудка, хотілося ревти незрозуміло чого».

Відтоді поїздки стали постійними. Команда, до якої доєдналося ще кілька людей, відвідала аж 104 села за 5 років. Вони збирали пісні, спогади про Голодомор, розкуркулення, знахарство, магічні вірування, весільні традиції та ще багато інших усних згадок. Усе оприлюднюють у відкритому доступі в соцмережах і на ютуб-каналі.

А в Інни й досі мокріють очі, як почує душевну пісню. Репортажі з поїздок вона друкує в обласній «Новій газеті», у якій працює редакторкою. Її читачі часто самі запрошують «Бабу Єльку» (так назвали проєкт) до себе в села.

Перевагою в бесіді стає те, що співрозмовниці бабів — фактично сільські дівчата, які дітьми спали на лежанках, впираючись ногами у дрова. Вони не міські фіфочки, які спустилися з поверхів і бояться забруднити черевики.

«Для мене село — це рай, — повторює знову Інна. — Не кізяки та п'яні трактористи. Я не ставлюсь до людей зі зневагою. І туалет на вулиці десь у садку — це норм. Коли ми почали їздити, то побачили величезні пласти, які неможливо знайти в ґуґлі. Згодом наш проєкт переріс у масштабний просвітницький рух. Він про ідентичність жителів Область із центром у місті Кропивницький, який перейменували в межах декомунізації у 2016 році. За СРСР місто й область були названі для возвеличення російського радянського діяча Сергія Кірова. Процес перейменування Кіровоградської області на Кропивницьку триває з 2018 року, однак наразі він призупинений на час воєнного стануКіровоградської області, про вивчення та популяризацію традицій саме нашого регіону».

Проєкту «Баба Єлька» почали дарувати старовинні речі та світлини. Команда вирішила не ховати це все по шухлядах, як заведено в державних департаментах культури та центрів народної творчості, що на свята влаштовують «шароварщину для галочки». Тож «Баба Єлька» виникла як альтернатива цій «мертвечині».

Інна звернулася по допомогу до власника газети, колишнього народного депутата. Завдяки йому в центрі Кропивницького на вулиці Театральній, 12 з'явився своєрідний музей — Етнолабораторія «Баба Єлька».

Розстрільний календар і хустка, через яку розпалася сім'я

У цей культурний центр приїжджають іноземні делегації, сюди приводять на екскурсії дітей із садків, тут зупиняються шкільні автобуси та навіть елітні авто чиновників.

Без фінансування, своїми силами троє жінок, які називають себе «конячками», зібрали унікальну колекцію старожитностей. Косметологиня Світлана Буланова та журналістки Інна Тільнова і Світлана Лисюк занурюють у приголомшливий світ Кропивниччини, якою вона була століття тому.

«У нас кожна річ має історію. Ми їх розказуємо. Є хустка, яку в 30-ті мама нашої респондентки з Несватового, Галини Вовченко, носила на базар, щоб поміняти на стакан пшона. — Інна з легкістю насипає назви сіл, пригадує імена по батькові та роки народження людей, переказані історії углиб поколінь. — Я пам'ятаю, як жінка діставала цю побиту міллю хустку й плакала. Її мама пішла з нею на базар — і повернулася. Не зважилася обміняти, адже це посагова хустка — батько подарував її на весілля. Але чоловік, тато Галини, розсердився, що мати не принесла їжі, й покинув родину. Тож Галина лишилася напівсиротою. Проте вони з матір’ю вижили, а вона тепер вирішила віддати цю хустку в музей і поділитися своєю історією».

Цю хустину просив Національний музей Голодомору, але Інна відмовила: «Я подумала, що вона має бути тут. Чи поїде дитина з віддаленого села в Київ? Навряд чи. А до Кропивницького ще доїде».

Є в музеї Ткана килимова доріжка, простирадло чи ковдра з цупкого лляного або конопляного полотнарядно із села Цибулевого, яке виткав майстер Пантелеймон Брусника, народжений у 1870-х. У голод він відрізав шмат від бухти цього малиново-червоно-жовто-коричневого рядна і ніс на базар. Його віддала в музей онука Марія Осика. Ви лишень вчитайтеся у прізвища!

В Етнолабораторії немає прописних екскурсій, які можна вивчити напам'ять і повторювати. Щоразу це нові балачки. Для дітей — про лопату, на яку садили Івасика-Телесика; для дорослих — витягують зі скрині розстрільний календар і шукають сьогоднішню дату. Тільки рік не 2024-й, а 1937-й. І завжди є день, коли когось убили, знищили, розстріляли. Люди виходять приголомшені, прибиті інформацією.

«Буває, я в такому запалі, що виснажуюся, не можу говорити до кінця дня. А треба на роботу повертатися і там функціонувати, — сміється Інна. — Але ми не можемо від цього відмовитися».

Є у музеї й маленька кімната без вікон і дверей, у яку накосили сіна. Поставили лавки, накрили ряднами. А зі старої радянської валізи транслюють на стелю дореволюційні старовинні фотографії, де наші прабаби у сорочках вишитих, намистах, Нагрудна металева прикраса у вигляді низки монет, жетонів, медалей або військових нагород. Головний елемент прикраси — медальйон, який зазвичай доповнювали додатковими елементами, як-от бант, каст тощодукачах, Прикраса з привозних коралових намистинок, зібраних із циліндриків або барилець, нанизаних на ниткукоралях, вінках. Уся та краса, яку прагнула знищити радянська влада.

«А тепер роздягайтеся!»

Ще дівчинкою Інна влаштовувала на печі подіум. Одягали з сестрою бабині халати, хустки, обмотувалися шматками матерії (так казали тоді на тканину) і влаштовували покази мод. Нігті робили із пелюсток нагідок, намиста — з калини, губи фарбували трояндами.

«Ми бачили сільську естетику, але вже радянського штибу. Нічого пов'язаного з автентичним вбранням у моєму дитинстві не було. Я навіть фотографії не бачила. Для мене це — зачинені двері, я навіть про їхнє існування не здогадувалася. А старих бабів часто просили показати альбоми. І тут у нас починалися дрижаки, бо там світлини 20-х, 30-х — до Голодомору, до розкуркулення, до колективізації. Там люди з іншої планети: спокійні, благородні, з легкою усмішкою на обличчі. Їхній одяг вражав. До того я бачила українське вбрання лише на сцені, коли умовний хор Верьовки виступав: високі вінки, сорочки з надрукованою вишивкою, плахти, червоні чоботи», — Інна й досі у захваті від модних шляхетних українців на світлинах.

А як баби почали діставати зі скринь, із горищ і комор Одяг для верхньої частини тіла — легка вкорочена жіноча свитаюпки, свитки, спідниці, корсетки, дівчата моментально захотіли те саме. І почали замовляти у кравчинь копії тих речей, якими захоплювалися.

Потім з'явилися їхні репліки і в Етнолабораторії. Це один з найцікавіших моментів екскурсії — коли відвідувачі заходять у кімнату моди, Інна наказує: «А тепер роздягайтеся! Крутіться!». Жінки радіють і крутяться, стають осердям цього ошатного вбрання, яке носили на свята їхні прабаби. Інна показує відвідувачам весільний восковий вінок, знайдений у розваленій хаті. Дівчата його приміряють — кілька з них уже брали собі на весілля.

Вони тепер знають, що в їхніх прабабів були не лише Тепла в'язана, вовняна або байкова сорочка чи безрукавка; стьобана ватяна курткафуфайки, Одяг або його елементи з бавовняного полотна з довгим ворсом на лицьовій стороні. Ворс буває шовковий, вовняний або бавовнянийплюшки, коричневі прості панчохи та кирзові чоботи.

«Одна справа — бачити це на чорно-білих фотографіях, а інша — наживо. Для музею ми шиємо одяг з найкращої старовинної тканини, яку відкуповуємо в бабів, вона й досі лежить у їхніх скринях. Шукаємо на SHAFA — український сервіс-посередник, який дозволяє користувачам продавати й купувати брендові та вінтажні речі з особистого користування або пошиті самостійно“Шафі”, інколи люди нам приносять. Минулого тижня чоловік, у якого померла мама, викинув її речі — на смітнику опинився великий шмат крутезної синьої вовни», — Інна радіє, що цей матеріал не пропав.

Майстрині «Баби Єльки» шиють старовинний одяг і на продаж. Тканину для цього беруть практичнішу — для повсякденних речей.

«Я собі теж назамовляла — це для мене найкращий подарунок. Як хотітиму щось гарне, не піду до магазину. Ми носимо самі та показуємо іншим, що український одяг справді красивий, що його можна носити з задоволенням».

Смачна Кропивниччина: сальце, борошенце — смаки дитинства

Занотовуючи розповіді дідів та бабів, на полях записів у блокноті журналістка окремо зазначала рецепти. Раптом виявила, що однакові страви в селах називаються по-різному. В одному кажуть Страва української кухні, що готується на основі капусти з додаванням інших складників«капусняк», в іншому — «капуста». Запитували, у чому ж різниця. Відповідають: «Ну як же, капусняк — це так зневажливо, а капуста — царівна».

До того ж дослідниць із «Баби Єльки» всюди намагалися нагодувати.

«Приїжджаємо в село, де живуть 30 людей, а вони сходяться в одну хату і накривають стіл. Це для них нагода зустрітися, може, раз на рік. Ми бачимо цей стіл через усю хату, заставлений наїдками, і засмучуємося: нам треба балачки, пісні. Але ж вони дуже ображаються, і ми сідаємо їсти. А вони тут же хочуть і налити», — сміється Інна.

Поступово рецепти перекочували на окрему інтернет-сторінку, в рубрику газети. Згодом їх назбиралося так багато, що з’явилися думки створити книжку. Жінка з азартом згадує, як її привезли, щойно видрукувану:

«Я роздирала папір, дивилася на неї й не вірила. Обкладинка — як шкоринка запеченого хліба. Це не кулінарна книга. Це книга кулінарних діалектизмів про рідне. Рецепти записані тими словами, якими нам їх називали. “Яічко”, “крашанка”, “борошенце”, “дрібка”, “пучка”, “сальце”. Оці зменшено-пестливі назви ми залишали, бо це смак дитинства. Багато хто потім казав, що “відкрила книгу — і вже плачу”. Там є рецепт Страва з гречаного та/чи житнього борошна із солодом, подібна до густого киселюкваші. Жінка з одного села не мала дітей, але щоранку школярам, які проходили повз її хату в яру, наливала кухоль».

Інна попросила місцеві ресторани ввести в меню традиційні страви Кропивниччини. Їй відмовляли: «це нецікаво», «у нас нема традиційної кулінарії», «у ґуґлі про це немає», «це до ваших страв треба тинки ставити й рушники вішати, а ми італійський ресторан». Аж тут одна з ресторацій пішла на авантюру і провела кілька званих вечорів із презентаціями традиційної гастрономії регіону. Інна з дівчатами пошили автентичне вбрання — столики бронювали обласні чиновники. Місцеві ж відкривали для себе рідний край на смак. Вони ніколи не чули про Здобні булочкифрензольки, Страва з дрібної картопліпуканку, Тушкований у печі цукровий бурякпірдоньки.

В одному із закладів міста його власник зробив ціле меню зі страв, зібраних у книжці — узяв 24 рецепти! Страви готують на постійній основі. Команда «Баби Єльки» ходить туди обідати, улюблений салат — теліжка: квашені помідори, картопля в кожушках, маринована цибуля і запашна олія. Розпещені піцами та суші рецептори відпочивають, насолоджуючись простою їжею.

Інна вже розбалувала чоловіка й сина смаколиками, рецепти яких привозить з експедицій. Їхнє улюблене зливане молоко — десерт на основі ряжанки, а ще — пиріжки з цукровим буряком.

Пиріжки на дрон

Колегу Інни, учасника «Баби Єльки» Ігоря, мобілізували. Якось він звернувся до своїх цивільних друзів з проханням зібрати на машину для підрозділу. «Баба Єлька» допомогла: завдяки посту на сторінці проєкту вдалося швидко купити потрібну автівку. А кілька тижнів тому з'ясувалося, що потрібен дрон. Знову оголосили збір, але цього разу він ішов зі скрипом. Дівчата старалися як могли: проводили майстер-класи, продавали свої речі на ярмарках, збирали гроші з екскурсій. Однак цього було замало.

«Я подумала, що маю долучитись особисто. І от надумала напекти пиріжків. Міські жителі не мають такої традиції, для багатьох випічка — це екзотика. Крім того, що пиріжки смачні, вони можуть мати історію», — Інна підійшла до завдання як журналістка, зі знанням справи.

Вона сіла й написала пост про своїх свекрів, які тікали з окупованої Херсонщини двома родинами на автівці. Що вони могли взяти, коли збиралися похапцем? Вона згадала сльози й обійми матері свого чоловіка, коли зайшла до них у квартиру. Свекруха простягла ящик з-під бананів, у якому було кілька банок тушкованки, одна — зі сливовим варенням, а зверху накидані яблука та горіхи.

У рецепті пиріжків до начинки з білого буряка вона завжди додавала вишні. А тут їх не виявилося. У темряві комірчини зблиснуло скло банки зі сливовим варенням. Тоді у жінки все заколотилося всередині. Це буде потужна начинка: цукрові буряки, вирощені її татом, і сливи свекрухи з Херсонщини! Після щемливої історії виявилося, що люди готові купувати пиріжки віртуально. Не встигли вони допектися, як на Рахунок для збору коштівбанку впало 5 тисяч. Уранці додалося ще кілька.

Інна спакувала пиріжки та поїхала містом їх продавати. Один айтівець купив пиріжок за 1000 гривень, а знайома, яка віддала 500, сміялася, що її так «навіть шахраї не розводили». Зрештою зібрали 11 з гаком тисяч. Увечері Ігор написав, що завдяки Богу, волонтерам і «Бабі Єльці» збір закрито.

Не залишився без пиріжків і сам військовий. Йому та його побратимам кошик спеченої власними руками здоби надіслала жінка із села, до якої Ігор колись приїжджав з експедиціями.

«У нас тепер є своя мережа. І люди вигулькують у найнесподіваніших місцях, допомагають», — тішиться Інна.

Танцюй, «Бабо Єлько», співай, баби будуть раді!

«Баба Єлька» — це не лише музей, мода і смаки. Це ще й танці! Баби розповідали, як танцювали польку, яблучко, нареченьку, краков’як, падеспанець (шукаю в мережі правильне написання, а там і відео «Баби Єльки»! — авт.).

«А покажіть?» — просять дівчата. Баби встають, крекчуть, але беруться. Тепер щосереди у музеї всі охочі розсувають лавки та вчаться танцювати. Тут проводить майстер-класи хореографка.

«Бабу Єльку» вже кличуть по всій Україні показати танці, моду, послухати пісню гурту «Дувай-ва», який виник як один із напрямів проєкту. Його керівниця Світлана Буланова зі слухачами ще й Обрядовий танок-хоровод, що має язичницьке підґрунтя й покликаний «пробудити весну»шума водить і співає веснянки.

«Коли ми лиш почали їздити в експедиції, мені приснилася гора висока. На ній сидять баби старі й моя баба Соня. Підіймаюсь туди, доходжу до вершини, і вона мені каже: “Роби «Бабу Єльку», баби будуть раді”», — довіряє Інна потаємне.

Садиба Вершина — світ для сина

А ще є світ, який Інна створила для свого сина Святика. Йому 7. Він живе у бульбашці української пісні й традицій. Але бульбашка йому вже замала — на сьомому поверсі міського будинку не чути, як ляскотить дощ по листю й землі.

Якось Інна з чоловіком Костею побачили закинуту хату в селі, в якій уже дерева поросли всередині. Насилу пробилися до неї, так вона заховалася у кропиві. Зайшли, а там — скарби. Рогачі, лави, ікони, рушники, чавуни та дві печі. Усе загиджене волоцюгою, що мешкав там роками. Але Інна бачила потенціал — цю хату подружжя купило. Назвали її Садиба Вершина, покликали на толоку всіх охочих. Приїхало близько 50 людей. Мазали та вишкрібали, а господиня пекла пиріжки в печі, тушкувала картоплю в чавуні, поки її крихітний син спав у Посудина для прання білизни, миття тіла тощобалії.

«Тепер це резиденція “Баби Єльки” за містом. Усе справжнє, не бутафорне. Я була щаслива, коли вперше тут зварила кутю. Перед цим подерла пшеницю в макітрі та показала це Святику. Я хочу, щоб він був ближче до землі — пам'ятав її кольори; хочу, щоб він між дерев ходив у лісі й жабу ловив у ставку; прокидався на світанку від співу птахів; смакував за хатою суницю. Бачив цю фантастику, яку створив Усесвіт.

Костя дах ремонтує, співає пісню, яку в “Дувай-ва” вивчив, Святик слухає. Я почепила всіх предків у рамочки, бабині рушники повісила на ікони. Син на них дивиться, і в якій би частині світу він не опинився, серед усіх культурних кодів упізнає свій. Така лагідна українізація в нас відбувається», — радісно ніяковіє Інна.

А ще вона мріє: як стане бабою колись, її онуки приїжджатимуть до неї в цю хату.