Гарячі точки України. Що відбувається там, де сирена не затихає

Донеччина. Маріуполь

Обстріли в Маріуполі почалися 24 лютого. Тоді російські військові обстріляли житловий мікрорайон, аеропорт. У наступні дні бої були за всіма напрямками. Окупанти влучали у житлові райони, школи, лікарні, пологовий будинок. 

Сьогодні, за словами міського голови Вадима Бойченка, Маріуполь на межі гуманітарної катастрофи. Військові рф перешкоджають постачанню та відновленню електроенергії, води, тепла, доставлення продуктів. Вони також пошкодили залізничне сполучення, зруйнували мости, розтрощили потяги. Росіяни постійно обстрілюють місто і не дають вивезти поранених, жінок та дітей. 

Марія приїхала з Києва до батьків напередодні, щоб забрати молодшого 16-річного брата і вирушити з ним на захід. Коли зібралися виїжджати, почалися бойові дії в Харкові та Києві. Вони побоялися покидати місто і вирішили залишитися. 

«Страшно виїжджати. Ми сидимо в оточенні»

1 березня вдень прилетів снаряд за 50 метрів від мого дому, почалися обстріли житлових районів. Було дуже страшно.

Моя мама — акушерка. Вона працює саме в тому пологовому, який обстрілювали. На щастя, там ніхто не постраждав, усі були в бомбосховищі. Звʼязок у місті дуже поганий — то зʼявляється, то зникає. З деякими районами дуже важко звʼязатися.

Питну воду видають. У магазини поки не виходимо, у нас є запаси. Але кажуть, що там майже немає продуктів. Аптеки не працюють. Є комунальні, але в них ліків фактично нема. Я намагалася знайти ліки для територіальної оборони. У Дніпрі вони є, але як туди доїхати?

Виїжджати з міста дуже страшно. На блокпостах не випускають. Можна їхати машиною на свій ризик і добиратися до Харкова, Запоріжжя, Дніпра. Добре, уявімо, що я виїжджаю з Маріуполя. На одному блокпості мене випускають. Але що далі? Де українські війська, а де російські? Коридору для цивільних немає. Ми навіть не знаємо, як отримати гуманітарну допомогу з інших регіонів. Сидимо в оточенні.

Коли все почалося у Харкові й Києві, я не розуміла, куди їхати, у мене був шок. Було враження, що бомблять усюди. А тут ми хоч із батьками можемо одне одного підтримати.

Ми вже не спускаємося в підвал щоразу, коли вмикають сирену. Залишаємось у коридорі біля опорних стін. Треба якось продовжувати жити, а не спати по підвалах. Поки є машина, бензин, ми з батьком займаємося волонтерством.

Київщина. Іванків

Бої на північному заході від Києва почалися фактично одразу. У планах путіна було, зокрема, швидкими темпами оточити Київ і примусити українське керівництво до переговорів на тлі тієї оперативної картини, яка мала скластися за їхнім задумом. Проте цього не сталося. 

Від окупантів постраждали Ірпінь, Гостомель, Бородянка, Буча, Вишгород та Іванків, селище за 50 кілометрів від Чорнобиля і за 65 — від Києва. Саме там російські військові вбили священнослужителя Максима Козачину. Місцева мешканка Валентина допомагала копати могилу, щоб поховати священника. Далі її пряма мова.

«Україна наша, потерпіть трохи»

Попередню ніч (з 1 на 2 березня — ред.) ми нарешті спали спокійно. Учора люди вже ходили в магазини, купували продукти. Пожеж і смертей ніби не було. А напередодні — просто страх, скільки техніки їхало через Іванків.

Вибухи постійно, до них неможливо звикнути. Часом вмикаю телевізор, щоб їх не чути. Підвалу не маю, залишаюся в будинку. Ми з чоловіком намостили собі під стінкою «укриття» — як їдуть з боку Києва, йдемо в одну кімнату. Зі сторони Чорнобиля — в іншу.

Ще в перші дні в Іванкові розбомбили заправку, музей. Горіли аптека, магазин. Чимало пошкоджених будинків і багатоповерхівок.

Люди ховаються в підвалах під школами, садками, будинками, дехто має льохи. Але ж діти там починають хворіти, а всі аптеки — на центральних вулицях. І там щодня стоять танки.

Вулицями ходити небезпечно, тут можуть просто їхати і стріляти. Днями я допомагала копати могилу для священника, якого вбили в Іванкові. Ми викопали яму біля каплички, і саме коли хоронили, почали літати літаки, їхати танки. Довелося все робити швидко, адже було скупчення людей, та ще й чоловіки з лопатами.

Зараз у лікарні також мій родич. Хлопця просто розстріляли. Поховати його немає можливості, тіло в морзі. Батьки хотіли забрати й поховати його у дворі, а потім перепоховати. Але поки в лікарні є електроенергія, він залишається там.

Я доглядаю за двома старими бабусями. Деякі не ходять узагалі. Я приношу їм поїсти. Кажу: «Україна наша, потерпіть трохи».

Учора в нас на сайті Іванківської селищної ради зʼявилося повідомлення, що буде «зелений коридор». Мовляв, збирайтеся, усе буде добре. Я зателефонувала голові ОТГ, запитала, чи це правда. Вона каже — ні. Виявилося, що зламали сервер селищної ради. Голова написала, що інформація неправдива. Люди теж не вірили цьому, нас же попереджали, що можуть бути такі провокації.

Харків

1 березня вранці російські окупанти обстріляли Харків, зокрема площу Свободи перед Харківською облдержадміністрацією. Наступного дня під обстріли потрапили будівлі Національного університету імені Каразіна та управління Нацполіції в Харківській області. Також підірвали танкове училище та обстріляли будинки в житлових районах. У ніч проти 3 березня снаряд ударив по місту Ізюм Харківської області. Бомби впали також на багатоповерхівку та приватний будинок. 

Катерина і Сергій — волонтери. Вони розповідають, як для них минули попередні дні.

«Ввечері знову стає страшно»

Катерина: у четвер (24.02 — ред.) усі були шоковані. Не розуміли: брати машину і виїжджати — чи залишатися. У мене спрацював інстинкт залишитися, тому що Харків — це мій дім.

Першого дня ми сиділи у сховищі. Зранку прокинулися й остаточно зрозуміли, що хочемо бути з близькими друзями, підтримувати одне одного. Почали займатися волонтерською роботою. Коли наші номери опублікували в медіа, у нас було по 100 дзвінків на годину. Навіть зараз не стихають.

Після дня у такому режимі зрозуміли, що не справляємося. Зараз працюємо лише в месенджерах. От завезли до школи їжу на 300 людей, у військові частини. Також намагаємося підкинути когось на вокзал, доставити їжу додому. За цей час уже вдалося зустріти декілька фур гуманітарної допомоги із Західної Європи.

До цього ніхто з нашої команди такого не робив. Це егоїстично, але займаєшся цим, щоб не думати ні про що інше. Так ти постійно координуєш процес. Це допомагає. Але ввечері знову стає страшно.

«Харків учора й сьогодні — це два різних міста»

Сергій: я живу в частині міста, де порівняно тихо. Але ми все одно попередньої ночі спали в коридорі на підлозі. Над нами літало сильно, бомбили танкове училище. Харків учора й сьогодні — це два різних міста. Вчора пусті вулиці, усі вдома. Сьогодні — паніка, черги, натовпи на вокзалах, усі кудись їдуть.

Знаю, що в місті є багато людей, які сидять удома і не мають чого їсти. Багато людей просять привезти дитяче харчування, воду.

Ми вивозили залишки продуктів із заправок, де є магазини. Люди підходили, просили сигарети. Спокійно, ввічливо, і ще й натомість давали гроші. Виїхати з міста зараз можна. Харків повністю під контролем України. Проте моя сімʼя не хоче його покидати, а я не поїду без них.

Херсон 

Над адмінбудівлями в Херсоні висять українські прапори, містом їздять колони російських окупантів. У ніч із 1 на 2 березня росіяни заявили, що взяли Херсон. Міський голова цього не визнає, у Києві також офіційно не підтверджують цю інформацію. 

Окупанти продовжують стріляти по багатоповерхівках, обʼєктах інфраструктури, містом їздить їхня техніка. 

Найзапекліші бої в Херсоні тривали за Антонівський міст через Дніпро. Місцева мешканка Надія жила зі своєю сімʼєю неподалік від нього. 

«Ми виїхали зранку. В обід снаряд влучив у дитячу кімнату»

Спочатку ми ховалися на першому, напівпідвальному, поверсі в найвіддаленішій кімнаті будинку. Я з дітьми і мамою спала на ліжку, син — на розкладачці, чоловік із братом — на підлозі.

Ми встигли втекти з міста наступного дня, 25 лютого, зранку. Зібрали небагато речей і поїхали. В обід нам надіслали відео, що наш будинок зруйнований. Снаряд прилетів прямо в дитячі кімнати. І ще один — на город.

Зараз ми в селі у знайомих. Нас тут 12 людей на 3 кімнати. Виїхати звідси ми далеко не можемо. Стоять блокпости. Поки що ми тут, їжі вистачає, є запаси. Але що далі — невідомо.

«Шлемо тут усіх слідом за російським кораблем»

Євгенія, журналістка: ситуація в місті змінюється щохвилини. Херсон заблокований з усіх боків, його жорстоко обстрілювали.

Днями вийшло до 70 місцевих зустрічати русню голими руками, всіх перестріляли. Ніхто поки не каже імен. Ніхто не знає, хто вийшов. І ми не можемо зібрати цю інформацію. Вони просто ходять або їздять містом і можуть хаотично стріляти.

Обстріляли кілька цивільних машин. Люди сидять у своїх будинках, вийти куди-небудь неможливо. Комунальні служби працюють, як можуть.

1 березня сталася пожежа в торговельному центрі «Фабрика». Пожежну машину, яка приїхала на виклик, обстріляли. «Швидка» також часто не може доїхати на виклики. Волонтери гуртуються, допомагають, де можливо

До обіду 25 лютого у людей була можливість виїхати більш-менш безпечно. Зараз — ні. Люди напружені. Але ми тут усіх шлемо слідом за російським кораблем.

Бердянськ

27 лютого російські окупанти зайняли всі адміністративні будівлі міста і поставили там свою охорону. Виконувач обовʼязків міського голови Олександр Свідло заявив, що не співпрацюватиме з росіянами. Він запевнив, що влада залишається на місцях і намагається працювати. Поліцію в місті розпустили. 

Наступного дня люди зібралися під місцевим виконавчим комітетом на мітинг проти російської окупації. Вони викрикували військовим «Додому!» та «Бердянськ — це Україна!»

Що зараз відбувається в місті — за словами місцевої мешканки Ірини.

«Ми згодні почекати, не доїсти, посидіти у підвалах, аби нас звільнили»

Вони зайшли, як до себе додому. Обʼїхали всі вулиці, центральні теж. Заходили до людей, просили їжі. Але владу не захоплювали. Над міською радою висить наш прапор. Ми дуже сподіваємося, що нас звільнять.

Зараз місто ніби потроху оживає, якщо можна так казати. Хоча мені здається, що люди ще нічого не зрозуміли. Батьки вже починають виходити гуляти з дітьми.

Перші дні неможливо було купити хліб — сьогодні все є. Почали продавати ковбасу місцевого виробництва, привезли молоко. Працюють магазини, базар. До аптек — великі черги. Готівку можна зняти далеко не всюди. Картопля стала дорожчою — ціна сягає 15 гривень.

Світло і вода також є. Інтернет у місті не працює, користуємося мобільним. Громадський транспорт не ходить. Місцеві патрулюють вулиці, щоб не було мародерства.

Хто ризикує — той виїжджає з міста. Але людям усе ж рекомендують не вириватися — це небезпечно. Зараз (2 березня — ред.) чути гул, але не стріляють. Також вони не дозволяють хоронити наших людей, окупували кладовище. Учора вперше за 35 років людей почали ховати на старому цвинтарі.

Я ще жодного разу ні від кого не чула щось на зразок «добре, що вони прийшли». Ми згодні почекати, не доїсти, посидіти у підвалах, аби нас звільнили. Хочеться перемоги, спокою, щоб діти знову пішли до школи.

Чернігів

З перших днів війни у місто заїхала російська техніка. Чернігів повсякчас обстрілювали «Градами». Постраждали спальні райони, лікарні, дитячі садки, історичні памʼятки. Окупанти обстрілювали будинки вночі.

2 березня міський голова Чернігова закликав готуватися до вуличних боїв. Місцеві фактично постійно перебувають у підвалах і бомбосховищах. Сирена в місті не стихає, як і обстріли окупантів. 

«Хочеться скоріше мирного неба»

Аліна (розмова записана 2 березня ввечері): 

У Чернігові дуже гаряче, гучні обстріли ракетами по будинках, де мешкають люди. Багато помешкань моїх друзів уже зруйновані. Нормальних сховищ у місті мало. Наприклад, моїй сімʼї ніде сховатися. Ми залишаємося вдома у коридорі.

Психічний стан максимально нестабільний, хочеться скоріше мирного неба над головою. Бо вже просто не можемо. Виїжджати з міста небезпечно. Ми б хотіли, але дуже страшно.

3 березня приблизно о 13 годині в центрі Чернігова пролунав вибух. Окупанти завдали ракетного удару. За кілька годин Аліна написала нам повідомлення:

Тільки що біля мене підірвали сусідні будівлі. На вулиці стояли черги до аптеки й по хліб. Я сховалась у коридорі. Вікон немає. Мої батьки саме йшли з тієї аптеки і встигли. Казали, що почули дві ракети. Я сиділа й молилася. Це справді чудо, що з ними все гаразд. Люди казали, що багато жертв.