Хейт і злість на своїх. Українська меншовартість як загроза відбудові держави
Дисклеймер. Цей пост-колонка — суміш моїх вражень із поїздок за кордон і зустрічі там українців. Він не відбиває повної картини, а втім — це спроба відрефлексувати, чому для певного відсотка населення, яке пережило війну чи окупацію або ж виїхало за кордон задовго до початку всіх подій, Україна так і не стала «близькою, рідною і тією, за яку ми разом боремось».
«Ви така гарна зайшли, то я одразу подумала, шо ви русская. І зразу до Dior. Ну точно звідти!» — сказала мені українка Леся з Тернопільської області в магазині з косметикою Sephora в Римі. Я була там у січні цього року. На моє уточнення, що це не комплімент і не сприяє продажу, жінка посміялася. Далі — ще епічніше. Я попросила показати інший тональний, на що вона відказала: «А вам нашо такий дорогий?»
Цей короткий діалог, через який я нічого не купила, був насправді не про тональний і навіть не про першу асоціацію з росіянами — справді, за кордоном візуально не завжди скажеш, звідки людина. Клопоту додає російська мова, якою розмовляють українські біженці — частково це створює в уяві іноземців думку про той самий «один народ». Він — про меншовартість і злість до своїх же співгромадян. Чи сказала б таке продавчиня умовній росіянці чи італійці? Можливо, іншим тоном, але не факт, що це не спричинило б скандалу щодо підрахунку чужих доходів. Із позицією жертви себе у світі, а тим паче жертви себе щодо своїх же неможливо збудувати спільне майбутнє — без внутрішнього знецінення та упередженості. Навіть якщо був невдалий досвід життя в Україні.
Щоб будувати державу, треба усвідомлювати свою відповідальність не тільки за власне життя, а й за розвиток і сприйняття своєї країни — внутрішньо та зовнішньо. І між сильними українськими військовими, бізнесами, волонтерами та просто людьми, які щось роблять для перемоги, стаються випадкові зустрічі зі співгромадянами, які викликають питання, як із різним досвідом і сприйняттям будувати майбутнє країни і не вбити одне одного. Бо ворог все ж у нас один. І він — не українці.
«Может, Киркорова включим, я знаю что сейчас он не катится, но я вырос на его песнях, но если все против, давайте хоть эту противную “Цей сон, цей сон”», — каже хлопець Артем із Харкова на все купе у поїзді «Київ-Перемишль». А вже іншого дня з аеропорту в Кракові мене забирав водій польського Bolt Віталій, який нещодавно виїхав з родиною з окупації на Херсонщині. Розмова почалася із запитання: «Ви українка, росіянка чи білоруска? Не подумайте, я до всіх добре ставлюся. Є люди, а є політика». З одного боку, мені не хотілося сваритися від самого ранку, з іншого — не вмію мовчати на дурість. «Ви мене вибачте за такі деталі, — каже Віталій. — Але в тих країнах люди не рішають нічого, там поліція може насіловать таких дівчат як ви». І справді, нерозв'язання проблем у межах своїх держав призвело до того, що їхня орда прийшла ґвалтувати в Україну не тільки таких дівчат як я, а й старших жінок, чоловіків, дітей незалежно від віку та статі.
Спільний корінь цих історій — внутрішня ментальна меншовартість від якої, на жаль, у різний час і спосіб постраждали українці. В когось не склалася робота вдома і довелося виїхати на заробітки, де український паспорт цінувався не так, як сусідський. Серіали типу «Кадетів», «Щасливих разом» чи «Моєї прекрасної няні» з мого дитинства висміювали українське походження і відверто продавали «велике майбутнє в Москві». Відділення держави від громадян і те, що останні не мають впливу і їх не має хвилювати, що робить «верхівка», — це саме те, що активно просувалося через серіали, токшоу, музичні кліпи та мультфільми.
Відчуття немічності, а за нею — байдужості просочувалося в абсолютно все, але найголовніше — спростовувало історію та породжувало на її основі міфи про «не все так однозначно». Це своєю чергою десятиліттями вчило не бути відповідальними за розвиток вибору. Не можна просто зробити щось — результат потрібно розвивати. Майдан свого часу був не перемогою, а точкою відліку. Так само як початок повномасштабної війни став не кінцем (хоч і для багатьох у прямому значенні, на жаль, таки став), а точкою вибору, якій потрібен розвиток і переможний результат.
Проте вже сьогодні варто думати, як в одній державі поєднуватимуться люди із різним досвідом великої війни та головне — як формувати історичну пам’ять з відповідальності, а не почуттів провини, засудження та присоромлення. І варто, знову ж таки, повернутися до коренів — освіти, яка змалечку буде вчити відповідальності перед державою й за державу.
Представлення держави починається із перейменування вулиць на честь своїх Героїв. Нарешті усвідомлення, що мова — це теж фронт, і має значення, де стоять твої війська й на яких позиціях. До цього ж належать фрази на кшталт «Говорите со мной вежливее, если хотите, чтобы был украинский».
Громадянська позиція починається з себе та підкріплюється яскравими лозунгами та асоціативними словами на зразок «фортеця», «сміливість», «незламність». Найголовніше — з неї також формуються сенси, які або тимчасово підкріплять країну до нової спроби окупації, або виведуть її до перемоги в тилу.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.