Лікарі, які нас рятують. Про те, як годинами пітніти, ходити в туалет у памперс та сподіватися лише на себе
«Супермени» і «супервумени» в білих халатах вже два місяці рятують українців від COVID-19. Ми записали історії трьох з них. Катерини Марушко, якапрацює лікаркою-анестезіологом в Київській міській клінічній лікарні №4. Анестезіолога Олександра Бундюка, який понад тиждень живе в одеській лікарні й рятує «важких» пацієнтів. Та Ольги Мартиненко — єдиної інфекціоністки з опорної лікарні в Рубіжному Луганської області.
Щоб не піддавати небезпеці наших героїв та їхніх пацієнтів у лікарнях, наша фотографка Анастасія Власова організувала та координувала процес фотозйомки онлайн. З її допомогою та порадами самі лікарі та їхні колеги декілька днів знімали фотощоденник на роботі та надсилали світлини Насті.
«...мені, тому, хто непорушно виконує цю клятву, нехай буде надано щастя в житті і в мистецтві, і слава у всіх людей довіку…»рядок з клятви Гіппократа, яку ніхто вже не складає
***
Олександр Бундюк взагалі-то працює в Одеській обласній клінічній лікарні лікарем-анестезіологом. Але зараз він в Подільську (це Одеська область), у складі «робочої медичної групи посилення», яку відправили в міську лікарню — на допомогу.
«Мені подобалися невідкладні випадки», — каже Олександр, коли питаю, чому він обрав бути анестезіологом. Каже, що йому подобається бачити швидкий ефект: є екстрені ситуації й він їх вирішує. Визнає, що не завжди виходить.
Зараз на території лікарні живуть він та його бригада (ще 4 людей). З 28 квітня і принаймні на два тижні — все залежить від кількості пацієнтів. Зараз їх близько 100.
«Ми як добровольці: сказали, що людям треба допомогти, ми й погодилися без сумнівів. Через важку епідеміологічну ситуацію лікарня на суворому карантині й обсервації. Всі співробітники не мають права виходити за її межі. Ще ми під наглядом Нацгвардії. Тут в нас є сортувальний майданчик, і ми одразу визначаємо кого шпиталізувати, кого далі відправити.
У нас є комбінезони, респіратори третього рівня захисту — все є. Чи почуваюся я захищеним? Час покаже. Але це рекомендований максимум, тому я вже не знаю, що ще можна до цього додатково придумати. Головне, дотримуватися алгоритмів — правильно одягати й знімати костюми. Якщо лікарі хворіють, але були в засобах захисту, то значить неправильно щось робили.
Я за день 3-4 рази одягаю і знімаю всі ці «обладунки» у відділенні реанімації. У нас чітко прописані ці «брудні» і «чисті зони» — що за чим робити, як обробляти руки.
«Немає такого, що «вискочив покурив», потім знову одягатися. Процес одягання костюму — це 15-20 хвилин. Одягаються завжди двоє — допомагають один одному. Медсестра-санітарка в нас зараз на посту має бути 6 годин. Дівчата-санітарки одягають навіть памперси, якщо потрібно. Бо хтось не може витримати так довго без туалету. Особливо в інфекційному відділенні, де понад 30 пацієнтів, а кожного спробуй обійди. Відпрацьовуємо часу скільки треба, бо якщо хтось вийшов — це мінус один комплект одягу, а завтра його вже може не вистачити».
«У нас буває час на відпочинок. Краще вдень і ввечері зробити все правильно, щоб була ніч поспати. Є телевізор, інтернет, фейсбук. Відпочиваємо так, як можна відпочивати в палаті лікарні.
Ми зберігаємо заробітну платню і можуть ще дати премію. Також пообіцяли від держави ці 300% — головлікар сказав, нам теж дадуть. Але, повірте, ми не заради грошей це робили.
Я просив міського голову, щоб медикам, які постійно контактують з пацієнтами, дали додатково одноразову премію. Пообіцяв, що дадуть».
«Як нас прийняли тут? Та нас вже не відпускають і кажуть: «Що ми без вас тут будемо робити?». Щодо морального стану — справді, ми вперше з таким стикнулися. Складно медпрацівникам, бо всі мокрі, окуляри, респіратори давлять, треба терпіти всі ці неприємні речі, особливо якщо ще й памперси. Але і щодо пацієнтів складно. Вони, коли нас бачать в цих комбінезонах, думають, що в них все погано. Це непросто. Ми не можемо їх нормально заспокоїти й налагодити контакт, як це робимо у звичайному житті. Але все одно спілкуємося, вигадуємо щось, хочемо, щоб вони раділи. Голосно до них говоримо, щоб чути через костюм було. В реанімації, наприклад, тих, хто стабільний, ми призначаємо «старшими». Вони мають піклуватися про інших. Хвалимо їх, коли виконують терапевтичні, дихальні вправи. Ми ж змушуємо їх лежати на животі по 10 годин на день, з перервами звісно, бо так краще вентилюються легені. Як на пляжі вони в нас лежать, коротше. Якщо вони молодці, ми обіцяємо, що завтра переведемо їх в інше відділення. Жартуємо з жінками та чоловіками, щоб слідкували за собою і подобалися один одному. Щоб всі були красиві, поголені, розчесані. Вони на це сміються всі.
І ще ми їх дуже просимо, коли виписуємо, розповідати всім людям, що вони тут бачили. Як ми працюємо і як все відбувається насправді. Щоб ті, хто каже, що коронавірус — це вигадки, нарешті розплющили очі».
***
Ольга Мартиненко працює завідувачкою інфекційного відділення в Рубіжанській міській центральній лікарні Луганської області. Навчалася у Донецьку в медичному університеті, після — повернулася до рідного міста.
У 2003 році Ольгу призначили завідувачкою. Коли почалася війна і зв’язки з лікарнею Луганська обірвалися, Ольга стала позаштатною обласною інфекціоністкою. Каже, відтоді в області залишилося всього 30 лікарів-інфекціоністів. У Рубіжному з трьох лікарів, які мали працювати в її відділенні, вона залишилася одна.
«Коли почалася пандемія, нас мало бути три лікарі та 13 медичних сестер, а була одна я і 5 медсестер. Ще троє студентів підпрацьовували. Нашу лікарню призначили обласною базою для хворих на COVID-19. Зараз опорних лікарень вже п’ять, але ще в березні до нас везли пацієнтів з підозрою на коронавірус зі всієї області. Було складно організувати роботу. Доводилося працювати і ввечері, і вночі.Окрім мене, не було кому прийняти пацієнтів. Зараз простіше — у квітні на допомогу до нас прийшло ще 4 медсестри, прийшов мій чоловік — лікар на пів ставки. Вже простіше.
Інформаційна гігієна не менш важлива за особисту. Ми працюємо навіть в умовах карантину і піклуємось про новини, які ви отримуєте! Підтримайте нас на Спільнокошті! Підтримайте незалежну журналістику!
«Ми прорахували все це в січні (я ж кажу, мислення інфекціоніста). В Європі не було ще жодного випадку, а в департаменті вже 6 лютого лежала наша доповідна, що нам потрібні засоби захисту. А коли почалося в Італії, ми бомбардували запитами вже всіх — і департамент, і наших депутатів. І справа пішла. Нам допомогли. Ми провели сім тренінгів. Виділили палату, поклали туди умовного «хворого» і все відпрацьовували. Потім, звісно, коли цей пацієнт реально з’явився, то довелося трохи переробити, але ми були готові вже.
У першого пацієнта не підтвердився коронавірус, а у другого, 18 березня, так».
«Чи боюся я? Не бояться лише дурні. Страх може і деморалізувати, і мобілізувати. Я за другий варіант. Кажу своїм дівчатам: "Не розслабляйтеся, ви маєте боятися. Страх не дозволить вам зробити помилку". Це допомагає стежити, чи правильно ви все одягнули, зняли, щоб не заразитися».
«Немає ніякого документа, де написано, як правильно організувати роботу лікарні. Є накази, але технічні моменти про «чисту» і «брудну» зони ми придумували самі. Я згадала з університетських років, що треба робити під час холери чи чуми. Я чому інфекціоністкою стала? Це єдина спеціальність, яка ніколи не дасть засохнути мізкам. Лікар працює не тільки з пацієнтом, а в нас має бути стратегічне мислення. Ми, як слідчі у відділі розшуку: нас цікавить не тільки пацієнт, але й шляхи передачі, джерела інфекції, що робити, щоб не пустити інфекцію далі. Ми прорахували все до дрібниць. Дай боже, щоб і надалі в нас медики не інфікувалися. У Луганській області лише один медик захворів, і це в побуті, не на роботі».
У відділенні в нас є девіз: "Ані кроку назад, ні кроку на місці, тільки вперед і тільки всі разом".
«Я так вдячна колективу — напишіть про це обов’язково. Нам усім страшно, але вони мені довірилися, і ми пішли далі лікоть до ліктя. Ніхто не звільнився, ніяких істерик не було. У відділенні в нас є девіз навіть: "Ані кроку назад, ні кроку на місці, тільки вперед і тільки всі разом". Ми так вже понад 10 років працюємо.
Коли приймали першу хвилю, я казала: "Дивись на мене — як я роблю, так і ти роби. Я не боюся, і ти нічого не бійся". Хоча в самої коліна тряслися».
«Про цю хворобу не можна прочитати в підручнику. Шукаємо, що пишуть лікарі з Китаю, Італії, Австралії, Іспанії. Але все одно рішення ти маєш ухвалювати сама. Це така відповідальність — ви навіть не уявляєте собі. Нервуєш, потім безсоння.
Перших наших пацієнтів виписували. Я приїхала ввечері, коли дізналася що другий ПЛР-тест на COVID-19 негативний. І своїм дівчатам кажу: «Все, здорові». Ми, не домовляючись, кинулися обіймати одна одну. Всі кажуть різне, а вирішити маєш тільки ти. А я одна лікарка, мені навіть немає з ким порадитись. Це ж не велике місто, де можна зібрати консиліум. Тоді прокидається ця професійна «чуйка». Силу мені дають моменти, коли хтось виліковується. Значить, я все правильно роблю і не дарма. Іди зранку на роботу знову».
***
Катерина Марушко працює лікаркою-анестезіологом в Київській міській клінічній лікарні №4. В неї 5 пацієнтів у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії інфекційних хворих, одна людина на апараті штучної вентиляції легень. Катя каже, що вона з тих лікарів, які тримають емоції подалі й намагаються завжди зберігати спокій. Її батьки теж лікарі, зараз їхня лікарня на карантині. Через пандемію Катерина вимушена була з’їхати від батьків.
«Я працюю на півтори ставки, в місяць десь 200 годин, тобто доба через три. По графіку нічого не змінилося, штат лікарів збільшився — більше рук. Не вистачає медсестер — у нас одна медсестра на добу, це дуже важко».
«Наше відділення побудоване з боксованих палат. Вони мають окремий вихід з вулиці, і окремий вхід всередині відділення. Через те, що є пацієнти і з підозрою, і підтверджені, ми маємо від пацієнта до пацієнта переодягатися в окремий комплект засобів захисту. Якщо пацієнт стабільний, то лікарі за зміну 4 рази заходять, а медсестри, 6-8 разів — якщо пацієнт стабільний і не потребує більш активного спостереження. Якщо реанімаційні заходи, то до двох годин можемо там пробути. Важко, бо в засобах захисту все мокре, окуляри запотівають — кут зору зменшується. Респіратори на потилиці, тому за вухами не болить, але респіратори й щитки тиснуть на всю голову. Маєш знати, що робити, навіть коли ти в стресі. Але вже звикаємо».
«Що роблю саме я? Все, щоб людина могла дихати. Найпростіший варіант — масочка з киснем. Другий етап — маска з киснем, плюс неінвазивна вентиляція легенів — це коли ми одягаємо герметичну маску, яка подає кисень під тиском і відкриває альвеоли, які погано вентилюються. Є більш складна процедура — штучна вентиляція легень. Пацієнт має бути в глибокому наркозі. Спеціальна трубочка вводиться через голосові зв’язки безпосередньо в трахею людини. Вводиться через рот і залишається в трахеї, а з іншого боку ми приєднуємо апарат, який постачає кисень з повітрям в легені. Є ще ЕКМО — це коли робиться надріз на стегні й дві трубочки у дві вени вводяться. Але в нас такого апарату, на жаль, немає. Апаратів штучної вентиляції легенів є вдосталь».
«Наш інфекційний корпус заповнений повністю — понад 50 ліжок. За епідемію в нас було 4 летальних випадки: два пацієнти за 80 років, а двоє мали онкологічну патологію. Повідомляти погані новини — це теж частина нашої роботи, найбільш неприємна. Ці емоції проходять через лікаря, байдужим дуже важко залишатися.
Є виснаження емоційне, звісно, але якось відпочиваю. Вистачає прогулятися, просто з кимось поспілкуватися. У мене ще собака є, але вона зараз у батьків».
«Я обираю колегіальну тактику з пацієнтом. Пояснюю, що ми з ним разом боремося проти цієї недуги. Пояснюю, як робити дихальні вправи — людина займається, заодно і відволікається від поганих думок. Ми також даємо пацієнтам наш робочий телефон, щоб вони в разі чого могли набрати та сказати: "Мене щось турбує, підійдіть". Щоб не кричати і не стукати. Стимулюємо також спілкуватися з родичами, якщо стан дозволяє. Гумор, звісно, найкращий лікар.
Є от і наша маленька перемога — жінка, 82 років. У неї було теж багато супутніх патологій, але ми її перевели на штучну вентиляцію легень, полікували, а потім змогли відлучити від апарату. Тепер вона вже вдома з рідними».