«Ліпше б ти вбила». 5 років у полоні «ДНР»
Наталя Зеленіна потрапила в російський полон восени 2017-го. Її затримали на контрольному пункті в Оленівці, коли вона перевозила препарати замісної терапії, призначені для лікування наркозалежності, та знеболювальні й таблетки антиретровірусної терапії від ВІЛ. Наталі дали 11 років за «статтею» про контрабанду наркотиків.
17 жовтня вона разом зі 107 іншими жінками повернулася додому.
«Я не вміла жити. Я вчилася цього наново»
Коли у 2014-му росіяни окупували Донецьк, Наталя ще рік не виїжджала з міста — не могла покинути літню маму та роботу в благодійному фонді, клубі «Світанок», де вона була соціальною працівницею. Допомагала наркозалежним обстоювати свої права, заохочувала їх переходити на замісну підтримувальну терапію (далі — ЗПТ — ред.) та відмовлятися від наркотиків.
Наталя й сама з 2006 року була пацієнткою ЗПТ. Саме тоді в Україні стартувала пілотна програма лікування наркозалежності бупренорфіном, і жінка стала однією з 10 перших пацієнтів у Донецьку.
«Я вживала наркотики протягом 15 років. Це були важкі наркотики, опіоїди. Декілька разів лікувалася в наркологічних диспансерах, сама намагалася кинути — нічого не виходило. Напевно, мотивацією почати лікування замісною терапією стала вагітність моєї сестри. Розуміла, якщо вживатиму — то зіпсую життя ще й майбутньому племіннику», — говорить Наталя.
Жінка пішла до СНІД-центру, де отримувала антиретровірусну терапію проти ВІЛ-інфекції, і там взяла направлення в наркодиспансер. Після розмови з психологом стала учасницею програми.
«Я підходила за всіма параметрами: була ВІЛ-позитивна, мала кілька невдалих спроб лікування, великий стаж вживання наркотиків. Тому мене взяли».
Навіть зараз, 16 років потому, Наталя не стримує емоцій, розповідаючи, як змінилося її життя без наркотиків. Відверто говорить, що це найкраще, що з нею сталося.
Уже невдовзі жінка пішла на роботу, почала заробляти, відвідувати профільні конференції, вчилася бути повноцінним членом сімʼї, допомагати, заповнювати вільний час, працювала з психологом.
«Мені було важко знайти собі місце в соціумі, бо ж я звикла спілкуватися лише з наркозалежними. Гроші колись доводилося заробляти й у кримінальний спосіб. Я не вміла жити. Я вчилася цього наново».
«Зовні не скажеш, що ти наркоманка. Знаєш, хто тебе здав?»
Коли у 2014-му до міста прийшли росіяни, замісну підтримувальну терапію в Донецьку ще не заборонили новим «законодавством», як це сталося в «ЛНР», а втім, препарати припинили завозити до наркодиспансерів.
Тоді Наталя вирішила переїздити у Вінницю і ставати там на облік, аби безперебійно отримувати ліки. Приблизно раз на місяць вона їздила до літньої мами в окупований Донецьк, проводила з нею кілька днів і поверталася до нового дому.
Восени 2017-го дорогою з Вінниці жінку затримали на контрольно-пропускному пункті вʼїзду-виїзду в Оленівці.
«Мене вивели з автобуса з моїми речами на огляд, чи є там заборонені предмети, обшукали й арештували. Здавалося, що на мене вже чекали: там були поняті, слідчий, представники Міністерство державної безпеки у «ДНР»“МДБ”. У мене й раніше було відчуття, неначе за мною стежать. Але я спокійно ставилася до цього: знала, що замісну терапію приймаю законно, додаткових наркотиків не вживала. “Нехай ходять, дивляться”, — думала я тоді».
У Наталі забрали препарати замісної терапії, її таблетки антиретровірусної терапії, які вона мала на два тижні вживання, та відправили в Донецьк до місцевого відділку «незаконного обігу наркотиків».
«Мене допитували. Звинувачували, що я незаконно придбала свої таблетки, що їх заберуть на експертизу. Але в мене були документи, у яких ішлося про те, що я — учасниця ЗПТ і що маю право везти з собою препарати. Їх це не цікавило».
Окрім всього, Наталю намагалися звинуватити в тому, що вона продає наркотики. Правоохоронці тиснули на неї психологічно: заводили в камеру наркозалежних чоловіків, били їх у неї на очах. Хотіли, щоб вони зізналися, що отримували наркотики з рук Наталі.
До самої жінки не застосовували сили, але через скасування бупренорфіну вона мала больовий синдром, безсоння, озноб, судоми, тахікардію, що були для неї рівнозначними катуванням.
«Одного разу, коли тривав допит, я впала зі стільця. Я була готова підписати все, що завгодно, — лише б мені дали спокій.
“Зовні й не скажеш, що ти наркоманка. Знаєш, хто тебе здав?” — запитували вони в мене.
Я відповідала, що мені все одно. Я ні від кого не приховувала, не ховалася, не порушувала закон. Але, як виявилося, про це не можна було голосно говорити в “ДНР”».
«Краще б ти вбила когось»
Наступного дня після всіх допитів до Наталі прийшла мама. Їй дозволили принести доньці їжу.
«Коли мама дізналася, що мене затримали, то ледь не злягла з серцевим нападом. Вона почала їм дорікати, чому мене тримають майже 72 години, не висувають обвинувачень і не допускають адвоката?»
Назавтра до Наталі прийшов захисник, а її перевели в ізолятор тимчасового утримання, звідки возили на допити.
«Але коли адвокат не встигав приїхати, слідчий починав допит без нього. У цей час я переживала синдром скасування бупренорфіну. Мій стан був такий… Я іноді прилягала у слідчого в кабінеті на стіл і запитувала: “Про що ви зараз зі мною можете говорити?” Я адекватно не розуміла суті запитань. Могла відповісти “Так” і таким чином підписати собі звинувачення».
10 листопада Наталю перевели до Донецького СІЗО. Коли на запитання працівників ізолятора жінка сказала, за якою статтею її обвинувачують, то почула у відповідь: «Краще б ти вбила когось».
«Розумієте, які в них пріоритети? Краще когось убити, тому що тоді я отримаю менший термін. А те, що я намагалася вилікуватися, справитися зі своїм захворюванням, — для них це був злочин.
Мені розповідали, що якщо я обрала жити у Вінниці, то в такому разі не потрібно повертатися в Донецьк. Мовляв, якщо їду до мами, то препарат варто залишати вдома.
Для мене це все було дико. Це первісні люди, які чомусь вирішили, що можуть розповідати мені, куди я маю їхати».
«Я постійно плакала. Плакала від своєї безпорадності, від беззаконня. Плакала за мамою»
Больовий синдром від скасування препаратів ЗПТ у Наталі потрохи минав, натомість посилювалася депресія. Жінка постійно плакала: від своєї безпорадності, від беззаконня. Плакала за мамою.
У цей час мамі Наталі вдалося добитися, щоб доньці дозволили вживати знеболювальні, антидепресанти й таблетки для нормалізації сну. А ще за три місяці Наталя поновила вживання антиретровірусної терапії.
«Мені стало ліпше. Бо інакше я навіть не могла стояти під час обшуків, не могла дістати речі з сумки. Вони заходили в камеру, виводили всіх, обшукували. А я просто брала якісь свої речі, стелила на цементну підлогу, сідала і чекала, поки це все закінчиться. Оперативний працівник міг ще сказати мені: “От би зараз тобі вколотися”. Я на це не зважала».
Поки Наталю незаконно утримували окупанти, її колеги розповідали про це на міжнародних конференціях, влаштовували акції підтримки. Саме це надавало жінці сил триматися й вірити, що вона вийде на волю.
«Якось навіть працівниця СІЗО сказала: “Що там в Україні влаштовують щодо тебе? Увесь інтернет рясніє”.
А я раділа.
Мене колеги одразу попередили, що на цю боротьбу потрібно багато часу, не місяць і не два. Можливо, роки, тому що мені інкримінували великий термін».
За пів року за справою Наталі відбувся перший суд. Однак згодом, як розповідає жінка, у «ДНР» вийшов закон, за яким усі особливо важкі статті передавали до «верховного суду». Тому її почали судити наново.
У грудні 2019-го жінка отримала вирок: 11 років позбавлення волі за розповсюдження наркотиків та «за злочин проти моральності і народу “республіки”». Прокурори клопотали про 18 років.
«Кололася все життя, а тепер вимагає легкої праці»
Перед тим як поїхати відбувати покарання в окупованій жіночій виправній Сніжнянській колонії №127, Наталя пройшла медичний огляд, аби отримати підтвердження, що їй заборонено важко працювати за станом здоровʼя.
У колонії на це ніхто не зважав. Від лікарів колонії Наталя відчувала постійну стигму та дискримінацію. Жінка чула, що, мовляв, вона «кололася все життя, а тепер вимагає легкої праці».
Чи не від перших днів її змушували розносити гній на город, розвантажувати автівки, які приїжджали до колонії.
«За документами наш робочий день мав тривати дві години, але ми працювали навіть на вихідних. Там було марно щось доводити. Було легше сісти в тіні й рвати траву, ніж загриміти у вогкий ізолятор. Невідомо чим би це закінчилося для мого здоровʼя».
Поміж тим жінок змушували вчити законодавство «ДНР», показували новини на російських каналах. Зрідка Наталі вдавалося поговорити або побачитися з мамою.
18 вересня 2020 року Європейський суд з прав людини виніс проміжне рішення у справі Наталі. Уряди України та росії мали забезпечити жінці належне медичне обслуговування. Також ЄСПЛ оприлюднив вимогу, щоб Україна доклала зусиль, щоб повернути Наталю на підконтрольну територію.
За два місяці в СБУ у відповідь на запит колег Наталі з клубу «Світанок» підтвердили, що жінку незаконно позбавили волі, і що її утримують на окупованій території Донецької області. Натомість окупаційна влада цього не підтверджувала.
Наталя також зверталася до представників адміністрації «ДНР», щоб її включили в списки на обмін військовополоненими. У відповіді, яку вона отримала, йшлося, що Наталя вчинила кримінальний злочин, тому на обмін їй марно сподіватися.
«Ти — помилувана, їдеш на СІЗО»
«З початком повномасштабної війни, наглядачі ставилися до нас зі ще більшою ненавистю. Нам щодня говорили, що ми не потрібні Україні. Ба більше, з війною зараз не до нас, не до “єрунди” — це так вони нас називали».
Надії на обмін потрохи згасали. Наталя розуміла, що в полоні після 24 лютого опинилося настільки багато українських цивільних і військових, які захищали країну, що тепер її обмін навряд буде в пріоритеті.
«Вони брали участь у війні, вони нас захищали, а хто така я? Так, подруги, колеги за мене бʼються, мої права порушили. Думала, що в пріоритеті точно не я».
Разом із Наталею в колонії сиділи жінки, яких між собою називали «політичними». Їх били, катували струмом, утримували в «Ізоляції» та у підвалах на окупованій території. Від них Наталя й дізналася, що між Україною і росією знову почалися обміни.
«Я боялася навіть вірити та думати про це. І коли мені о пів на шосту вечора сказали: “Збирайся з речами, ти помилувана, їдеш на СІЗО”, — для мене це було дико чути».
Наталю привезли в Донецьке СІЗО, вдягнули мішок на голову і повели. Наглядачі жартували, що ведуть на розстріл. Її заштовхали в камеру, де були жінки, з якими вона разом їхала з колонії до ізолятора.
«Ми переночували, а наступного дня знову мішки на голову, руки замотали скотчем і завели нас у брезентові машини. Це була дуже важка дорога. Ще сказали, що насправді нас везуть у Воронеж. Що там із нами спілкуватиметься ФСБ, аж тоді вирішать — помилувати нас чи відправити далі відбувати термін».
Зрештою жінок пересадили в літак до Криму, а звідти в машини до України. Тоді Наталя точно зрозуміла — її везуть на обмін.
Інше повітря
«Я відчула, що в Україні, коли почула українську мову і коли нам почали видавати українські стяги. Уявляєте, ще й на всіх не вистачило, а кожна хотіла собі окремий».
Першу добу Наталя не розуміла, що відбувається. Боялася зробити крок. Боялася, що її зараз зупинять і скажуть: «Не йди туди!» Та разом із цим жінка відчувала в собі величезний приплив сили й бажання повернутися до роботи. Впевнено каже: якщо вдалося кинути наркотики 16 років тому і почати все з нуля — вийде й цього разу.
«Коли ми приїхали до Києва, я стояла на містку, дивилася на небо і казала дівчатам: “Ті ж зорі, ті ж хмари, те ж небо. Тільки воно зовсім не таке”. Не таке чорне, зорі яскравіші й повітря інше…»