«Безвісти зниклий, імовірно, в полоні». Історія 22-річного командира зенітно-артилерійського взводу

«Видалений акаунт»— так Денис Харченко віднедавна підписаний у месенджері його нареченої Катерини. Соцмережа видалила акаунт Дениса через те, що він не заходив у нього понад пів року. З середини квітня хлопець перебуває у російському полоні, звідки вперше йому вдалося зателефонувати рідним лише два місяці тому. 

Денис — морський піхотинець 36 бригади, який після Революції гідності вирішив стати військовим і продовжити традицію своєї родини. Не минуло й року після випуску з Харківського національного університету Повітряних Сил, як Денис опинився на передовій у Маріуполі. А за кілька місяців після початку повномасштабної війни — у полоні росіян.  

Його історію розповідають наречена Катерина і мама Тетяна. 

Льотчик із сімʼї військових

Літо 2015-го, на Донбасі понад рік триває війна. 15-річний Денис Харченко з мамою Тетяною прийшли до Чернігівського військового ліцею подавати документи на вступ.

«Ми запізнилися. Прийом уже закінчився й абітурієнти готувалися складати вступні іспити. Я, може, й десь зраділа всередині, бо ж знала долю свого свекра, військового — їхні постійні переїзди, зміни гарнізонів. Але Денис був наполегливим, та й батько його сильно підтримував: у його роду чотири покоління чоловіків — військові». 

Саме в цей момент коридором, де стояли Денис із Тетяною, ішов керівник ліцею. Запитав, що сталося, запросив їх до кабінету, поставив хлопцеві кілька запитань із математики й логіки.

«Йому дуже сподобалися відповіді Дениса, його мотивація. Тому він дав письмове розпорядження, щоб у нас прийняли документи». 

Денис склав іспити, посів четверте місце в рейтингу серед вступників і з вересня почав навчання. Додому приходив лише в неділю — у єдиний вихідний. Тетяна з чоловіком поглинали кожне слово сина про навчання і службу, про його погляди та позицію.

«Якщо він каже — біле або чорне, то так і є. У нього не було сірого. Він дуже чесний. Я ніколи не піддавала сумніву його дії, він про все говорив відкрито. Застосовував це і в дорослому житті зі своїми підлеглими. Усе казав так, як є». 

Так минуло два роки, і Денис поїхав до Харкова вступати в Національний університет Повітряних Сил.

«Стати льотчиком було його мрією. Тож ми знову разом поїхали подавати документи. Крім звичайних іспитів, йому потрібно було ще пройти випробування на фізичну витривалість, безліч медичних оглядів. Денис усе склав і вступив на льотний факультет». 

Додому, в Чернігів, Денис почав приїжджати ще рідше. Та подеколи до нього навідувалися батьки, вдалося побачити навіть перші польоти сина.

«Він був одним із найкращих льотчиків-студентів»

У січні 2019 року третьокурсник Денис познайомився зі студенткою медуніверситету Катериною. Саме тоді через негаразди зі здоровʼям він переводився на факультет протиповітряної оборони.

«Я знаю, що його не хотіли відпускати. Він був одним із найкращих льотчиків-студентів», — каже Катерина.

За пів року пара почала зустрічатися, проте бачилася нечасто — Денис готувався до випуску, проходив практику в 93 окремій механізованій бригаді «Холодний Яр».

«Там було багато старших людей, Денис дуже переймався через це. Та згодом розповідав, що багатьох вчив користуватися планшетами. Навіть вечорами проводив для них навчання».

Денис із Катериною планували, що після закінчення університету він приєднається до холодноярівців, і вони житимуть разом у Харкові. А втім, за місяць до випуску хлопця відрядили до Миколаєва — у 36 бригаду морських піхотинців.

«Командир Дениса був дуже розлючений. Криком кричав: як вийшло, що він опинився у морській піхоті? Йому шили нову парадну форму для випуску, оформлювали документи — і ніхто не розумів, як так сталося».

«Тоді навіть повітря було важке»

Денис переїхав служити в Миколаїв і в 21 рік став командиром зенітно-артилерійського взводу, наймолодшим серед усіх.

«Спершу до нього ставилися несерйозно, навіть його особовий склад. Там були люди 40-50 років, які воювали в зоні АТО. Вони дивилися на Дениса, мов на маленького хлопчика. Десь за місяць він зумів зробити так, що його почали поважати. Я знаю, що певний час виконував обовʼязки ротного», — розповідає Катерина.

З Миколаєва Денис із побратимами їздив на практику в Урзуф, на острів Зміїний. А згодом його перевели в Маріуполь. Новий, 2022 рік вони з Катериною відсвяткували там. Попри прохання Дениса відпустити його на свята у Чернігів він отримав відмову через «неспокійну ситуацію».

У січні Денис усе ж поїхав із Катериною у відпустку до батьків. Востаннє вони бачилися на київському залізничному вокзалі. Катя їхала у Харків, Денис — до Маріуполя.

«Коли ми провели Катю і я зайшла у поїзд, щоб попрощатися з Денисом, він сказав мені повертатися додому, не чекати відправлення. Я його обійняла. Памʼятаю запах його тіла, як за спину його тримала. Уже тоді в моїй душі було передчуття, неначе я проводжаю свою дитину на війну. Я йому цього не показувала, не дозволяла бути слабкою перед ним. Я й зараз зовсім не плачу». 

Тетяна не стримала обіцянки — не поїхала додому, як просив Денис. Зайшла за ріг, дивилася на поїзд, бачила сина у вікні й чекала, допоки він не відʼїхав.

«Плюс»— жива

24 лютого Тетяна прокинулася від потужних вибухів: неподалік їхнього дому в Чернігові розташований військовий штаб, який росіяни одразу ж атакували. Жінка з 12-річною донькою за порадою Дениса переїхали до родичів у село Іванівку, за 15 кілометрів від Чернігова. Через тиждень туди зайшли росіяни.

«Коли вони заїжджали в село, то дорогою обстрілювали з танка кожен будинок. Почали проводити чистки, щодня заходили в дім, де ми жили.

А втім, коли в нашому мікрорайоні росіяни почали облаштовувати штаб, я пішла просити командира випустити нас — моя двоюрідна сестра була з місячною дитиною».

Окупанти не дозволили Тетяні виїхати — лише перейти в іншу частину села, де родичі жінки мали інший закинутий будинок. Звʼязку з Денисом жінка не мала. Лише зрідка їй вдавалось у полі в певній точці зловити мережу й надіслати чоловікові, який тоді працював за кордоном, плюсик — це означало «жива».

«Я спеціально вдягала все чорне і пізно вночі йшла у поле. Одного разу почалася автоматна черга, я впала у якусь яму і ще довго там лежала, боялася піднятися». 

Наприкінці березня українські військові звільнили село. У дні окупації Тетяна похоронила тітку (під час обстрілу вона не встигла сховатися в льох) та чоловіка двоюрідної сестри — його росіяни застрелили, а будинок, де він мешкав із сімʼєю, спалили.

«Передайте, що я його дуже люблю»

Денис у цей час був на Маріупольському напрямку. На звʼязок із Катериною виходив нечасто, переважно писав повідомлення. 5 березня парі вдалося поговорити дві години.

«Я чула у слухавці залпи, попередження про ракетні удари, тривогу. Я не розпитувала в нього багато. Ми говорили більше про те, як поїдемо в Карпати, підемо в похід, як Денис варитиме польову кашу. Він також сказав, що його браслет-талісман, який я йому дала, тріснув. Ця річ була дуже важлива для мене, мама привезла її мені з церкви, і я давала цей оберіг Денису на всі важливі події. На іспити, коли він їхав у Миколаїв. Так само він був із ним у Маріуполі», — розповідає Катерина.

Коли з Денисом не було звʼязку по кілька днів, дівчина все одно знаходила лікарів у військових госпіталях, побратимів Дениса, родичів військових, які могли підтвердити, що хлопець живий. Одного разу навіть вдалося вийти на командира бригади.

«Він живий. Йому щось переказати?» — чула Катерина у слухавці.

«Скажіть, що я його дуже люблю». 

За кілька днів дівчині перетелефонували: «Інформацію передали: “Я також”».

«17 квітня о 18:00 на каналі “росія-1” у новинах я побачила Дениса»

На початку квітня Тетяні подзвонили знайомі з росії та сказали, що бачили Дениса в телевізійних новинах. Жінка не повірила, але все ж почала моніторити російські канали.

«17 квітня о 18:00 на каналі “росія-1” у новинах я побачила Дениса. Я передивилася цей сюжет мільйон разів. Вдивлялася, як його ведуть, як він іде. Чи не поранений часом. Вслухалась у кожне його слово. Він казав, що тут є проблеми з водою, їжею, але, мовляв, це стосується не лише їх, а й решти людей, які там проживають. З цих слів я зрозуміла, що, найімовірніше, він у “ДНР”», — каже Тетяна.

Згодом батько Дениса знайшов на ютубі розгорнуте інтервʼю сина, де він розповідав, як саме потрапив у полон. На відео була вказана локація — Донецьк.

«Зранку 12 квітня ми дізналися, що наша 36 бригада ломанулася на вихід з Маріуполя. Ця операція планувалася ще за тиждень, але кілька разів зривалася. На той момент під моїм командуванням було 10 людей. Я ухвалив рішення, що нам також потрібно йти. Ми попрямували уздовж залізниці в бік наступного селища після Маріуполя», — розповідає Денис на відео.

«Дорогою ми наштовхнулися на пост росіян. Залягли в посадку, де неподалік були позиції російських артилеристів. Добу пробули там. Потім вийшли до Приовражного, до Касянівки — там знову залягли в посадці. Дійшли до річки. Я розумів, що перепливати її — не варіант. Бачив тіла на березі, випалене поле, роботу міномета. Іти вздовж річки у бік Кремінної також не було сенсу, там стояла лісопосадка. 

Ми чекали дві доби, а потім перед самим світанком, коли було максимально темно, все ж перескочили посадку до Кремінної. Я зрозумів, що та інформація, яку нам давали напередодні щодо наших і ворожих позицій — неправдива. Там, де мали б стояти наші військові, уже були росіяни. У нас закінчувалися боєприпаси, тому ми ухвалили рішення йти в полон. Був занадто великий ризик для життя особового складу. 

Ми зайшли в будинок до жінки, я дав їй чотири тисячі гривень, щоб вона нас годувала. І так ми чекали, поки нас передадуть комендатурі. Ця сама жінка мала сказати про нас росіянам». 

В один із днів підлеглий Дениса сидів на підвіконні й побачив, як до будинку підʼїхав «Тигр». Денис наказав усім іти в дальню кімнату і триматись якомога далі від вікон.

«Коли дім оточили, нам сказали виходити і здаватися. Я вийшов перший із піднятими руками. Але всі мої були ще зі зброєю. Потім я подав їм жест виходити. Так ми опинилися в полоні». 

«Вдома — Україна»

Якось уранці на початку вересня Денис зателефонував із полону Тетяні.

«З перших нот я почула, що це його голос. Запитував, що там удома. Я розуміла, що саме він хоче запитати, бо інформаційно вони там дуже обмежені. Я йому відповіла: вдома — Україна, усе добре». 

За кілька днів Денис так само зателефонував Катерині.

«Він запитував, що я роблю, де ми, як. Я йому розповідала все, намагалася своїми словами дати йому сили». 

Та ці дзвінки ні про що не свідчать, кажуть жінки. Вони досі не мають офіційного підтвердження від російської сторони, що Дениса справді утримують у полоні.

«Відповідь від військової частини, де служив хлопець, така: безвісти зниклий, імовірно, в полоні», — говорить Катерина.

Після того, як 21 вересня з російського полону звільнили 215 українців, дівчина вийшла на контакт зі Святославом Єрмоновим. Він сказав, що знає Дениса, бачив його в Оленівці, і його вже перевезли в росію.

«Навіть 82-річний дідусь Дениса, колишній радянський військовий, який надихнув і його взятися за цю справу, подавав заяви в поліцію та СБУ від себе. Навесні він не виїжджав із Чернігова, не спускався у сховище, лише казав: “Як я буду ховатися, коли мій онук воює на передовій?”»