«Щойно ми заїхали до колонії — вони підігнали “Гради” й гатили з них». Звільнений із полону азовець «Доцент»

«Успокойтесь, приготовьтесь к тому, что ваша жизнь изменится», — 24 лютого він чув щоразу, коли брав слухавку. Вранці в перший день повномасштабної війни Владислав Дутчак із позивним «Доцент» прямував з бази «Азову» до Маріуполя. Йому постійно телефонували з російських номерів: вмикався автовідповідач і говорив жіночим голосом. «Доцент» припускає: телефонували навмисно, аби лінія була зайнята й маріупольці не могли з ним зв’язатися.

Життя Владислава Дуткача і справді змінилося. Далі були тижні у зруйнованому росіянами Маріуполі, оборона «Азовсталі», російський полон. І мінус 30 кілограмів ваги.

Нині світлини Маріуполя та заводу викликають у «Доцента» біль: «Місто, якого нема. Мені подобався Маріуполь, я хотів перевезти туди свою родину, поки служив. Тепер враження, наче я втратив друга».

«Служити Батьківщині так, як у тебе виходить найліпше»

До «Азову» Владислав уперше прибув 2017 року. Його запросили прочитати лекції з військової історії України для бійців підрозділу. За першою освітою Владислав — історик, за другою — економіст-менеджер. Він кандидат філософських наук, викладав політологію та філософію в Дніпровському та Запорізькому університетах. Запрошення «Азову» прийняв одразу.

«Це легендарний підрозділ, який об'єднав у собі від самого початку людей, що поділяли мої погляди. Я дуже хотів у полк “Азов”, але мені не дозволяло здоров’я. Лише поступово до мене прийшло усвідомлення: “А раптом можна саме так служити своїй Батьківщині, як ти можеш, як у тебе виходить найліпше?”»

Півтора місяця Владислав прожив серед азовців як запрошений лектор, а згодом пройшов курс молодого бійця й отримав нацгвардійський шеврон. На постійній основі «Доцент» почав викладати бійцям.

«Азов був як червона ганчірка для бика» 

Повномасштабна війна застала Владислава на другому році контракту з «Азовом». 24 лютого разом з іншими побратимами він прокинувся від тривоги на базі полку, що в Юріївці під Маріуполем.

«Чи очікували ми, що буде саме така війна? Ні. Але “Азов” був готовий до будь-яких викликів, хлопці постійно готувалися. Для нас було здивуванням тоді, що противник не завдав ударів по наших дислокаціях. Між собою ми говорили: “Коли почнеться така війна, вони завдадуть ракетних ударів по наших базах, адже для росіян "Азов" був як червона ганчірка для бика, і ми навіть не помітимо війни, бо нас вщент рознесуть ракетами», — ділиться думками Владислав.

Пізніше, коли росіяни питатимуть його в полоні, що він відчув, коли розпочалися бойові дії, він коротко відказував: «Здивування».

Уранці ж 24-го лютого азовці вишикувалися в колони та вирушили на Маріуполь. З Юріївки Владислав виїжджав одним з останніх.

«Пам'ятаю як зараз: їде наша старенька “Нива” — позаду нікого і спереду на Маріуполь також уже ніхто не їде, а нам назустріч у бік Бердянська — колони маріупольців, що покидали місто. Паралельно мій телефон розривається від дзвінків із російських номерів, а його в місті знали як номер для комунікації з волонтерами та полком “Азов”. Очевидно, російські спецслужби постійно телефонували, аби не дати можливість місцевим зв'язатися з нами».

До початку широкомасштабного наступу Владислав працював не лише з особовим складом «Азову», а й з маріупольцями. Разом із побратимами він проводив у школах уроки з історії рідного краю. З початком війни возив місцевим генератори, воду, продукти та медикаменти. До середини березня Владислав їздив містом та допомагав маріупольцям, а потім доєднався до інших азовців на «Азовсталі». Там «Калина» дав йому завдання — підготувати інформаційний листок. Він виходив щодня і називався: «Штаб оборони Маріуполя інформує». У листку була інформація за минулий день: яких втрат зазнав противник, де відбуваються бої за місто, скільки російської техніки спалили та дайджест новин з усієї України.

«Поки у нас працював принтер та генератор — ми друкували примірники. Десь 40-50 примірників щодня. Коли командири приходили на нараду з позицій, а нарада проводилася щовечора, ми роздавали їм ці аркуші, вони несли їх на позиції та роздавали бійцям, а також заносили до бомбосховищ, де перебували цивільні. І таким чином ми підіймали бойовий дух».

«Нам дали слово російського офіцера»

На початку травня з «Азовсталі» почали евакуйовувати цивільних, далі — важкопоранених бійців, а потім надійшов наказ від вищого керівництва до українських військових здатися.

«Усі прекрасно розуміли, що здаватися в полон — не варіант для азовця. Під час АТО хлопці, які потрапляли в полон, випробовували на собі все, що чекає на азовця в російському полоні. Ми знаходили себе на сепаратистських сайтах, наші фото та дані, що ми нацистські злочинці, нас розшукують і будуть здійснювати над нами трибунал. Моє фото там також було».

Тож коли політичне керівництво й командування вирішили, що подальша оборона втратила сенс і лише призведе до великих втрат, відчувалася тривога, каже Владислав. Але тоді до бійців вийшов «Редіс» і сказав, що гарнізон припиняє боротьбу і виходить з «Азовсталі» під гарантії — бійці склали зброю.

«Ішлося про почесний полон. російська сторона давала від себе гарантії. Нам дали слово російського офіцера. Але ворог не виконав того, що нам гарантував. Нехай це залишається на совісті того російського офіцера, який давав це слово. Доки наші бійці залишаються в полоні, бажано не розповідати багато, особливо про умови, тому що, на жаль, противник не виявляє шляхетності й не ставиться до наших військовополонених як до військовополонених». 

Порушувати гарантії росіяни почали одразу після того, як бійці вийшли з «Азовсталі».

«У мене на мосту одразу зняли годинника, сказали: “Та ви що, не можна годинник”. Кажу ж: “Так можна” — “Ні-ні-ні-ні-ні” — “Ну гаразд”. Зняли от. Гроші забрали, це взагалі кумедна історія була. Там було трошки більше тисячі гривень, неабиякі гроші, вони лежали в мене в паспорті, а нам сказали, що можна їх з собою виносити. І ці два військовослужбовці, які речі мої розглядали, вони так кумедно один одному мій паспорт передавали, передавали, передавали, а потім такі: “Забирай речі і йди, йди, йди”. А я підходжу, а в паспорті грошей немає. І ти такий думаєш: там копійки, це так несерйозно. В одного хлопця забрали окуляри. У нього взагалі проблеми з зором. Або футляр від контактних лінз викинули чи зубну щітку. Такі були моменти, але ж на них так ніхто особливо не звернув уваги, а що далі, то більше і більше порушувалися умови, за якими ми виходили».

«На допит одного азовця проводили 6-8 людей із собакою» 

Після виходу з «Азовсталі» українських військових повезли до Оленівки. Владислав перебував там протягом усього полону. Порівняно з тим пеклом, яке їм довелося пережити на «Азовсталі», каже Владислав, спершу умови там були більш-менш нормальні. Однак далі все тільки погіршувалося.

«У нас також були зобов'язання — не порушувати умови перебування там, не влаштовувати бунтів та провокацій. Ми поводилися коректно. Азовців одразу виокремили від інших оборонців Маріуполя. Нас не залучали до жодних робіт. Я не знаю, з чим це було пов’язано. Можливо, таким був їхній внутрішній регламент, бо азовців уважали більш небезпечними за інших».

Більшість бійців перебували у бараках, «локалах», як їх називали — двоповерхових приміщеннях із кімнатами, у кожній з яких — різна кількість людей, а поруч із будівлею невеликий дворик, куди полонених випускали гуляти.

«Я все хотів запам’ятати, скільки там кроків. Нарахував уздовж 12 із половиною, а впоперек — не більше 60. І от триста шістдесят із лишком людей перебувають там одночасно, ходять колами, а місця мало. Там було декілька турніків і хлопці навіть в умовах досить обмеженого пайка, якого таки вистачало, намагалися ще й тримати себе у формі».

Перші наглядачі, які зустріли полонених в Оленівці, каже Владислав, досить нейтрально до них ставилися. Це були росіяни, які працюють в російських… дитячих колоніях. Через місяць заїхала друга зміна наглядачів — дуже професійних, з правильною російською мовою. «Доцент» припускає, що ці приїхали з Москви чи з Санкт-Петербурга.

«Відчувалося, що це люди з якихось серйозних закладів. Вони були підкреслено ввічливі. Суворо дотримувалися регламенту й певного протоколу. На допит одного азовця могли проводити 6-8 людей разом з собакою».

Третя-четверта зміни були зовсім іншими. Ставилися не як до військовополонених, а як до злочинців. Тоді настали скрутні часи.

«Фаховість їхня була нижчою, а ставлення ставало дедалі гіршим. Аналізуючи уже зараз, розумію, що ці люди заїжджали десь із глибинки, з карних установ, де перебувають особливо небезпечні злочинці. Свою модель поведінки вони застосовували до військовополонених».

З голоду, каже Владислав, ніхто б у колонії не помер. Тричі їсти давали. До війни він важив 106 кілограмів, перед виходом з «Азовсталі» — 86, коли повернувся з полону — 74 кілограми.

Допити для пропагандистських каналів

В кінці травня пропагандисти виклали відео, на якому «Доцент» відповідає на їхні запитання. «Чи прошивав він азовців ідеологічно?» — питає голос за кадром. На що Владислав спокійно відповідає: «Ніт», — і пояснює, що читав лекції з військової історії світу та України, здійснював гуманітарну підготовку солдатів та налаштовував їх на критичне мислення.

На цьому ж відео Дутчак спростував причетність «Азову» до масових поховань у Маріуполі. А на запитання про те, хто такі для нього мешканці «Л/ДНР», військовий відповів: «Українці. Безумовно, серед них є люди, які помиляються у своїх поглядах, але це українці — такі ж, як ми. Рано чи пізно ми знайдемо з ними спільну мову. Якщо ми не зможемо порозумітися, то я сподіваюся, що мої діти та їхні діти порозуміються».

«Між рядків я просив їх стріляти точніше»

Владислав каже, що з перших їхніх днів в Оленівці росіяни почали обстрілювали українські позиції з-під стін колонії.

«Щойно ми заїхали в колонію — вони одразу підігнали САУ, “Гради” й гатили з них. Ми могли спостерігати за цим з другого поверху нашого “локала”. Українські війська спочатку не відповідали, бо знали, що ми там, а потім їм дали якісь системи, що вони стали дуже влучно відповідати по позиціях росіян. Один раз наші так класно навалили, що дуже розлютили росіян і сепаратистів. Вони примчали в колонію і стали вимагати, щоб ми записали звернення до українських військових, аби вони не стріляли по колонії. Ми не могли просити наших військових не відповідати на обстріли, тому порадилися і записали звернення. Я перерахував усіх військовополонених, які перебувають в Оленівці сказав, що ми чекаємо на обмін і буде неприємно, якщо український снаряд обірве наше життя. Між рядків я просив їх стріляти точніше. Минуло кілька тижнів і відбувся теракт в Оленівці».

29 липня в Оленівській колонії пролунали вибухи. російські пропагандисти намагалися звинуватити в обстрілі ЗСУ. У Генштабі та Офісі президента заявили, що окупанти навмисно здійснили теракт, аби звинуватити Україну у скоєнні воєнних злочинів, а також приховати розстріли й тортури проти полонених.

Про трагедію більшість полонених дізналася вже вранці. До них знову прийшли окупанти з вимогою записати звернення, мовляв, українські військові обстріляли полонених.

«Ми не могли так сказати, це була неправда, тому ми записали звернення, що під час чергової артилерійської дуелі загинули наші побратими. росіяни постійно вели вогонь по українських позиціях, українці відповідали влучно, і з їхнього боку прильотів по Оленівці не було».

«Ми не бачили Червоного Хреста» 

21 вересня «Доцента» з іншими вивели з Оленівки. Сказали, що формуватимуть колону на етап. Зачитували прізвища офіцерів та медійних людей, тоді у Владислава закралося припущення, що це може бути обмін, але поводження окупантів із військовополоненими розвіяло ці здогадки.

«Під час таких подій дуже важливою є роль міжнародних організацій, але ми не бачили Червоного Хреста ні під час нашого перебування у колонії, ні під час обміну. Коли людину забирають із табору для військовополонених і перевозять на пункт обміну, там також має бути присутня третя сторона, щоб не було жодних ексцесів. Бо протягом нашого етапування траплялося різне».

У літаку Владислав ще сподівався на обмін, але згодом надія згасла. Він думав, що їх везуть до «Редіса» в гості, в «Лефортово» (СІЗО в Москві, де утримували командира полку «Азов»). російськими авіалініями полонених доставили до Москви, а звідти — до Білорусі. Там ставлення до полонених змінилося на нейтральне, їм сказали потерпіти ще трохи, скоро вони стануть на рідну землю.

«Це неймовірні відчуття, коли ти йдеш і тобі не треба тримати руки за спиною, ти можеш нарешті здійняти голову і не дивитися вниз, а дивитися на людей. І ті люди, які на тебе дивляться у відповідь, тебе люблять, ніхто не хоче заподіяти тобі шкоди, ти повернувся в сім'ю. Коли ми завантажилися в український автобус, до нас звернувся водій. Він сказав, що має два телефони і якщо комусь треба зателефонувати, він може дати їх. Це була його ініціатива і його гроші на телефоні. Я зателефонував мамі і сказав, що мене обміняли, у відповідь почув: “Слава Богу”».

«Мене і всіх інших росіяни прискіпливо питали: “Что вы будете делать?” А я відповідав їм: “Ми з вами дорослі люди, я не належу сам собі, я підписав контракт”. Ми всі прекрасно розуміємо: поки війна, наш обов’язок — захищати Батьківщину. Хто як може, у кого яка кваліфікація і в кого скільки сил. Я вас запевняю — азовці це робитимуть. Кожен на своїй ділянці».