Любов, тюрма, рабство і знову любов

Він заплющує очі. Так міцно, що аж боляче. Але сльози все одно пирскають, як не стримуй. Затискає дружину в дужих обіймах. Тикається носом десь у ямку на ключиці. Букет із синіх, жовтих, червоних і білих троянд опиняється між ними. Колючки боляче впиваються у шкіру, але їх ніхто не відчуває.

Вона дивиться на нього, як на Бога. Бачу лише одне її око, але любові в ньому — океан.

Це фото першої зустрічі подружжя 50-річних Артура та Олени Ягупових після понад року розлуки. Він був у ЗСУ, вона — у тюрмі й полоні. Він — тому що захищав рідну землю, вона — за те, що є його дружиною. Їм випало побути разом по п'ять днів двома шматочками. Артура викликали на місце служби, Олена провела його — і тоді змогла поговорити з hromadske.

«Усе, твоєї дружини нема, її розстріляли»

Артур та Олена з Кам’янки-Дніпровської на Запоріжжі зналися з 16 років. Він закохався. Вперше. А вона відмовила. Мовляв, усі думки про навчання, кар'єру. Насправді він їй не подобався: маленький, непоказний, не вартий уваги. Промайнули роки. Обоє побували у шлюбах, народили по троє дітей, розлучилися. І ось через 27 років зійшлися, побралися. Стали родиною Ягупових. Артур нарешті дочекався взаємності від першого кохання, яке так і не зміг забути. Олена полюбила його всім серцем.

Вони щасливо жили у своєму містечку. Жінка працювала в держадміністрації, Артур як працівник ДСНС охороняв атомну електростанцію в Енергодарі за 15 км від дому. У 2019-му обоє вирішили, що чоловік піде в ЗСУ боронити Україну. Коли росіяни окупували Кам’янку-Дніпровську в березні 2022-го, він був на фронті. Вона готувалася виїхати, шукала перевізника. Але не встигла. У жовтні на неї донесли в комендатуру.

«Знаю цих людей. Сусід Ігор Драчов, якому завжди допомагала продуктами, бо нужденний. І знайома Олена Кабанова, яку я ж на роботу влаштувала, — Олена сміється із сарказмом. — Їм за це по 10 тисяч рублів заплатили. Але думаю, вони не тільки через гроші на це пішли. Із заздрощів, зі злості. Багато хто у місті знав, що я дружина військового, але місяцями мовчав. А ці не змогли».

По Олену приїхали з «поліції». Одразу втратився зв'язок із дітьми, які перебували на підконтрольній Україні території. Вони не знали, що думати, а Артуру на «нуль» телефонували «добрі люди» з Кам’янки: «Усе, твоєї дружини нема, її розстріляли».

Її не розстріляли. Її катували. Працівники ФСБ. П'ятеро чи шестеро чоловіків мінялися місцями. Спочатку примотали скотчем до офісного стільця і били дволітровою пляшкою з водою по голові. Питали, де її чоловік. «Не знаєш? То зараз ми допоможемо згадати!» І продовжували: одягли на голову целофановий пакет і обмотали скотчем навколо шиї. Один із мучителів затискав їй носа, щоб не дихала, інший тримав за шию. Коли тіло вже билося в конвульсіях, відпускали.

«Жахіття, але я раділа, коди падала разом зі стільцем. Тоді мала пару секунд, аби вдихнути того повітря з пакета», — згадує Олена.

Коли катам набридав цей вид тортур, вони душили її дротом від електричного чайника. Водночас до чола приставляли пістолет. Грали в російську рулетку. Це тривало годинами. Вороги насолоджувалися насильством, а Олена не могла думати, кричати. Вона просто дивилася. Наче викинута на берег рибина, з якої помалу витікає життя.

Так тривало два дні. Увечері її кидали в камеру СІЗО на голу цементну підлогу. Жінка намацала дві рани на голові, але ні серветки, ні ганчірочки, ні бодай чогось принагідного, щоб витерти кров, не знайшлося.

«Через 5 днів я зрозуміла: якщо нічого не робитиму, збожеволію. Тіло саме підказало: треба зарядка, якийсь рух. Я почала присідати, відтискатися, робити таку-сяку планку, а пізніше й обливатися крижаною водою з крана. Все єство волало: вижити!» — розповідає жінка.

Через 9 днів після затримання їй виповнилося 50 років. Прокинулася, привітала сама себе.

«Ніколи не могла б подумати, що я, законослухняна громадянка, зустріну свій ювілей в одиночній камері. З крихітним заґратованим віконечком високо-високо під стелею», — досі дивується Олена.

Зрада своїх: «Так тобі й треба»

Здавалося, мучителі забули про жінку. На допити її не водили. Але наступні 4 місяці її чекало жалюгідне існування. Просила охоронців відпустити додому — взяти принаймні білизну та ліки. Бо з собою ж анічогісінько.

І ці люди, яких вона знала особисто, її земляки, що прислужували окупаційній владі, тільки посміювалися: «Так тобі й треба». Вони не приховували, що чекали росію все життя — і от нарешті збулося!

Якось Олену вивели на вулицю.

«Сказали, що маю дати інтерв'ю російському каналу “РИА Новости”. Якщо ляпну щось не те, відразу пристрелять. А якщо все мине добре, відпустять. Мене привезли до будівлі старого гуртожитку. Там уже роками ніхто не жив. На його тлі й писали інтерв'ю. Питали, чи знаю якогось проукраїнського блогера, що хочу передати українським “бандформуванням” і що думаю про шанси росії налагодити життя в цьому регіоні. Цей ролик я побачила через пів року. Всю розмову порізали на шмаття. Вийшло зізнання в тому, що я коригувальниця», — оповідає жінка.

Ягупову додому не відпустили. Кинули в камеру СІЗО для чотирьох осіб, у якій поміщалося 15. І частина цих жінок — арештантки, як сиділи за вбивство, а інколи й за подвійне. Ув'язнені мусили лежати на підлозі, під столом. Годували їх запареною, нічим не мазаною Подрібнене зерно, що йде на корм худобі без попереднього очищеннядертю. Уже холодною. Її жбурляли в одноразову тарілку, яку Олені доводилося підбирати після когось. Так само було і з речами.

Вона буквально старцювала: забутий старий светр чи зношені рейтузи тих, хто залишав камеру, смикала собі. Прала в холоднючій технічній воді з крана, натягала на себе. Якось розжилася на благеньку ковдрочку, під якою і влітку холодно. З теплого одягу мала піжаму та шкарпетки, які «купила» собі за ноутбук у перший день затримання. Камера не опалювалася, всередині було накурено, а на вулиці — 20°C. Ув'язненим носили передачі, це не заборонялося.

От тільки не знайшлося жодної людини, яка погодилася б зробити це для Ягупової. Усі боялися. Діти подружжя нарешті дізналися, що мама в СІЗО. Вийшли на арештантку, яку відпустили з тюрми за якісь заслуги. Вона пообіцяла допомогти. Діти переказали їй 20 тисяч гривень на матрац, подушку, ковдру, їжу. Та сфотографувала в магазині їжу, відзвітувала їм. А Олені принесла маленьку подушку на стілець. І все.

«У камері стосунки складалися звірячі. Жодна людина не поділилася шматком хліба, серветкою чи кутиком матраца. “Зечки” тримали владу. Вони були руками й ногами за росію. Обзивали “ЗСУшницею” й казали, що мене замало посадити на 10-15 років. Треба довічно. Я старалася більше мовчати, щоб не провокувати їх», — розповідає Олена.

Запитую, що допомагало і тримало.

«Перш ніж підвестися, почати робити зарядку й обливатися холодною водою — я молилася. Просила за дітей — вони ж без матері, їм важко. Щоб вижили, щоб уціліли. Ще благала, аби жодна волосинка не впала з голови чоловіка. Тримала в роті обручку, щоб не забрали. Дуже хотіла до них повернутися», — зізнається Олена.

Куди зникають люди на окупованій території? 

Через чотири місяці ув’язнення, 19 січня 2023-го, Олені Ягуповій одягли мішок на голову й відвезли в Енергодар. Там росіяни зняли інший пропагандистський ролик. Її поставили між двома чоловіками, наказали взятися за руки й маршувати дорогою вдалечінь. У ролику закадровий голос промовляв: «От, таких-то громадян ми відпускаємо. Але невідомо, як їх приймуть в Україні». 

«Це робилося для показухи. Мовляв, ми відпустили, вони десь зникли — Україна винна. А насправді нас продали в рабство. У Василівці є такий собі “Бетмен”. Йому мої ж земляки привозять місцевих з усієї Запорізької області. Зрадники позбувалися нас, отримуючи наші будинки, автівки та майно. А “Бетмен” використовував уже наші тіла, наше здоров'я. Рашисти платять йому, щоб самим не впахувати. А помремо — подумаєш, нова партія рабів надійде. 

Нашу групу — 15 чоловіків і три жінки — він відтарабанив у село Верхня Криниця: “Настав час попрацювати на благо російської федерації”. І залишив. А це друга лінія оборони. На першій “вагнерівці” стоять», — згадує ті зимові місяці Олена.

Українцям російські солдати видали щупи — розміновувати поля, які замінували вони самі. Тепер же вирішили, що там пролягатимуть окопи.

«Ми тих щупів раніше в очі не бачили. Але кому то цікаво. Розміновуйте. А шанці ми копали замість солдатів, які нас стерегли. Іноді рили до 4 ранку. Мені пощастило, але декому з наших довелося закопувати розстріляних, іще теплих українців», — каже Олена.

Жили полонені у зруйнованих хатах місцевих мешканців, які евакуювалися. Вибиті вікна забивали ганчір'ям, спали на підлозі у лахмітті, яке до ранку набиралося вологи. Інколи вдавалося напалити піч, якщо знаходили дрова. Води взяти було ніде, тому топили кригу. Їжу привозили солдати. Це була каша: перлова або пшенична. Убоге меню здавалося кращим, ніж у СІЗО. Хоч тепленьке. Зрідка полонені самі варили суп, якщо знаходили у погребі цибулину й кілька картоплин. Олена втратила у тюрмі й полоні 10 кілограмів.

Українців попередили: «Спробуєте розчулити котрогось із солдатів і випросити телефон — розстріляємо». А втім, хтось ризикнув, додзвонився до рідні на окупованій території, і так інформація дійшла до москви.

«І звідти приїхали якісь структури нас визволяти. росіяни ж вважають Запорізьку область своєю територією. Не можна брати цивільних рити окопи. Це навіть вважається у них порушенням. І от 16 березня нас посадили у маршрутку й відправили додому», — оповідає Ягупова.

Щойно вона зайшла у свою хату, через 15 хвилин там була поліція: сусід викликав.

«Що ви тут робите?» — запитав слідчий.

«Я у себе вдома»

«А куди ми вас відправили?»

«Я набрала номер, який мені лишили працівники карного розшуку з Москви. Вони моїм землякам прямим текстом заявили: “Ми ваші злочини на місці прикривати не збираємося”. Ті сіли в машину і здиміли за хвилину», — підсумовує Олена.

«Готова була цілувати землю і колеса маршрутки, аби швидше їхати від мучителів»

Жінка почала шукати можливість виїхати: колаборанти оголосили на неї полювання як на свідка їхніх злочинів. І от нарешті у квітні — дорога до вільної України. Через окуповану територію, країни Прибалтики, Польщу.

«Спершу мусила пройти фільтрацію. Після допиту в Новоазовську я годину чекала перевірки своїх документів. За цей час посивіла більше, ніж у полоні. А коли вийшов прикордонник і віддав паспорт, готова була цілувати землю і колеса маршрутки, аби швидше їхати від мучителів», — згадує з жахом той день дружина українського бійця.

Яким же було щастя, коли вона перетнула український кордон після Польщі: «Я можу говорити, що хочу! Свобода! А там, у полоні, навіть думати страшно».

До окупації дорога з Кам'янки-Дніпровської до Запоріжжя, між якими 130 км, займала дві години. Після окупації цей шлях став гаком на кілька тижнів і декілька тисяч кілометрів. Чоловік та його дружина, яка пережила шість місяців пекла, зустрілися у Запоріжжі. Він ридав уголос, вона поводилася стриманіше. Зізнається, що полон навчив її менше плакати, бо слабкість не можна показувати ворогам.

За 10 днів разом бігали по лікарях і балакали — не могли спинитися. Про страшний досвід, страждання і надію на зустріч. А ще — про майбутнє.

«Діти і друзі просили мене лишитися на певний час у Європі, полікуватися. Але у Запоріжжі морально легше. Я вважаю своїм обов'язком бути ближче до чоловіка. Якщо його раз на місяць відпустять із “нуля”, поїду побачити його. А загалом, — Олена видихає, зізнаючись, — я хочу піти служити сама. Чоловік дуже проти. Але я вже телефонувала у військкомат. 

Мене запитали, чи хочу до Артура. Кажу: звісно, до Артура. Не знаю, що там робитиму. Все можу. Я зараз дуже вмотивована людина. А це найголовніше. Це моя країна, у ній війна. Тут живуть мої діти, тут мій чоловік. І захищати Україну та мою родину я мушу сама. На сусідів і знайомих надіятися нічого».

* * *

Сивочолий і сивобородий чоловік у військовій формі тримає долоню на Біблії. Поруч із ним жінка у синьо-жовтій сукні та мереживній хустині. Їхні пальці переплелися. Над ними схилився священник, накрив їхні руки своєю. Молиться.

Артур та Олена повінчалися. Колись усе збирались і відкладали. А тут уже сам Бог велів після пережитого.

Жінка ніяково посміхається, чоловік не зводить із неї очей. І любові у них — океан.