«Люди стали заручниками і гарматним мʼясом». Що відбувається на тимчасово окупованих територіях

21 лютого Путін підписав указ про визнання самопроголошених «ДНР» та «ЛНР» і доручив ввести туди російські війська для «підтримки миру». Ще пізніше він заявив, що «Мінських угод більше не існує». Декілька країн після цього запровадили санкції проти Росії.

Як місцеві, котрі мешкають на тимчасово непідконтрольних Україні територіях, відреагували на ці події, і що зараз відбувається в їхніх містах — у розповідях із перших вуст у матеріалі hromadske.

«Я плакала всю ніч після звернення Путіна»

Наталя (імʼя змінене) починає нашу розмову дуже емоційно. Вона схвильована, зі слів розумію, що у відчаї, плаче. 

Її чоловіку 70 років, вони намагаються нікуди зайвий раз не виходити з дому. Переймаються, щоб його раптом не мобілізували. 

Харчуються запасами — кашами, картоплею, капустою. Хліб жінка пече сама. 

Далі пряма мова Наталі, пенсіонерки з Луганська.

Після звернення Путіна ми всю ніч плакали. Раніше була хоч якась надія. А тепер — усе. Після цього таких салютів, як у Донецьку, в нас не було. Чули, як уночі їхала важка техніка. Стояв гул.

Я дуже хотіла почути від Зеленського інших слів. Його промова не додала нам ні сил, ні надії — нічого. Ми чекали чіткої позиції, щоб нам, можливо, стало хоч трохи легше. У нас тут повітря, яким неможливо дихати. А почули, мовляв, «заспокойтеся, нічого страшного». Чому він із нами говорить, ніби з дітьми?

Мої знайомі, друзі, ми всі в жахливому стані. Не знаємо, як далі бути. Чи доживемо до того, коли щось налагодиться? На вулицях зараз фактично немає людей. Чоловіків мобілізують, забирають машини. Ми на авто вже нікуди не їздимо — або пішки, або перебіжками. Хліба в магазинах немає, ліків у аптеках також. Таке враження, ніби вони просто наганяють страх. Як у 2014-му, коли обстрілювали місто.

Коли евакуювали людей у Росію, ми, звісно, нікуди не збиралися їхати. Я дивуюся тим, хто взяв дітей і поїхав просто посеред ночі невідомо куди. Так, тут жити неможливо, але куди нам їхати? На нашу пенсію квартиру не орендуєш, та й за що далі жити? Мої друзі з України кажуть — приїжджайте. Так, я приїду, коли буде дуже страшно, на тиждень. Але ж я не житиму в них постійно. Нам залишається тут сидіти й чекати.

До того ж я не знаю, чи можемо ми виїжджати через Станицю Луганську. У мене інвалідність, я майже не ходжу. Будинком — лише з палицею. Через міст не пройду навіть фізично. А там як, якщо Станицю обстрілюють? У 2014 році ми виїжджали на два місяці. Тоді вже стріляли по нас, і горіли сусідні будинки, тому вдалося вмовити чоловіка виїхати. Ми покинули курей, котів, собак. За ними доглядали сусіди. Та коли приїхали, стільки померлих тварин було...

Я знаю, що ви мене запрошуєте в Україну, чекаєте. Але я так хочу, щоб ви до мене якомога швидше приїхали. Щоб ми сиділи у моїй альтанці, щоб ви приходили до мене в гості. Я цього дуже хочу. Слава Україні!

За декілька хвилин після нашої розмови жінка перетелефонувала ще раз. 14-річного сина її подруги мобілізували, щойно вони вийшли з автобуса. «Вона кричала, що він іще маленький, куди ж його забирати. На це ніхто не зважав». 

«Не розумію, чому радіють люди»

Ірина (імʼя змінене) мешкає за 40 хвилин їзди від Луганська, у Сорокиному. Уже вісім років жінка намагається розмовляти українською. У її місті порівняно спокійно, але людей на вулицях стало значно менше. Жінка вірить, що все налагодиться і загострення не буде. Проте не приховує своєї ненависті до Путіна. 

Я щойно приїхала з Луганська, людей там було значно менше, ніж зазвичай. Тихо, вибухів не було чути. Навіть на автостанції, коли я поверталася додому, стояли тільки троє пасажирів. Дехто відверто радіє. Одна жінка, з якою я стояла на зупинці, була така щаслива, що «Росія нас признала, Путін — молодець». Я, звичайно, запитала, чому вона радіє? «Ну як? Тепер ми визнані», — почула я у відповідь. Але що змінилося від того, що тепер ми маємо підписи на папері?

Багато людей розчарувалися за ці роки. Можливо, зараз вони матимуть черговий привід для радощів. Але основній масі взагалі байдуже — аби було що поїсти, випити й де поспати.

Краще вам не знати, як я реагувала на заяву Путіна. Моя реакція була жахливою. Навіть самій соромно за це. Мене лякали його слова. Було дуже сумно, я думала — невже нас Росія забере, і все? Зізнаюся, нічого нового від Путіна не почула. Дивилась і думала: Господи, коли ти забереш цю людину? Він усім не дає спокою.

Гулу техніки цієї ночі я не чула, але треба зважати, що й у 2014-2015-му в нашому місті не було активних боїв. Усі мої сусіди на місці. Ніхто нікуди не виїжджав під час масової евакуації. Я дуже боялася, що нас будуть змушувати. До мене прибігала подружка, запитувала: «Іро, що будемо робити? Кажуть, що вони приходять, у двері стукають, щоб евакуюватися». Але до нас ніхто не прийшов.

По телевізору також показували, що в Донецьку і Луганську постійні вибухи. Коли ж сьогодні запитувала людей про це, стало зрозуміло, що переважно це постановка. Так, вибухи були — газова труба спахнула, і все. Усе шите білими нитками.

Так, я б хотіла поїхати в Україну до дітей. Але Станицю з цього боку перекрили. А через Росію їхати не буду, мені гидко це робити.

Примусова мобілізація

З мешканцями Донецької області вийти на звʼязок складніше. Вони розповідають про масову мобілізацію чоловіків, бояться виходити з дому і говорити телефоном. Ось короткі розповіді, які нам вдалося записати.

Володимир (ім’я змінене) — житель Донецька. Працює на себе, має невеликий бізнес.

Кілька днів тому було чути сильні постріли, як у 2014-му.

Давно такого не траплялося. На заправках були черги. Продуктів у магазинах — достатньо, ажіотажу немає. На вулицях усе, як зазвичай. У банкоматах немає грошей. До крамниці ходить дружина. Я сиджу вдома, навіть слухавки не беру. На вулиці всіх чоловіків загрібають в армію. Навіть по квартирах ходять, бо охочих особливо немає. Тих, кого все-таки змогли зловити, вислали рити якісь ями в місті.

Юлія (імʼя змінене), мешканка Дебальцевого. 

Мене трусить. Сьогодні тата забрали просто з роботи в армію «ДНР». У місті стріляють. Примусової евакуації немає, але чоловіків із міста не випускають. Ще одного родича два дні тому також забрали в армію. Одразу дали автомат і гранати, хоча він зброю ніколи в руках не тримав.

Батька відпустили додому лише зібрати речі. Попередили, не дай Боже не прийде. А куди ти в тому Дебальцевому втечеш?

Чоловіків забирають — і вони просто зникають

Марина (імʼя змінене) родом із Донецька. Нині працює юристкою із внутрішньо переміщеними людьми. З місцевими донеччанами постійно підтримує звʼязок. 

У Донецьку зараз масово мобілізують чоловіків. Знайомі, з якими я спілкувалася, розповідають, що ніхто не зважає на українські документи, у яких ідеться про недопуск до служби через стан здоровʼя. Навіть інвалідність не беруть до уваги. Хлопців 17 років також забирають. Виріс — іди в армію. Відмови не приймають. Одразу після цього приходять і погрожують сімʼї.

Люди через це дуже неспокійно себе почувають. Це відчувають і переселенці, які мають рідних на тимчасово окупованих територіях. Допомогти складно. Навіть відкупитися неможливо. Мені писали, що пропонували 2-3 тисячі доларів відкупу, але їх не беруть. Як я розумію, вони зараз мають мету — мобілізувати якомога більше чоловіків. Також мобілізованим не пояснюють, куди їх везуть. У них забирають телефони, і вони просто зникають.

Коли я мешкала в Донецьку, у 2014-2015 роках, там було правило не чіпати місцевих. Навіть коли деякі ідеологічно налаштовані хотіли йти воювати, їм забороняли. Мовляв, через те, що можуть дати слабину, коли стрілятимуть, або ж заборонене щось дізнаються.

Зараз усе навпаки. Морально людям складніше. Для місцевих ця мобілізація має такий вигляд, наче їх забирають на гарматне мʼясо. Цивільне населення вже не сприймають як тих, кого потрібно оберігати. Бо ж вони мали можливість евакуюватися.

З боку самопроголошеної «ДНР» блокпости зачинені. Людей не випускають на підконтрольну Україні територію. Чоловіки не можуть виїхати з Донецька навіть у Росію. Під час евакуації дозволяли вивезти дітей, жінок — і через добу повернутися. Люди стали там заручниками.