Тимчасово або й назавжди. Чому люди вирішують переїжджати зі своїх рідних міст на захід України

На тлі постійних повідомлень про ймовірну дату наступу російських військ, декілька посольств уже перевезли своїх працівників на захід країни. Так само зробили й деякі компанії та власники бізнесів. Орендувати квартиру у Львові, Івано-Франківську чи Ужгороді стає дорожче.

Та дедалі частіше люди почали ухвалювати рішення про переїзд й поза планами свого роботодавця. Дехто памʼятає досвід життя під тимчасовою окупацією у 2014-му, шукає безпечне місце для своєї сімʼї або втілює давні плани.

«Якщо ситуація загостриться, мені з сином виїхати буде втричі складніше, ніж решті»

Наталя Абрамова, одна з засновниць центру для дітей з інвалідністю в Сєвєродонецьку

Мій 14-річний син Антон має аутизм і І групу інвалідності. Це життя в постійній напрузі. Ще й додалася ситуація з можливим вторгненням. Я не могла контролювати цю ситуацію, не знала, до чого себе готувати, і занурювалася в ще більший стрес.

Протягом останніх двох місяців мала лише одне відчуття — необхідно щось робити, вирішувати. Зробила сину закордонний паспорт, упорядкувала документи. Розуміла — якщо ситуація загостриться, мені з сином виїхати буде втричі складніше, ніж решті. Його неможливо покласти на другу полицю у вагоні. Неможливо сказати або наказати, щоб він просто встав. З ним потрібно довго готуватися, перш ніж щось зробити.

«Відчувала себе ніби комахою, яка застрягла в бурштині»

Напруга була дуже сильною, і зрештою я мала такий психологічний стан, що відчувала себе, ніби комаха, яка застрягла в бурштині. Не могла дихати через цю напругу, займатися улюбленою справою. Думки постійно оберталися навколо того, що робити, раптом вторгнення.

«За добу ми зібрали речі та виїхали»

Ми вирішили їхати до Трускавця, бо вже були там з Антоном два роки тому. До того ж тут живе моя подруга, яка має свій готель. Спершу я зателефонувала їй. Вона погодилася прийняти нас на три дні.

Моя інша подруга, хрещена Антона, сказала: «Наталю, якщо щось трапиться, ми тобі допоможемо».

Коли я їй зателефонувала тиждень тому, вона сказала збирати сумки і виїжджати. Вона розуміла, що я більше не можу залишатися в Сєвєродонецьку.

Саме були нижні місця в потязі на наступний день. Тож мизібралися та виїхали.

Усе, що взяли з собою, — це річний запас ліків для сина і документи. Це найголовніше для нас. Решту можна купити. Якщо раптом станемо біженцями, сподіваюся, матимемо їжу й одяг.

Квартиру в Трускавці винайняти проблематично

Подруга з Трускавця допомогла нам винайняти квартиру. Як виявилося, зараз у місті з цим є проблеми. Власниця квартири розповідала, що в неї ураган дзвінків. Щодня телефонують десятки людей, щоб винайняти квартиру.

Я орендувала квартиру на два тижні, але відчуваю, що ми тут будемо не менш як місяць, а то й більше. На жаль, бачу, що в Сєвєродонецьку загроза тільки зростає.

«Переймаюся, на скільки в мене вистачить грошей, щоби тут залишатися»

З одного боку, мій стан змінився — тут, у Трускавці, я спокійна. Лише переймаюся, на скільки в мене вистачить грошей, щоб тут залишатися. З цією поїздкою мені допомогли друзі. Ми з Антоном живемо на пенсії, виплати. Я не можу працювати, маю цілодобово доглядати за ним.

Тож переймаюся, чи варто шукати дешевше житло, чи треба переїжджати з курортного міста до меншого містечка. Можливо, до Дрогобича, аби винаймати там житло не подобово, а на триваліший період. Або ж, якщо буде повномасштабний наступ, ставати біженцями й виїжджати за кордон.

«Війна відпустити не може»

Я й далі переймаюся тим, що відбувається вдома, у Сєвєродонецьку. Читаю місцеві чати, війна відпустити не може.

У пʼятницю в нас зникав звʼязок на три години в усій Донецькій і Луганській областях. Люди постійно чують вибухи. Це все дуже напружує.

Вісім років тому, у 2014-му, я не могла виїхати. У мене був важкохворий батько з інвалідністю. Поки наше місто три місяці було під самопроголошеною «ЛНР», я фактично не виходила з дому. Це було дуже страшно. Щодня звіряла карту, коли буде наступ на місто, коли його звільнять.

Я досі ненавиджу, коли запускають салюти. Мені моторошно, коли йде сильна гроза. Ми в Сєвєродонецьку маємо центр реабілітації для дітей з інвалідністю. Коли вісім років тому нам почали привозити дітей із Луганської області, серед них були ті, які залазили під стіл від будь-якої петарди.

«Розумію людей, які не приймають мій вибір»

Були люди, які злилися на мене, що я їду, сію паніку. Мовляв, навіщо я про це пишу в фейсбуці. Були й такі, які відверто сміялися з мене.

Як на мене, це люди, які заперечують проблему. Вони не хочуть визнавати, що потрібно готуватися.

Також деякі зі злістю говорили: «Маєш можливість виїхати звідси, то їдь. А ми такої можливості не маємо». Я розумію їх. Тому що у 2014-му я й сама не могла виїхати. Коли все починалося, ми з сином відпочивали в Закарпатті. І нам довелося чи не під кулями повертатися в Сєвєродонецьк до батька.

«Там нам буде гірше»

Син уже почав говорити, що хоче додому, до своєї улюбленої кішки, іграшок. На жаль, я кажу, що поки це неможливо.

Мені легше бути в Трускавці, ніж залишитися в Сєвєродонецьку. Я можу будь-коли туди повернутися. Але поки такого бажання не маю — там нам буде гірше. Та все ж маю велику надію, що за місяць-два ми повернемося.

«У суботу ввечері ми дізналися, що в неділю маємо переїхати»

Тимур Левчук, правозахисник

Понад тиждень тому моєму партнерові, який працює у посольстві, сказали, що весь колектив має переїхати з Києва до Львова. Варіантів, залишатися чи ні, не було.

Переїзд до Львова був і раніше серед наших планів, напевно, ми б на ньому й зупинилися. Складно зрозуміти, чим ти можеш бути корисним у Києві, якщо ти не військовий.

Цей переїзд не був комфортним. Усе було спонтанно. Ввечері в суботу ми дізналися, що в неділю маємо переїхати. Я в цей час гостював у бабусі й навіть свої речі не міг сам зібрати.

Усе, що ми взяли, — одяг на тиждень, кицьку, документи та техніку, щоби працювати. Справді сподівалися, що переїжджаємо приблизно на пʼять днів. Зараз розуміємо, що ні, — це все триватиме довше.

Знайти житло у Львові  

Мій партнер зі Львова, тому ми не мали проблем із пошуком житла. Мешкаємо разом із його мамою. Звісно, є питання, наскільки це всім нам комфортно. До того ж ми приїхали з кішкою.

Та, наскільки я знаю, у Львові зараз складно знайти житло. Знаю від друзів, яких роботодавець також перевозить до Львова, що першій групі працівників вдалося орендувати комфортний готель. А іншій — із поганим доступом до інтернету, і вони не можуть нормально працювати.

«Це саме те, що хоче зробити Росія, — аби ми жили в постійному стані невизначеності»

Я працюю у правозахисній організації, і мені дозволили перейти на дистанційний режим. Зрозуміло, що ми змінили деякі пріоритети, цілі, і я можу працювати не з київського офісу. Але не маю прямого доступу до команди, і з цим є складнощі. Вони там, а я — тут. Раніше ми завжди працювали разом. Нові умови породжують непорозуміння, різні думки.

Думаю, більшість команди також хотіли б переїхати, але в нашого роботодавця немає таких планів. Так, усім дозволять працювати віддалено. А втім, доведеться самим міркувати, де жити, як влаштовувати життя в новому місті.

Я і сам не знаю, як довго зможу працювати в такому режимі. Так, зараз маю роботу, але що буде через місяць? Мені здається, що це саме те, що хоче зробити Росія, — аби ми жили в постійному стані невизначеності.

«Тривожність у Києві вища, ніж у Львові»

Залишатися в Києві мені було емоційно складно. Памʼятаю, однієї ночі хтось запускав салюти. Можна сказати, що це звична річ для Києва. Але цей салют був триваліший, шум — теж. Ти лежиш і думаєш, це салют чи нас обстрілюють? Раціонально розумієш, що салют. Нераціонально — йдеш подивитися на балкон, щоби пересвідчитися. Тривожність у Києві вища, ніж у Львові. Тут я почуваюся безпечніше.

Чого мені найбільше не вистачало в Києві — що влада не давала відповідей на запитання, що робити простим людям. Може, я б пішов на курси, вивчав би, де в нас бомбосховища, як до них іти, що з собою брати.

«Не знаємо, коли повернемося»

Найскладніше те, що ми не знаємо, коли повернемося. Моєму партнеру на роботі нічого не кажуть. Ми орендуємо житло в Києві, маємо платити за нього, і незрозуміло, чи повернемося ми до нього взагалі. Та навіть якщо вирішимо залишатися, розірвати договір з орендодавцем раніше ми не можемо.

Багато питань і мало відповідей. Це якесь загальне відчуття фрустрації — коли тобі треба щось робити, але ти не розумієш, що саме і в якій послідовності.

Зараз я намагаюся фокусуватися на конкретних речах і не думати, що далі. Вирішую побутові речі. Наприклад, ми приїхали з коробками, їх потрібно розкласти. Тимчасово так жити можна, але якщо це все затягнеться, треба буде думати про інституційні рішення.

«Ми вирішили переїжджати з Харкова ще два роки тому»

Олександр Сідачов, фрілансер у галузі реклами

Два роки тому я почав серйозно замислюватися про те, щоби переїхати з Харкова до Західної України. А пів року тому ми з дружиною остаточно ухвалили це рішення. Три тижні як почали шукати квартиру.

«Попит на квартири більший, ніж у 2014-му»

Щодня ми спілкувалися з безліччю рієлторів. Спершу навіть перебирали різні варіанти, але вже за тиждень пошуків зрозуміли: те, що ми читаємо, чуємо від місцевих і рієлторів, — правда. У місті на квартири просто шалений попит.

Ті варіанти, які нам пропонували добу-дві тому, миттєво зникали.

Перевіреного рієлтора також знайти не так легко. Один із тих, кого нам рекомендували, розповідав, що має велике замовлення на 20 квартир від ІТ-компанії з бюджетом 400-500 доларів на кожну. Йому навіть не потрібна реклама, щоб отримати клієнтів.

Ще один рієлтор сказав, що зараз має більше замовлень, ніж у 2014-му.

«Перегрітий ринок нерухомості»

Ринок зараз дуже перегрітий. Клієнти просто кажуть рієлторам: «Я тобі дам більше грошей, але знайди квартиру».

За ці три тижні пошуків я зрозумів, що ті квартири, які раніше коштували 250 доларів за місяць оренди, зараз — 350-400.

Позавчора ми дали людям гроші — 30% від суми, щоби вони залишили за нами квартиру. Попередньо уклали договір на рік. Проте плануємо впродовж цього часу поїздити регіоном і знайти квартиру, аби придбати.

Для мене немає значення, звідки працювати, я — фрілансер в галузі реклами. Але Україна — це моя країна, і я впевнений, що залишуся тут до кінця.

«Живу, неначе на голках»

Більшість моїх друзів із Харкова точно панікують менше, ніж я. Вони прохолодно ставляться до ситуації з імовірним вторгненням, бо самі свого часу виїхали з самопроголошених «Л/ДНР».

Я ж наче на голках. Як у мемі, де люди, які живуть поряд із Росією, мають постійну тривожність. Спершу я планував вступити до харківської тероборони. Тепер думаю, що зроблю це вже в Івано-Франківську.

У нас із дружиною зібрана тривожна валізка. У ній найголовніше для виїзду: документи, гроші, аптечка, ліхтарик, зарядні пристрої, інформація щодо батьків, контакти друзів. Маю інформацію щодо бомбосховищ і контакти людей, із якими ми спланували разом виїжджати. Хто кого забирає, де зустрічаємося.

Якщо все піде за планом, 26 лютого ми повернемося з відпустки з-за кордону. А за два дні, сподіваюся, вже переїдемо до Івано-Франківська.