«Ми запліднили українську незалежність, через 9 місяців її проголосили»: учасники Революції на граніті 30 років потому

Тридцять років тому, 2 жовтня 1990-го, у центрі Києва розпочалась Революція на граніті — ненасильницька акція протесту проти комуністичної влади. Студенти оголосили голодування, вимагали перевиборів до Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі та відставки голови Ради міністрів УРСР Віталія Масола. Розповідаємо, що учасники та учасниці «першого Майдану» думають про ті події зараз і як оцінюють їхній вплив на подальшу історію держави.

Маркіян Іващишин

Один із провідників Революції на граніті Маркіян Іващишин помер минулого року — йому було лише 52. У 1990 році він очолював Львівське студентське братство, яке й стало ініціатором акції протесту. Подальше життя він присвятив громадській і культурній діяльності. Разом із колегами зі Студентського братства заснував у Львові мистецьке об’єднання «Дзиґа», був артпродюсером низки проєктів та організатором музичних фестивалів, співтворцем «Львівської газети» та керівником радіопроєкту «Ініціатива Niko FM», культурним, політичним і громадським діячем. За кілька років до смерті він згадував події Революції на граніті в одному з інтерв’ю:

«У нас було загострене почуття справедливості. Щастя, що ми народились у Львові. Ми відчули можливості для змін, коли обласну та міську раду вже сформували нормальні люди. Розуміли, що це вже не війна — можна влаштовувати акції на вулицях, діяти відкрито. Ми хотіли незалежної України, хоч і не думали, що це станеться так швидко».

Роксоляна Шимчук

Перша дружина Маркіяна Іващишина. Саме через святкування їхнього весілля 1 жовтня Революція розпочалась не того, а наступного дня. Нині Роксоляна Шимчук — відома колекціонерка та етнографка, дизайнерка прикрас та авторських ляльок.

«Це був великий крок до здобуття української незалежності. Це голодування змінило Україну, назавжди змінило! Воно стало одним із вагомих факторів у розвалі імперії та побудові нашої держави. Чи ми за це боролись? Так, ми боролись. Чи ми зараз за це боремось? Так, ми боремось. Змагаємося нині в інший спосіб: економічно, політично, інформаційно та культурно. Це різні етапи нашого протистояння. Ми стали іншими, народили дітей. Людина в 48-55 років і людина у 18-25 має різний світогляд, зобов'язання, усвідомлення методів, страхи. У студентські часи страхи зовсім інші, ніж тоді, коли маєш за спиною дітей, сім’ю, цілі колективи. Але ідея та боротьба залишаються з тобою, напевно, на все життя».

Володимир Гонський

У 1990-му — студент 5-го курсу Київського педагогічного інституту, тепер — Заслужений діяч мистецтв України, бард, ведучий сцени Майдану. Автор понад ста наукових і публіцистичних праць на теми патріотичного виховання, мовознавства, соціофілософії, політичних процесів, історії геноциду українського народу та визвольної боротьби.

«У будь-якому разі не жалкую, що я це робив. І робитиму все, щоб України було більше, Малоросії менше, щоб бути якомога далі від «руского міра». Я заради цього був на сцені Майдану, а потім на фронтових концертах. Тому моя позиція не змінилась: я буду боротися, мабуть, до кінця життя. Так мене виховали мої батьки, оточення. У цьому бачу головний сенс свого життя — і це не пафос, це справді так».

Олександр Доній

У 1990-му очолював Українську студентську спілку, яка також виступала організатором Революції на граніті. Наразі керує Центром досліджень політичних цінностей і мистецьким об'єднанням «Остання барикада». Був народним депутатом 6-го та 7-го скликань.

«Я завжди казав, що психологічні наслідки важливіші, ніж виконання вимог. Три вимоги виконали повністю, а дві — частково. Натомість психологічна складова більш суттєва. Перший момент — вуличні акції протесту досягли успіху. До того вони закінчувались нічим, відтак суспільство могло мати ілюзію про силу комуністичної влади. І друге — це була винятково молодіжна акція: студенти її вигадували, організовували та доводили до логічного завершення. І відмінність участі студентської молоді від усіх інших акцій: на Помаранчевій революції, на Євромайдані молоді люди стояли на барикадах, були найактивнішою, найбільш рішучою силою, яку використали й не допустили ні до прийняття рішень, ні до ведення переговорів. Це спонукало їх до більш активної участі в майбутніх політичних процесах».

Анжеліка Рудницька 

У минулому — студентка факультету журналістики КНУ, тепер заслужена артистка України, співачка, телеведуча, художниця, науковиця, письменниця, громадська діячка та волонтерка.

«Якби не тодішнє студентське голодування, невідомо, чи Україна підписала б цей союзний договір. Наша держава цього не зробила, тобто ми все-таки домоглися того, за що виходили. Ми запліднили українську незалежність, рівно через 9 місяців її проголосили, і це найважливіше досягнення — творення нового громадянського суспільства, незалежність, початок декомунізації. Вона почалася навіть із назви — ми голодували на площі Революції, і наша Революція теж була в жовтні. Було б прикольно просто смисл змінити, але на той момент це було неможливо. І ми почали називати це місце Майдан Незалежності. Люди не знають, але це ми його так назвали».

Вікторія Радченко

Родом із шахтарського містечка на Луганщині, навчалася на факультеті журналістики Київського національного університету. Потім повернулася в рідний регіон. Після початку війни на сході Вікторія виїхала з родиною до Старобільська, там працює журналісткою та займається піаром.

«Україна стала незалежною — це головне. Ми досягли того, за що тоді боролися — молоді романтичні демократичні студенти, які бачили Україну окремо від союзу та Росії. Вона такою стала, але на незалежність постійно зазіхають, тому однією революцією все це не обмежилось».