Мистецтво проти стін. Німецькі художники — про творчість до і після падіння Берлінського муру
Падіння Берлінського муру 9 листопада 1989 року стало довгоочікуваною та водночас шоковою подією і для Німеччини, і для всієї Європи. Стіна, яка 28 років розділяла Берлін і була одним з головних символів Холодної війни, ще до падіння почала перетворюватися на арт-об’єкт. Спершу вона приваблювала тих, хто пов’язував із нею своє протестне мистецтво. Недоладні графіті, а згодом і виразніші, ідейніші зображення акцентували на абсурдності бетонного кордону у центрі Європи.
Образ стіни тоді активно використовувався і в рок-культурі (Pink Floyd, David Bowie, Sex Pistols), і в кінострічках («Небо над Берліном», «Шпигун, який прийшов з холоду»).
Нині ж туристи нізащо не залишають Берлін без селфі на тлі найвідоміших графіті на East Side Gallery. Зокрема — зображення знаменитого поцілунку генсекретаря ЦК КПРС Леоніда Брєжнєва й керівника соціалістичної Німецької Демократичної Республіки Еріха Хоннекера, створене 1990-го російським художником Дмитром Врубелем.
Але East Side Gallery — це вже інша історія й інше сприйняття. Адже цю постійну художню галерею просто неба створили на залишках стіни вже після того, як кордони нарешті відкрили.
Як змінилося сприйняття німецькими митцями Берлінського муру після його падіння? І яке значення образ стіни нині має у їхній творчості? Про це hromadske поспілкувалося з берлінським художником французького походження та німецькою мисткинею, яка залишила Берлін ще до 1989 року.
«Білі стіни нікому не цікаві»
В 1960-х, невдовзі після спорудження стіни, на західній стороні муру почали з’являтися політичні гасла на кшталт «Німеччина має бути єдиною!» На той час писати їх на стіні було дуже ризиковано: лінія кордону подекуди була нечіткою, і навіть смуги землі із західного боку муру формально належали Німецькій Демократичній Республіці. Більш-менш повноцінні мистецькі твори почали заповнювати поверхню стіни у 80-х.
Одним із перших їх створював Тьєррі Нуар. Він говорить німецькою із добре помітним французьким акцентом. Нуар — француз, який більшу частину свого життя прожив у німецькій столиці. На батьківщині не знайшов цікавої роботи, і 1982 року вирішив перебратися до Західного Берліна. Оселився у так званому «молодіжному центрі» в районі Кройцберг і до 1989 року покрив зображеннями близько п’яти кілометрів стіни.
«З нашої ванної кімнати було якраз дуже добре видно стіну і солдатів біля неї. Було нестерпно дивитися на цю тугу — а це була саме вона. І тоді я вирішив, що мушу зробити щось супроти цього. Тож не можу сказати, що я приїхав до Берліна, аби розписувати стіну, однак так уже склалося, — зазначає Нуар. — Я все почав спочатку в Берліні — кар’єру художника теж. Тиждень по тому, як я приїхав із Франції, я зрозумів, що всі впливові люди тут — художники. І коли мене запитали, чи вмію я малювати, я сказав: ясна річ, вмію! І тоді я почав робити усе, аби запевнити і цих людей, і самого себе, що я — художник».
Нуар почав розмальовувати стіну фарбами, які знаходив у сміттєвих контейнерах. Тоді саме викидали багато залишків після ремонтних робіт до 750-річчя Берліна, і він разом із колегою, теж французьким художником Крістофом Буше, підбирав їх для творчості. Так з’явився його впізнаваний стиль та найтиповіші образи — великі яскраві зображення голів на стінах. Головне правило митця — ніколи не змішувати фарби, мати три основні кольори й щонайменше дві ідеї. Стверджує, що цього завжди було достатньо для створення його робіт.
За словами Тьєррі, люди спершу досить агресивно реагували на зухвальців, які розписували стіни:
«Найперше питання було таким: хто за це платить? А я знову й знову пояснював: я тут поруч живу, я ніякий не французький шпигун, мені за це не платять і я роблю це з власної волі. На той час світ був якийсь дуже чорно-білий. Хороші з одного боку, погані з другого боку, а між ними — стіна. Я подумав — це треба змінити. Це наш шанс якось поліпшити вигляд сірого негарного шматка бетону. Адже білі стіни не цікаві нікому».
Найяскравіший спогад із життя митця — ніч падіння муру 9 листопада 1989-го. Після відкриття кордонів він з іншими західнонімецькими художниками зміг вперше потрапити до Східного Берліна. Там він планував розмальовувати й східну сторону стіни. Цього досі було неможливо зробити, адже з боку НДР підступитися до муру без ризику для життя не було змоги. З тією ж місією до стіни прийшли і східнонімецькі художники. Нуар пригадує, що його тоді сильно здивував їхній вигляд: «Довгі сорочки до самісіньких п’ят, пензлі, фарби — “класичні” художники, дуже не схожі на нас».
Завдяки малюнкам про Берлінську стіну — призабутий бетонний кордон у центрі Європи — знову заговорили у світі. На Потсдамській площі, де ми говоримо з Нуаром, за часів існування стіни ще не було будівель — лише смуга піску біля муру, де бігали сотні кроликів.
«Це була якась мутація природи. А стіна посеред міста — мовби мутація культури. Чому кролики живуть посеред Берліна? Так само: чому у центрі Берліна стоїть стіна?» — каже художник.
Післясмак несвободи і трохи ностальгії
Карола Фірґау родом зі Східного Берліна. У 1987-му вона вийшла заміж і змогла перетнути кордон, аби переїхати до чоловіка у західну частину. Легально — адже переїзд був не з політичних мотивів. Водночас, аби отримати дозвіл на виїзд, треба було підписувати стоси паперів, а свої наміри мотивувати одруженням та «сімейними обставинами». До падіння стіни Фірґау навчалась малюванню від свого дядька, а в 90-х, здобувши профільну освіту у федеральній землі Нордрейн-Вестфалія, почала повноцінно працювати художницею.
«На листопад 1989-го якраз чекала дитину. Вона народилась за два дні після цієї події, тож ми жартома постійно називали її “дитя падіння стіни”. А тоді я повністю поринула у цю тему в мистецтві. Це відображалося у віршах, я намагалася висловити якусь ностальгію в образотворчому мистецтві. Будучи у Мюнстері, вагітна, я сиділа перед телевізором і думала, як би мені хотілося бути у Берліні, де лишилась моя родина і друзі. А мої батьки відкололи тоді для мене маленький шматочок стіни і презентували моєму сину до дня народження. Мої рідні й друзі нарешті змогли приїхати до мене. А я — до них. І це було неймовірно», — пригадує Карола.
На відміну від Тьєррі, вона ніколи не творила на Берлінському мурі. Коли мешкала у Східному Берліні, малювала лише щось політично нейтральне. Усі її картини згодом — це вже переосмислення пережитого десь за десять років після падіння муру.
У галереї вона демонструє нам серію своїх творів, пов’язаних зі стіною. Спершу це були вірші, далі — невеликі замальовки, і вже потім — великі полотна. Вони умовно розподілені на три логічні частини: дитинство Кароли, шлях її становлення і врешті —падіння стіни.
Її картини — це зображення з об’ємними елементами і оригінальними задумами. На одному з творів, наприклад, зображено діру, і не можна зрозуміти, з якого боку це погляд на стіну — зі сходу чи заходу.
Один із дуже близьких їй творів нині — вірш, який мисткиня написала у день, коли залишала НДР, а за десяток років каліграфічно оформила на полотні. Вона пригадує момент, коли перетинала кордон, уже мала квиток на поїзд і не мала громадянства, бо вже втратила громадянство НДР і ще не встигла набути західнонімецького.
«Я стояла біля кордону на Фрідріхштрассе. Лише я з моїм рюкзаком, моєю гітарою та валізою. Мені вже видали посвідку особи, характеристику, і фактично я не мала громадянства у цей момент. Я більше не була громадянкою НДР, але й не була ще громадянкою Західної Німеччини. Я була ніким. Я була лише собою», — пригадує Фірґау.
Про особливості сприйняття
«Історію, якій уже 30 років, часом складно пояснити. Адже усе більшою стає дистанція між людьми, які запитують, і людьми, які відповідають. Складно уявляти, як усе було раніше. Тоді не було інтернету, не було фейсбуку, для молодшого покоління це — просто кам’яний вік. Усе було інакше — та усе ж, попри відсутність інтернету, стіна впала. Бо потреба свободи була сильнішою за будь-що», — зауважує Тьєррі Нуар.
Упродовж 30-ти років історія падіння стіни набула найрізноманітніших інтерпретацій у мистецтві, адже кожен сприймав її індивідуально — залежно від пережитого. Вона знаходить відображення не лише в музиці, картинах та кінострічках, а й у книгах. З відомих — «Ті слова, що ми не сказали одне одному» Марка Леві, «З того боку синього кордону» Доріт Лінке. Алюзії на часи існування Берлінського муру є і в романі українського письменника Олександра Ірванця «Рівне / Ровно (Стіна)»: там мур, щоправда, розсікає не Берлін, а Рівне.
Карола Фірґау говорить, що тема стіни деякий час була основоположною у її творчості, але тепер, через стільки років, не має на неї такого впливу, як раніше. Художниця пояснює: «Я добре пам’ятаю цю подію, та вона більше не сповнена для мене якогось трагізму. Тому що коли стіна впала, це була величезна радість! Коли зараз я дивлюся назад, я просто ледь усвідомлюю, наскільки це була масштабна історична подія, якої, ймовірно, більше ніколи не буде. Я лишень думаю про те, як би мені хотілося у той час бути в Берліні».
Карола каже, що всі її згадки про події того часу тепер швидко застарівають. Вірш, який вона писала до 25-річчя падіння стіни, через п’ять років уже не зовсім актуальний, і зараз, мовляв, вона б написала його інакше.Мистецтво Кароли тепер зовсім інше, хоча й опосередковано теж пов’язане з переосмисленням стіни. Мисткиня каже, що тепер її головна мета — доносити своїми творами радість життя. Вона багато пише про німецьке суспільство, аналізує, наскільки єдиним воно є зараз.
Натомість графіті Тьєррі Нуара зберегли первісну форму й зміст. Зараз свої знамениті голови він малює не лише в Берліні, а й по всьому світові. Зауважує: як і тоді, вони є для нього символом свободи, символом стіни, якої більше не існує.
«Сприйняття тепер залежить від віку людей. Молоді люди ж ходять Берліном, не розбираючи, Схід це чи Захід. Це просто не має більше значення. Інакше — для старших людей, які ще добре пам’ятають ті часи, коли людям зі Східного Берліну не дозволялося потрапляти до Західного. Це уже настільки вросло в них, що вони неспроможні це змінити», — каже Нуар.
До 30-річчя падіння муру у Берліні з’явилась незвичайна інсталяції — майже 11 тисяч зліпків рукостискань, підвішених на нитках. Це символізує, як люди — знайомі й незнайомі — вітають одне одного з цією видатною датою, а кількість зліпків відповідає кількості днів, що минули від падіння муру.