Те, чого роками чекали німці, сталося 9 листопада 1989 року. Ввечері цього дня було оголошено про відкриття пропускних пунктів між Німецькою демократичною республікою (союзницею СРСР) та Федеративною республікою Німеччина (лояльною до США, Британії й Франції). Розділена 28 років до цього Німеччина згодом знову стала однією країною.

З 1961-го Берлінський мур ділив місто та повністю обмежував пересування людей. Мур насправді був складною системою кордону з колючим дротом, струмом, нейтральною смугою та сторожовими вежами кожні кількасот метрів. Перетнути його легально було майже неможливо, а ризиковані спроби втечі завершилися смертю для близько 200 людей.

Берлінський мур довгий час був одним із головних символів Холодної війни. А його падіння сигналізувало про демократичні зміни у всій Європі.

«Це була одна з історичних подій, яка мала статися з низки причин, бо для цього була сприятлива ситуація. Та водночас вона сталася і випадково. Завдяки настрою уряду Східної Німеччини того дня, завдяки тому, що намагалися запровадити якийсь новий режим на кордоні. А радянська влада ще й відзначала річницю жовтневої революції: усі були вже напідпитку, Москва святкувала. Просто на початок листопада 1989-го припало дуже багато збігів», — зазначає історик Ян Клаас Берендс.

Уся Німеччина дуже урочисто відзначає 30-ту річницю падіння муру: упродовж тижня у Берліні триває низка культурних подій — виставок, кінопоказів, концертів та тематичних дискусій. Напередодні цієї дати hromadske поспілкувалося з берлінцями про життя за часів існування муру, відчайдушні рішення про втечу з НДР та особливості перебування у Західному Берліні. А також — що змінилося для них після 9 листопада 1989-го і чи відчувають вони тепер Німеччину повністю об’єднаною.

Останній острів свободи

На бруківці перед Музеєм Берлінського муру, що біля колишнього контрольно-пропускного пункту Checkpoint Charlie, видно напис: «Freiheit = Einheit» («свобода = єдність»). У вихідний день тут, на Фрідріхштрассе, — багатотисячна мирна демонстрація курдів, які прийшли висловити обурення турецькою військовою операцією в Сирії.

«Завжди, коли люди хочуть протестувати, вони приходять саме сюди. Бо така вже традиція цього місця», — пояснює директорка музею Александра Гільдебрандт досконалою українською, її рідною мовою.

Директорка музею Берлінського муру Александра Гільдебрандт біля експонату музею, Берлін, Німеччина, 2 листопада 2019 року
Фото:

Колян Пастико/hromadske

З 1980-х вона мешкає у Німеччині, відколи переїхала до чоловіка у Західний Берлін. Райнер Гільдебрандт — відомий німецький історик, публіцист та правозахисник, учасник антифашистського руху спротиву. Він заснував Музей Берлінського муру ще у 1962 році, незабаром після того, як його лише було зведено: це була мовби спроба чинити ненасильницький спротив режиму НДР. 

Згодом музей набув нового змісту — не лише боротьби проти муру, а й загалом проти будь-яких порушень прав людини. Будівля, де донині розташований музей, тоді була лише за кілька метрів до стіни, кордону зі Східним Берліном.

Александра каже: познайомилася із Райнером випадково. Тоді займалась мистецтвом і приїхала до Берліна із власною виставкою картин:

«Я не планувала залишатися і спершу не залишилася, хоча й була дуже закохана в нього. Я повернулася в Україну, а він почав телефонувати мені щодня. А на той момент я ще купила ванну. І вона стояла у мене посеред квартири в Україні. Я йому так і сказала: ні-ні, у мене нова ванна, я нікуди не хочу їхати. Її ж треба десь поставити, а не лишати отак серед квартири. Але після трьох місяців таки серце не витримало — і я приїхала».

Подружжя усіляко допомагало втікачам із НДР — у перший час підтримувало їх фінансово, надавало притулок. У музеї Берлінської стіни можна дізнатися про всі можливі способи втеч: на човні через Балтійське море, у кузові автівки, у валізі чи навіть на повітряній кулі.

«Люди тікали зі Східної Німеччини, бо вона була мовби велика в’язниця. Вони не хотіли лишатися, бо це було небезпечно. Невеличкий приклад: дітям у школах давали завдання — малювати годинники з телевізора. Бо вони відрізнялися. Хто дивився західне телебачення, годинник перед новинами був інший, ніж годинник у східнонімецькому телебаченні. Для того, аби виявити, яка родина дивиться західнонімецьке телебачення, ось таке завдання давали маленьким дітям», — зазначає Александра. 

Крім того, у будівлі музею було спеціальне місце для преси — аби журналісти через великі скляні вікна із західної сторони могли сфотографувати, що діється у східній.

Директорка музею Берлінського муру Александра Гільдебрандт біля експонату музею, Берлін, Німеччина, 2 листопада 2019 року
Фото:

Колян Пастико/hromadske

«Стіна була за двісті метрів від наших вікон»

Будинок подружжя Меєрів схожий на музей. У них обох давні хобі: Гізела колекціонує старовинні ткані рушники, а Бернд — фотоапарати й моделі поїздів. З їхніх вікон досі видно земляні насипи та залишки стіни: за двісті метрів від їхнього будинку у Західному Берліні проходив кордон зі Східним. 

Вільне пересування із західної частини в східну було обмежене ще з 1952 року, але у зворотньому напрямку люди ще могли їздити вільно. Чимало східних берлінців працювало тоді на заході, і сотні людей перетинало кордон неподалік помешкання Меєрів щоденно.

«Складність, правда, була у тому, що було дві різні валюти, а купувати проїзний квиток можна було лише за одну. Щодо транспорту це працювало так: люди заходили в трамвай, доїжджали до кордону, виходили, переходили його пішки, тоді знов сідали у трамвай — вже по інший бік кордону», — каже Гізела.

Подружжя Гізела та Бернд Меєри. За двісті метрів від їхнього будинку у Західному Берліні проходив кордон зі Східним. Берлін, 3 листопада 2019 року
Фото:

Колян Пастико/hromadske

Вона добре пам’ятає серпень 1961-го, коли спорудили мур посередині міста: «Це якраз був сезон довгих відпусток, і багато берлінців були у від’їзді. Абсолютно весь жорсткий кордон постав в одну ніч. Увесь транспорт перестав перетинати кордон в одну ніч. Стіна, сторожові вежі з озброєними солдатами — усе це вже було пізніше. Що було вкрай дивно — це те, наскільки порожнім усе стало раптово. Людей, які постійно ось тут ходили, більше не було. Тут був кінотеатр, магазини, але усе це раптово стало непотрібним, бо люди з НДР більше не приходили. А трамвай тут перестав ходити, бо просто став нерентабельним».

Гізела працювала на той час лікаркою за кілька кварталів від свого дому, і помітила, що й пацієнтів зі Східного Берліну більше не було. Каже: ані вона, ані її чоловік не могли уявити, що колись стіни більше не буде.

Подружжя Гізела та Бернд Меєри. За двісті метрів від їхнього будинку у Західному Берліні проходив кордон зі Східним. Берлін, 3 листопада 2019 року
Фото:

Колян Пастико/hromadske

Гізела пригадує: «Тоді мені подзвонила сестра, яка мешкає понад 50 років у Швеції, і сказала: що там у вас відбувається? Я чула по радіо, що Берлінський мур впав! Ввечері 9 листопада ми були зайняті ремонтом, і в кімнаті саме грало радіо. Ми почули, що була пресконференція, і Шабовськи (представник уряду НДР — ред.) заявив про свободу пересування, яка мала почати діяти негайно. Ми подумали: ага, треба швидко доклеювати шпалери і вирушати в місто, аби подивитися, що там робиться. Але, на жаль, через ремонт пошкодили кабелі, і так і не дослухали, що там таке сталося. І чомусь так і не поїхали в центр».

Кордон біля будинку Меєрів відкрили на п’ять днів пізніше, ніж у центрі Берліна. Бернд упродовж кількох днів напередодні фотографував людей, які цього очікували під стіною. Потім позичив відеокамеру і знімав усе, що відбувалося і до, і під час руйнування муру. Каже: відчувалась неабияка ейфорія, навіть незнайомі люди кидалися одне одному в обійми і тішилися, що вони нарешті разом.

Гізела та Бернд Меєри біля залишків Берлінського муру недалеко від їхнього будинку в Берліні 3 листопада 2019 року
Фото:

Колян Пастико/hromadske

96 тисяч західнонімецьких марок

Удо Єшке — меломан із багаторічним досвідом. Зараз він веде власне музичне мінішоу на ютубі, а у його квартирі — величезна кількість фотокарток із музичних подій, постерів, оригінальний піджак Джиммі Гендрікса. Також — диск українського гурту «Мотанка» з автографом, придбаний на їхньому «виступі» біля однієї зі станцій берлінського метро. 

Колекція платівок найпопулярніших західних виконавців була у нього ще у Східному Берліні, де він жив за часів існування стіни. Він займався їхнім нелегальним продажем: у західній частині пенсіонери, які могли вільно перетинати кордон, на прохання Єшке купували потрібні платівки задешево, у Східному Берліні він продавав їх удесятеро дорожче.

«Та одного разу мій хороший знайомий, стоматолог, каже мені: за тобою стежить Міністерство держбезпеки. Та звідки ти про це знаєш, питаю. А він каже: я інформатор служби. Ось так він мені й говорить: я агент «Штазі» (східнонімецька спецслужба ред.) і не хочу, аби тебе заарештували. На той момент у мене було двоє синів, будинок біля моря, велика колекція платівок», — розповідає Єшке.

Меломан і колекціонер Удо Єшке хвалиться своєю колекцією старих платівок, за часів існування стіни він займався їх нелегальним продажем у Східному Берліні, 4 листопада 2019 року
Фото:

Колян Пастико/hromadske

Колекція платівок розійшлася за один день: їх купували навіть службовці «Штазі». Після цього Єшке узявся за іншу заборонену діяльність — поширення агітаційних листівок. Через це за вісім місяців йому довелося побувати у шести різних в’язницях. 

З останньої, у Карл-Маркс-Штадті, його викупила західнонімецька влада — за 96 тисяч західних марок, майже півмільйона у перерахунку на східнонімецькі. Для НДР, у якої були економічні труднощі, поширеною була практика продажу людей, засуджених за політичними статтями.

«Адже влада НДР якщо не вимагала, то сильно просила у Заходу багатомільярдні кредити. Бо з економікою не все було в порядку. Водночас з усього Східного блоку в НДР жилося найкраще. Польща, Чехія, Росія — усі жили не так добре, як люди в НДР. Кожен радянський солдат з куди більшою охотою лишився б у НДР, аніж у себе вдома».

Вдома у німецького колекціонера Удо Єшке також є диск українського гурту «Мотанка» з автографом (ліворуч), Берлін, 4 листопада 2019 року
Фото:

Колян Пастико/hromadske

Таким чином Єшке потрапив на Захід. Про це він мріяв і раніше: 

«Головним пунктом у моєму запиті на виїзд із НДР було те, що 14-річні хлопчики тут мусили тримати в руках зброю та вчитися стріляти. Але я сказав: такого ніколи не буде. Така думка була лише в мене серед батьків 24-25-ти дітей у класі».

Ще під час перебування у в’язниці Єшке змусили підписати документ про відмову від усіх статків, які він мав лишити в НДР. На той момент він щойно добудував для своєї родини будинок біля озера — але його теж довелося «подарувати» державі. Це було за рік до падіння стіни, у 1988-му.

«Одного разу мене запросили у кнайпу «Ролінг Стоунс» у Західному Берліні. І тоді до мене раптово прийшло усвідомлення: оце так, тиждень тому я ще був у в’язниці, а тепер сиджу у кнайпі «Ролінг Стоунс», поряд зі мною мої товариші, ми їмо італійський салат. Це було щось неймовірне», — розповідає Єшке.

Німецький колекціонер Удо Єшке в себе удома в Берліні, 4 листопада 2019 року
Фото:

Колян Пастико/hromadske

Надія, що справдилась 1989-го

«Найважливішою подією тих часів, поки стіна ще існувала, для мене було літо 1980-го, коли у Польщі почався рух «Солідарність». Я тоді був у Польщі, вивчив мову, мав контакти із польською опозицією. Певна річ, я і гадки не мав, що саме все це означало, але в мене було відчуття, що все змінюється. Страйк у Гданську мав стати початком кінця для усієї системи — не лише для Польщі, не лише для НДР. Наскільки довго усе це триватиме, певна річ, ми не знали. Але я відчував, що це — вирішальний момент. Це було щось більше, ніж «Празька весна» чи повстання робітників у НДР 1953-го — це була надія. Вона справдилась 1989-го», — каже Вольфганг Темплін, відомий польсько-німецький опозиційний політик.

Але до своєї опозиційної діяльності Темплін деякий час працював на «Штазі». «Я тоді, як і багато моїх однолітків, вірив в ідею соціалізму — як у перспективу, як в утопію. Але не реальність», — зазначає він. Втім, уже в 70-х роках у нього почали виникати сумніви, зокрема під впливом книжок радянських дисидентів. За словами Темпліна, велике враження на нього справила книга українця, генерала Петра Григоренка.

«Коли я залишив роботу у «Штазі», на всіх можливостях моєї подальшої кар’єри можна було ставити хрест. І єдине, що я міг тоді робити, це вирушити на однорічне навчання до Польщі. Але вже у 80-х у мене більше не було шансів кудись поїхати з НДР», — каже Темплін.

Публіцист, правозахисник, польсько-німецький опозиційний політик часів існування стіни Вольфганг Темплін, Берлін, Німеччина, 5 листопада 2019 року
Фото:

Колян Пастико/hromadske

Однак завдяки контактам із польськими та західними однодумцями він розпочав опозиційну діяльність у Східному Берліні. Темплін разом із друзями видавав нелегальний опозиційний журнал Der Grenzfall («Падіння кордонів» — ред.), влаштовував спеціальні вистави — аби усіляко поширювати матеріали про репресії, про безробіття, яке панувало у НДР, а також про рухи опору в Україні, Польщі та Чехії.

Україну для європейської політики й безпеки Темплін вважає вкрай потрібною і зараз. «До нас у Німеччину часто приїжджає Сергій Жадан. Це дуже важливо, що він розповідає про український схід. Адже в Німеччині різняться думки щодо конфлікту на Донбасі. А я завжди наголошую: майбутнє Європи вирішується на сході України. Тому що йдеться про безпеку країн, які перебувають між Європою та Росією. Росія, яка не є демократією, завжди у суперечності з нами».

Звістка про падіння стіни застала Темпліна у Гамбургу. Але швидко після відкриття кордонів він повернувся до Східного Берліна. «Ця подія була відчутною по всій Німеччині. Та, звісно, треба було бути усе ж цієї ночі в Берліні, бо в Гамбурзі було таке відчуття: о боже, що відбулося? Тоді взагалі усім було складно уявити реальність цього моменту».

Публіцист, правозахисник, польсько-німецький опозиційний політик часів існування стіни Вольфганг Темплін, Берлін, Німеччина, 5 листопада 2019 року
Фото:

Колян Пастико/hromadske

Четверта спроба вдала

Інґе Альбрехт працює журналісткою і редакторкою австрійської служби німецького суспільного мовника ZDF. Вона народилась два роки потому, як стіна була збудована — у Східному Берліні. Її батько не підтримував ідеї соціалізму, і коли одного разу підприємство, де він працював, вирішило винагородити його за досягнення партійними відзнаками, він відмовився.

«Йому тоді відверто заявили: що ж, якщо ти протестуєш, якщо не приймаєш наших відзнак, то твої діти не зможуть тут здобути вищої освіти. У той момент ми зрозуміли, що жодного майбутнього у цій країні більше немає», — каже Інґе. Тоді вона хотіла вчитися на лікарку і вирішила шукати усіх можливих способів перетнути кордон.

Спершу — через кордон між Болгарією і Туреччиною. Але виявилось, що болгарські кордони надто добре охороняються і солдати мають право застосувати зброю проти втікачів.

Журналістка і редакторка австрійської служби німецького суспільного мовника ZDF Інґе Альбрехт, Берлін, Німеччина, 4 листопада 2019 року
Фото:

Колян Пастико/hromadske

Тоді Інґе повернулась і спробувала писати офіційні запити на виїзд із країни. Але цей спосіб був приречений: вона на той час почала працювати на телебаченні НДР і вважалась носійкою державної таємниці. Врешті Інґе зважилась спробувати тікати через посольство Західної Німеччини на східнонімецькій території.

«Це не було надто просто: кожна друга втеча була невдалою. Посольство на той час дуже пильно охороняли «штазі». Але по телевізору ми почули, що комусь таки вдавалося так тікати. І ось ми, три жінки, тримаючи за руку дітей, прийшли до посольства. Тоді сталося щось несподіване: ми побачили сотні молодих людей у блакитних сорочках, які маршували й, пританцьовуючи, прямували вулицею. Для нас це був шанс. Поліцейські, які стояли біля посольства, задивилися на короткі спіднички дівчат. І ми змогли швидко перебігти вулицю непоміченими».

Інґе схопила за руку одну дитину, її подруга — іншу, і вони зважились бігти. У посольстві були скляні двері, і один поліцейський раптом помітив біженців і рвонувся, щоби схопити шестирічну дитину. Її мати раптом сильно закричала: «Ану облиш її!» І той відпустив просто з переляку й несподіванки.

«Поліцейські тепер дивилися на нас через скло. Але ми були вже в посольстві — і це було головне. Всередині сидів службовець посольства, він лише поглянув на нас і усміхнувся. Мовляв: класно, дівчата, що вам це вдалося!», розповідає Інґе.

Це було за п’ять років до падіння муру. За словами Інґе, у Західному Берліні з’явилась купа можливостей, зокрема, подорожувати і навчатися.

«Шрами» від поваленого Берлінського муру у вигляди цеглин на дорогі в Берліні, 5 листопада 2019 року
Фото:

Колян Пастико/hromadske

До відкриття кордонів у 1989-му вона лише одного разу бачилася в Празі із рідними, які залишилася у Східному Берліні і свого часу підтримали її рішення тікати на Захід: «Уявіть: я і моя родина жили в одному місті, але не мали права зустрітися в ньому через стіну».

Життя у Західному Берліні Інґе називає більш розслабленим: «Тепер більше не треба було дбати про те, в якому ключі про кого говориш». Інґе зазначає: до цього, під час роботи на телебаченні в НДР, відчувала цензуру, неприпустимість критики на адресу влади — тому в той час займалась більш «нейтральними» темами, культурою.

Інґе часто розповідає про своє життя в НДР та втечу у школах: каже, діти слухають із величезною увагою і цікавістю, та не можуть собі уявити двох розділених Німеччин.

«У багатьох в голові ще лишаються стіни. Я знаю людей, які жили свого часу по обидва боки муру, і в них досі ще виникають проблеми в комунікації. Їм досі складно порозумітися. Чи то хтось комусь заздрить, чи то не хоче намагатися зрозуміти. Прикметно, що це стосується не лише старших людей, а й молодих. У деяких сім’ях досі прийнято вживати поняття “Західна Німеччина”, хоча тепер ми ж усі ніби одна країна. На щастя, такої риторики стає усе менше», — зазначає Інґе.

Журналістка і редакторка австрійської служби німецького суспільного мовника ZDF Інґе Альбрехт, Берлін, Німеччина, 4 листопада 2019 року
Фото:

Колян Пастико/hromadske

Поділитись: