9 років протестів: як «Солідарність» повалила комунізм у Польщі

30 років тому в країнах Центрально-Східної Європи впали комуністичні режими. Однак шлях до цього був тривалим. Польщі знадобилось 9 років мирних протестів під прапорами першої незалежної профспілки «Солідарність». За ці роки було закатовано і вбито понад 100 учасників руху та їхніх близьких.

Електрик за фахом, Лех Валенса очолив протестний рух і привів «Солідарність» до розгромної перемоги на перших частково вільних виборах у червні 1989 року. Історія «Солідарності» почалася за 9 років до цього, у Гданську, а саме — на місцевій корабельні імені Леніна. Журналіст hromadske поїхав туди, аби зустрітися з Валенсою та іншими учасниками страйків та згадати події, які призвели до падіння комунізму в Центрально-Східній Європі.

Перша незалежна профспілка

«Про страйк 1980 року дуже швидко дізналися всі містяни», — розповідає мені Анна Марія Мидлярська, в минулому — перекладачка Леха Валенси. Зараз вона працює у відділі документальних фільмів Європейського центру Солідарності, що в Гданську.

«Батько мого чоловіка працював на корабельні лікарем. Він розповів нам про страйки і сказав, що ми обов’язково маємо їх побачити. Я була студенткою, і спочатку не могла зрозуміти, чому це так необхідно. Але мій чоловік, який вже був там, сказав: це неможливо пояснити, ти маєш побачити це на власні очі», — каже Анна Марія і сміється.

Вона веде мене до історичного місця — брами корабельні № 2. Саме за нею, стоячи на платформі перед натовпом страйкарів, 31 серпня 1980 року Лех Валенса повідомив, що «Солідарність» стає першою легальною незалежною профспілкою. Цьому передували тижні масових страйків.

Містяни, які підтримували протестувальників, приносили на корабельню різні речі, аби допомогти. Інколи страйкарі мали і конкретні замовлення. Одного разу вони попросили принести папір для друку.

«У ПНР (Польська Народна Республіка, назва комуністичної Польщі — ред.) неможливо було купити папір, якщо у тебе не було спеціальних документів, які засвідчували б, що ти або письменник, або журналіст, або вчений. Оскільки моя мама була вченою, у нас вдома був папір. Тож це було першою річчю, яку я принесла до корабельні», — ділиться Мидлярська.

Представники уряду ПНР зрештою погодилися сісти за стіл перемовин зі страйкарями. Вісім днів у залі охорони безпеки праці делегати обговорювали пункт за пунктом 21 вимогу працівників, які також називали «21 постулатом серпня». Серед них, зокрема, було: визнати незалежні профспілки, дотримуватися свободи слова і друку, повернути роботу тим, кого звільнили за участь у страйках 1970 і 1976 років, поновити в університетах студентів, яких відрахували за переконання, звільнити політичних в’язнів.

Уряд на чолі з Мечиславом Яґельським погодився пристати на умови страйкарів. Підписану 31 серпня 1980 року угоду стали називати «серпневими домовленостями». Так офіційно розпочалась історія «Солідарності».

«Солідарність» мала просту філософію: якщо не можеш подужати нести тягар, добре, попроси когось допомогти. А тягар був важкий — Радянський Союз та комунізм», — каже лідер руху Лех Валенса. З ним ми записуємо інтерв’ю в його офісі у Європейському центрі Солідарності. Валенса донині активно спілкується з журналістами та охоче ділиться спогадами.

У його кабінеті я помічаю колаж на основі картини Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря». От тільки на колажі за вікном видно крани корабельні імені Леніна, а замість Ісуса — усмішка та вуса Валенси.

Коли ми зустрілися, Валенса був у светрі з написом «Konstitucja». Це брендований напис, який у своїй рекламі використовує опозиційна партія «Громадянська платформа», до якої належить і син Валенси. «Раніше я боровся за допомогою протестів, а зараз — так», — пояснює він.

Роки смути 

У перші тижні легального існування «Солідарності» до неї приєдналися понад 10 мільйонів поляків. Однак у грудні 1981 року прем’єр-міністр ПНР Войцех Ярузельський оголошує у країні воєнний стан. Офіційно — через небезпеку введення радянських військ. «Солідарність» йде у підпілля, а її членів — переслідують.

«Деяких з членів «Солідарності» тримали у в’язницях впродовж одного, двох, трьох або і чотирьох років, так і не висинувши жодних звинувачень. Їх просто тримали у неволі», — згадує Мидлярська.

У боротьбі «Солідарності» значну роль відіграла католицька церква. Свою підтримку страйкарям висловив навіть Папа Римський Іван Павло ІІ. Його портрет досі висить на другій брамі корабельні у Гданську.

Кожного місяця правили спеціальні меси «за батьківщину». Одним зі священників, які проводили такі служби у Варшаві, був Єжи Попелушко. У 1984 році його вбила таємна поліція після годин катувань. «На його похороні Валенса сказав: «Солідарність» жива, бо ти віддав за неї своє життя», — згадує Анна Мидлярська.

Перемога

Незважаючи на репресії, «Солідарність» залишалась ненасильницьким рухом аж до повалення комуністичного ладу. Єдиним інструментом боротьби були протести. Наймасовіші відбувалися у травні та серпні 1988 року.

«Ми протестували увесь час. Але як довго можна протестувати? Впродовж майже десяти років ми протестували і протестували. Ми були знесилені, але влада теж втомилась. І після хвилі страйків 88-го року вони вирішили сісти за стіл перемовин», — каже Мидлярська.

Зрештою комуністичний уряд погодився на перші частково вільні вибори у червні 1989-го. За їх результатами, «Солідарність» отримала 99 зі 100 місць у новоствореній вищій палаті парламенту — Сенаті — та 160 місць зі 161 у Сеймі.

«Починалась нова епоха — епоха глобалізації. Люди вимагали зміни системи [...] Але на той час політики не спромоглися запропонувати добрі рішення», — так Валенса пояснює нищівну поразку керівної Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП).

Він додає: «Тоді навіть комуністи — а більшість наших очільників вчилися в США і на Заході, — вважали, що система програє капіталістичній. Вони були добре освічені — і тому не так уже й ревно захищали комуністичну систему. Це полегшувало нашу боротьбу».

«Солідарність» подарувала нам свободу»

Сьогодні у Польщі події 30-річної давнини згадують із гордістю. Для Гданська боротьба «Солідарності» є визначною для власної ідентифікації. Це видно одразу: щойно прибуваєш на головний вокзал міста, в око впадають логотипи Гданська, стилізовані під емблему «Солідарності». Їх можна побачити на будівлях, на транспорті та найбільше — у Європейському центр Солідарності, що розташований на території корабельні.

Він запрацював у 2007 році, а у 2014-ому отримав нову будівлю. ЇЇ каркас виконаний із листової сталі, що застосовується у суднобудуванні, нефарбованої та іржавої.

Всередині — бібліотека, архів, дослідницький центр, а також музей історії профспілки. На останньому поверсі експозиції — стіна, вкрита папірцями з відгуками відвідувачів.

«Перш за все, тут люди пишуть, що «Солідарність» подарувала всім у Польщі, а також в інших країнах, свободу», — розповідає Катаржина Скшипец, яка працює у PR-відділі центру. У музеї ми бачимо кілька груп школярів років 14-15. Їх вчителі кажуть: вони тут не вперше, але сьогодні в них нова програма.

Анна була у центрі вже 5 разів, і зізнається, що любить сюди повертатися: «Ми дуже пишаємось, шо маємо цих відомих людей у Польщі, ми щасливі, що маємо таке минуле». Її однокласниця Марта додає: «Це просто вау, що це почалося у Польщі, а не в якійсь іншій країні».

Уроки минулого

30 років тому поляки продемонстрували небувалу єдність у боротьбі з комуністичною диктатурою. Але, на думку багатьох, сьогодні здобутки демократії в Польщі — під загрозою: через політику уряду, яку опозиція та ЄС вважають авторитарною.

«Такі демагоги, як Трамп або як у нас, ставлять слушний діагноз, кажуть, усе треба виправити, все змінити. Натомість вони не пропонують правильних рецептів, пропонують невдалі рішення заради змін», — відповідає Лех Валенса на запитання, чому нині суспільство у Польщі таке поляризоване.

На відміну від чинної націоналістичної та консервативної влади Польщі, «Солідарність» була дуже відкритим рухом, вважає Анна Мидлярська.

«Я сумую за тим духом серпня 1980 року. Це був дуже красивий момент в історії. Тоді ми відчували, що можемо бути кращими, ніж ми насправді були. І я вважаю, це великий успіх Леха Валенси як лідера. Він відкривав у людях найкраще, що в них було», — каже вона.

«Солідарність» була рухом вулиць, які повстали проти політичного класу. Історія її боротьби може надихати і сучасне громадянське суспільство Польщі. Адже досвід наочно демонструє: боротися за зміни ненасильницьким шляхом і перемагати — реально.