«Сантиметр у бік — і це могло закінчитися інвалідним візком: за що?» — суддя у справі Майдану

Справу всі три роки слухає не лише колегія з трьох суддів, а й п'ятеро присяжних. Закінчується допит потерпілих, невдовзі суд перейде до виклику свідків. За цей час один прокурор у справі — Роман Псюк — звільнився, його замінюють іншим. А головуючого суддю побили.

Як рухається головна справа Майдану і як змінює життя учасників процесу — про це Громадське поспілкувалося з головуючим суддею в цій справі Сергієм Дячуком.

Про напад

Усе почалося з дрібної побутової проблеми.

Це великі десятиповерхові будинки, тисячі квартир. В якомусь із них він живе. Ми зустрічалися іноді — я йду на свою стоянку, він — на свою. Він чемно вітався: «Добрий ранок, Сергію Івановичу!» Він мене знав як суддю Сергія Івановича. А я, на свій сором, не знав, як його звати.

Він організував свою стоянку. Я ніколи не цікавився її статусом. Ніколи не звертався до нього з жодними проханнями для себе або для третіх осіб.

Я просто вийшов погасити вогнище на стоянці. Горіло так, що не було зрозуміло, це автомобіль чи дерево горить і димить. Питають, чого це я вийшов, а не викликав пожежну допомогу. «Ще б гелікоптер викликав, суддя ж». Я вийшов, адже бачив, що можу вирішити все самотужки.

Він одразу мені сказав: «Що ти сюди прийшов? Керівник великий?»

Я гасив вогнище ногами, дверима, потім розбивав камінцями. Він мені не заважав цього робити. Але бігав навколо мене та розповідав, як я буду, вибачте, ходити в туалет разом із дітьми та жінкою.

Він почав з образ моєї службової діяльності як судді, що я буцімто заслуговую на якесь покарання, що я когось образив. Що мої рішення незаконно обмежили в правах багатьох громадян, що хтось утратив майно. А ще — рейдерські питання, захоплення приватних підприємств. І була претензія, що я, як суддя, своєю діяльністю системно й свідомо зі злочинним умислом учиняю дії, на підставі яких ламаються долі, люди втрачають власність. Зокрема, з такими наслідками нападник пов'язав і себе. Звинуватив мене в тому, що я також ухвалював судові рішення, внаслідок яких його позбавили прав.

Концептуально стояло питання, чи заслуговую я жити на цій Землі, накоївиши такі «діла».

Єдиним конкретним було те, що я «причетний до того, що в нього відібрали квартиру». Це було конкретне обвинувачення, і я несподівано для себе поставив йому єдине питання: «Шановний, ви маєте до мене конкретну претензію?»

Відповіді не було, продовжувалося загальне звинувачення з образами, погрозами знищення та розправи. Коли слова закінчилися, я отримав перший удар.

Він ударив ззаду по голові. Це був якийсь прямокутний предмет світлого кольору — від нього лишилися характерні ознаки кутів на рані. Ба більше, на кінці він мав якісь загострення. Були рухи в обличчя, в живіт і руки після того, як він зрозумів, що я можу вирвати трубу.

Я підкреслюю, що в мене з ним не було жодного контакту. Увесь контакт прийняв лівою рукою. Він наступав, я відходив. Я працював з палицею, його не бачив. Нічого страшного немає — синці, але якщо б я зробив це неправильно, відходячи та закриваючи голову, в мене були б переламані руки.

Я не можу до нього застосовувати фізичну силу. Тільки уявіть, якщо б реально застосував, якщо б реально він отримав тілесні ушкодження — що б тепер казали люди? «Вийшов, побив людину». Додалося б іще те, що в нормальному стані це ж неможливо зробити, а отже був п'яний.

Сантиметр у бік — і це могло закінчитися інвалідним візком. Але за що?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Навіть той, хто пройшов усі кола пекла — чи отримав він право вбивати?» — суддя у справі про розстріли на Інститутській

Як чоловік, що пройшов військове життя, я отримував ножові  поранення. Це не судова діяльність, це звичайне життя.

Суддя Сергій Дячук (другий ліворуч) під час засідання Святошинського райсуду у справі про розстріли на вулиці Інститутській, 14 листопада 2017 року Фото: Анастасія Власова/Громадське

Крові було дуже багато. Вухо кровоточить зазвичай, коли розрізане, дуже сильно. Я не розумів, звідки стільки — все було на обличчі, футболці. Я мав лише два мобільні телефони, в задніх кишенях. Дістав мобільний і сказав, що викликаю поліцію.

Я не знаю його та його проблем. Але відчуваю, що його проблема реальна. Вона не виникла під час нашої розмови.

Категорично кажу: з усіх його висловлювань, які я чув на момент події, жодного слова, прив'язки, яке можна було навіть опосередковано пов'язати до справи Майдану, не було. Він казав про мої рішення, які ламають долі людей, маючи на увазі, певне, щось інше. Я не знаю, яку справу він має на увазі.

Якщо б ми обговорювали лише те, хто перший погасив вогонь, чесно вам скажу, я б не виносив це питання на обговорення громадськості. Це принциповий момент, адже ця людина все пов'язувала з судовою діяльністю.

Мені пропонували лягти в лікарню — стан був таким, що робили КТ і МРТ. Але я сказав, що мені це не потрібно, кістки цілі. О шостій ранку в понеділок я був на роботі.

Я не тримаю в голові всі свої справи від 2002 року. Але в мене є власна база. Кожне рішення, яке я колись підписав, як суддя, є в ній. Я, звичайно, пошукав. Знайшов лише одну людину з таким прізвищем, але вона не мала нічого спільного з цією особою. Моя судова діяльність не перетиналася з чим чоловіком жодним чином.

Я зі свого боку звертався до всіх журналістів, які зв'язувалися зі мною, з єдиним проханням: зустрітися з цим чоловіком під час судового засідання, вислухати його і розібратися, що дійсно має місце.

Мені ця справа неприємна, я чесно кажу, але вона принципова. Я забагато суддівській справі віддав життя, здоров'я, сімейного добробуту, аби дозволити так просто все спаплюжити. Я просто намагаюся захистити себе від необґрунтованих звинувачень.

Про суддівство

Суддя сьогодні — це «ворог країни». Кожен суддя є «негідником». Ви просто поставте собі питання, коли на центральному телебаченні бачили сюжет про суддю-воїна АТО, суддю-волонтера, про їхні сім'ї, які виїхали з Криму, з Луганська та з Донецька, про суддю, який врятував того, хто тонув?

Є судді, які спілкуються з людьми і живуть не в заміських будинках за такими мурами, а живуть у під'їздах, де двокімнатна квартира — 54 квадратні метри. Не з усіма ми дружимо, не з усіма вітаємося. Але це нормально, ніхто нікому нічого не зобов'язаний. Ми живемо, як звичайні люди. Мене можна побачити в шортах та майці.

Усе, що відбулося з суддями — результат політичного підходу держави. Створюючи ту чи іншу проблему, держава призначає «винних» і в такий спосіб вирішує тактичні завдання.

У Кабінеті міністрів усе нормально, а от із суддями проблема. На жаль, у нас руйнуються основи державності. Суд більше не викликає довіри й поваги.

Держава — це організація, яка повинна бути здатною збирати податки, а не чекати на черговий транш МВФ. А коли є проблеми з правосуддям — вирішувати їх. Не окремого судді, а системи загалом. Суддя, своєю чергою, виходячи із суду, не повинен озиратися довкола. Він не має думати, чи його правильно зрозуміють. На яке правосуддя можна очікувати в подібних умовах?

Після штурму паном Коханівським приміщення суду, я зберігаю 2 артефакти, які нагадують і загартовують присяжних. Що це? Колись покажу вам.

Мій захист — це впевненість у тому, що я роблю все правильно.

Я не кажу, що в мене не було скарг за мою кар'єру, але я закликаю журналістів чесно перевірити мою професійну біографію.

Про справу Майдану

Було багато різних реакцій від невідомих людей, з різних міст України. Навіть у потязі від провідниці — що пишаються тим, як поводиться суддя та слухається ця справа, що мають надію на справедливість. Це казали люди, які мають різні бачення цієї події. Зі мною навіть колись зв'язувалися люди з непідконтрольних територій — вони самі себе так ідентифікували.

Усі сподіваються на справедливість. Саме таке посилання дуже серйозно підвищує рівень відповідальності. Це важко. Важко так працювати — ми вже втратили прокурора (йдеться про прокурора Романа Псюка, який звільнився — ред.).

За словами судді Сергія Дячука, нині присяжні отримують відповно до суддівської винагороди 20 неоподаткованих мінімумів, тобто 32 тисячі за повний робочий місяць.​ На фото суддя Сергій Дячук (другий праворуч) під час засідання Святошинського райсуду у справі про розстріли на вулиці Інститутській, 14 листопада 2017 року Фото: Анастасія Власова/Громадське

Я не скажу, що потрібно цілувати нас або присяжних. Просто задумайтеся, як це для тих, хто був спочатку й до кінця, після більш ніж 200 засідань, перебувати в суцільному горі та не зійти з розуму. Емоційно не зірватися. Це стосується всіх учасників процесу, як прокурорів, так і захисників. Не від мене має звучати, але я скажу про колег: це надзвичайна мужність.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 9,5 тисяч свідків та один засуджений — що ми знаємо про «Справу Майдану»

У присяжних були різні настрої щодо держави, яка не готова мати справедливий суд. І вони їх формували відкрито. Саме цей суд присяжних змусив поважати присяжних. Тільки уявіть — отримувати 13 гривень 40 копійок за місяць роботи. Вони сказали про гроші тільки на другому році роботи. Нині отримують відповідно до суддівської винагороди 20 неоподаткованих мінімумів, тобто 32 тисячі за повний робочий місяць. І з них іще треба сплатити податки. У нас 7-8 засідань на місяць, вони залучаються і отримують погодинно — три години посиділи, три години й оплачуються.

Присяжні несуть відповідальність на рівні з суддями. Це не просто так прийшли, жартували, щось сказали.

Після скорочення кількості робочих днів з двох до одного на тиждень, ми втратили 54 робочі дні. Ми й досі не можемо отримати елементарні дані про траєкторію куль і висоту парапетів, за якими ховалися майданівці. Це аналітична робота, яку потрібно було організувати від самого початку. Пізніше цей досвід міг би бути корисний, наприклад, у Гаазькому трибуналі під час розгляду справи про масові розстріли або масові заворушення.

Ми робимо все, щоб провести ці слухання якнайшвидше. Щойно заявлять клопотання — ми одразу почнемо з ними працювати.

Ми розуміємо, що свідків буде дуже багато, адже так чи йнак уся країна була свідком Майдану. Проте ми слідкуватимемо, щоб не було зловживань з боку прокуратури.

Ми, в особі нашого суду, намагаємося надати людям відчуття справедливості, але наші можливості не безмежні.

Якщо нам дадуть доробити, ми доведемо цю справу до кінця.