ENRU

«Навіть той, хто пройшов усі кола пекла — чи отримав він право вбивати?» — суддя у справі про розстріли на Інститутській

E1b374001e0252c68
Суддя Сергій Дячук (праворуч) під час засідання Святошинського райсуду у справі про розстріли на вулиці Інститутській, 14 листопада 2017 року Фото: Анастасія Власова/Громадське

Суддя Сергій Дячук з іще двома колегами та п’ятьма присяжними понад два роки слухає справу про розстріл 48 мітингувальників на вулиці Інститутській 20 лютого 2014 року. На лаві підсудних — п’ятеро екс-працівників київського батальйону «Беркут». Засідання в цій справі відбуваються щовівторка і щочетверга. Вони ніколи не скасовувалися з вини суддів. Кілька разів засідання зривали: члени організації С14 виливали в судовій залі томатний сік, ще раз його скасували через погром зали напередодні засідання, двічі — через те, що не привезли обвинувачених.

Щоразу на засідання приходять рідні загиблих. Обставини того дня переповідають і ті, хто були поранені, але вижили.

Суддя Дячук призначає зустріч на 7:30 ранку на роботі — у Святошинському районному суді. Розповідає, що приходить близько 6 ранку. Перед інтерв’ю попереджає, що про обставини справи говорити не може. І, одночасно з нашим, умикає власний диктофон.

Про те, чи можливо домогтися у справі Майдану справедливості, про військові суди та власну кар’єру — Сергій Дячук розповів в ексклюзивному інтерв’ ю Громадському.

20 лютого я вирішив евакуювати всіх із приміщення суду

Під час Майдану ви розглядали справи його учасників? Наприклад, щодо відібраних прав автомайданівців?

Я не мав списку учасників Автомайдану. Я для себе ідентифікую так: якщо ми кажемо Автомайдан, то це — невиконання вимог працівників міліції про зупинку. Ідеться про 122 статтю з позначкою 2 — невиконання вимог. У цей період у мене були рішення щодо цих статей. Але здебільшого я не позбавляю прав, якщо немає ДТП. Жодного рішення з позбавленням прав у мене в той період не було.

Але був ідентифікатор, чи це справа Майдану, чи ні, коли ухвалили закон про недопущення переслідувань учасників протесту. І якщо прокурор чи хтось з учасників процесу казав про застосування цього закону — амністії, — я розумів, що ця людина пов’язана з Майданом. Я відмовляв у застосуванні амністії і виправдовував, якщо не було підстав притягнення до відповідальності.

Засідання Святошинського райсуду у справі про розстріли на вулиці Інститутській під час свідчень потерпілого, 14 листопада 2017 року. У залі — родичі обвинувачених (колишніх бійців спецпідрозділу міліції «Беркут») Фото: Анастасія Власова/Громадське

Чи означають ці закони «про недопущення переслідування», що всіх визнали винними, але звільнили від кримінальної відповідальності?

Суть амністії в кримінальному праві дуже проста — особа вчинила протиправне суспільнонебезпечне кримінальне діяння, яке переслідується за законом, але за певних умов держава може сказати: ми тебе прощаємо. Звільнення від відповідальності може бути лише тоді, коли є підстави для притягнення до відповідальності. Це принципово.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: АМНІСТІЯ | цикл розслідувань «Слідами революції»

Яку мету законодавець переслідував, я не знаю, але сприймаю це буквально. Власну позицію щодо цього я висловив у конкретному рішенні щодо судді Лисенка (суддя Лисенко розглядав справу Автомайдану щодо позбавлення водійських прав — ред.), якого я виправдав. Я дав аналіз оцінки амністії, яка застосовувалася до Автомайдану. І я поставив під сумнів позицію прокурора, який виходив з того, що всі дії Автомайдну були правомірними — відповідали правилам дорожнього руху. Ми поставили це під сумнів, приміром, коли автомобіль пересік подвійну суцільну лінію (показує фото — ред.). Тому, коли мене прокурор просив уже до Автомайдану застосувати амністію, я не хапався за це, а оцінював докази, і коли бачив, що немає за що засуджувати особу, виправдовував.  

А що зі справою судді Лисенка?

Вона й досі в апеляції. Ми тоді погодилися, що суддя виніс незаконне рішення, тому що його скасував суд апеляційної інстанції як незаконне. Але в нашому суді йшлося про те, чи вчинив (винісши рішення проти учасників Автомайдану — ред.) цей суддя злочин. Розумієте, це велика різниця — між скасованим рішенням судді і вчиненням злочину. У мене теж є скасовані рішення.

Який відсоток скасованих рішень?

Ну десь 2-3 відсотки моїх рішень.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Інтерес держави до справ Майдану з’являється лише на річниці», — керівник департаменту спецрозслідувань ГПУ

Суддя Сергій Дячук (другий праворуч) з колегою (праворуч) і присяжними під час засідання Святошинського райсуду у справі про розстріли на вулиці Інститутській, 14 листопада 2017 року Фото: Анастасія Власова/Громадське

Я згадую суддю Царевич (Оксана Царевич — суддя Печеського районного суду Києва, вела кілька справ щодо активістів Майдану — ред.), яка на вищій кваліфікаційній комісії суддів заявляла, буцімто не було ніяких майданівських справ.

У нас не було справ з червоним маркером, я не питав після встановлення імені й прізвища особи — ви звідти чи не звідти. А коли звідти, сідайте на цей стілець.

На Майдані були критичні моменти, близькі до ситуації війни? Можливо, судді не врахували цього моменту? Критичної ситуації?

Я ухвалив особисте рішення, не будучи ні заступником голови суду, ні в.о. — я евакуював працівників з цього приміщення (приміщення Святошинського районного суду — ред.) 20 лютого 2014-го. Я залишився сам і запропонував чоловікам-суддям залишитися охороняти приміщення, попри ситуацію разом з правоохоронцями. У нас є засоби і ресурси для фізичного захисту.

Які?

Зброя. Я евакуював усіх, сказав, що вони вільні, попри те, що не мав таких повноважень. Але в ніч з 19 на 20 лютого я повертався від мами — їхав Чернігівською трасою, бачив БТРи, бачив, як працює міліція на під’їздах до Києва. Одразу з дому я поїхав у суд десь о шостій ранку, як завжди. Заспокоїв і затримав працівника міліції, щоб він залишився і не втік. Я просто вирішував тактичну задачу: людям небезпечно було перебувати в приміщенні в центрі міста в той момент.

Щодо закону про амністію в контексті справ Майдану: виходить, що відповідати мають лише з одного боку. Як у такому випадку домогтися справедливості?

Це питання зачіпає мою справу, яку я не можу коментувати. Наше завдання — щоб крім законності, обгрунтованості й мотивованості кожне рішення також не втрачало відчуття справедливості.

Колишні бійці спецпідрозділу міліції «Беркут» (з так званої «чорної роти»), обвинувачені у скоєнні терористичного акту 20 лютого 2014 року в центрі Києва, на лаві підсудних під час засідання Святошинського райсуду, 14 листопада 2017 року. Зліва направо: Сергій Зінченко, Павло Аброськін та Сергій Тамтура Фото: Анастасія Власова/ГромадськеОлександр Маринченко (ліворуч) та Олег Янішевський — ще двоє обвинувачуваних «беркутівців». Засідання Святошинського райсуду, 14 листопада 2017 року Фото: Анастасія Власова/Громадське

Чи мала змогу людина, яка стріляла в правоохоронців, захистити себе не через цей закон? Захисту марно було шукати і в суді, і в поліції, і в парламенті.

Ви сказали, що не можна було захистити себе в судах, суди виносили неправомірні рішення. Завжди є відсоток рішень суддів, які скасовуються, незалежно від систем, моментів демократії і форм розвитку держав, суддівські рішення мають переглядатися вищими судовими інстанціями, адже певний відсоток може бути помилковим. Так було завжди і, на жаль, так буде — судді теж люди, і всі можуть помилятися. Хтось випадково, а хтось навмисно. Це зовсім не означає, що системи не існує. Система суддів, яка існувала і раніше, і нині, здебільшого виконує поставлені завдання на оцінку 5. Я кажу це як суддя районного суду.

Що більше ми чіпатимемо закони, то більшим буде цей відсоток. Тому люди мали і мають право на повстання не тому, що суди не виконували свою функцію. Вони виконували.

Проста ситуація. Закони 16 січня, які ухвалив парламент, і які обмежували права людей, дії тодішньої міліції, в якої громадянин точно б не попросив захисту, судді, які виносили вироки проти тих, кого фактично і били, і президент, який узурпує владу. Як захищатися?

Та немає питань, саме тому люди й вийшли на протест. Я не кажу, що протест — це якась надзвичайна річ, на яку треба реагувати, як на щось заборонене. Але чи отримала особа, яка потрапила в таку ситуацію, право вбити суддю, що неправильно розглянув справу, чи працівників «Беркуту»? Навіть той, хто пройшов усі кола пекла, чи отримав він право когось убивати?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 9,5 тисяч свідків та один засуджений — що ми знаємо про «Справу Майдану»

Якщо ми застосуємо закон про амністію, виходить, що справедливості більше не буде, адже до одних ми застосовуємо амністію, до інших — ні.

Це питання до авторів закону про амністію. Ми можемо його сприймати тільки так, як це написано. У цьому випадку закон стосується лише переліку осіб. Питання в іншому. Протест протестом. Але сприйняття своєї ситуації такою, що має поширення на всю країну... Інколи це не зовсім відповідає дійсності. Позаяк обурення великої групи людей якимись діями зовсім не означає, що існує інша група людей, яка такими діями задоволена. Отут конфлікт. Він суспільний. Завдання держави — досягати в суспільному регулюванні таких компромісів, щоб не виникало якихось соціальних груп, невдоволених іншими групами. Щоб не було розриву в зарплатах, приміром.

У вас, до речі, яка зарплата?

22-24 тисячі. Але це надзвичайно великий стаж роботи, я — кандидат юридичних наук, плюс адміністративна робота — це максимум, який я можу заробити в районному суді. Я вважаю, що це нормальна зарплата.

Але, повертаючись до конфліктів. Я не хочу втікати від цієї теми. Вона надто болюча. Адже кожна сторона конфлікту по-своєму права. Наслідком відсутності діалогу є те, що сторони взагалі вже не хочуть ніякого діалогу. Тоді виникає агресія, з’ясування стосунків.

Мабуть, цими всіма процесами керували інші мотиви. Можливо, ми ще всі дізнаємося, що ситуацію спровокували і вона керувалася не з одного зовнішнього джерела.

Адвокати обвинувачуваних «беркутівців» — Олександр Горошинський (ліворуч) та Ігор Варфоломєєв під час засідання Святошинського райсуду, 14 листопада 2017 року Фото: Анастасія Власова/Громадське

Ви відчуваєте історичність моменту у вашій справі? Справедливості наразі немає, і тепер суд — не просто місце винесення рішення, це майданчик, де може бути встановлена справедливість?

Кожна справа — це доля людини, навіть якщо вона розглядається дуже швидко, стаття не значуща, а про цю справу ніхто не знає. Але ж ми бачимо очі, інколи там порожнеча, іноді — переживання, а інколи й помилка, і людина очікує, що її зрозуміють. А в цій ситуації, коли стільки людей і розглядаються такі події — це, звичайно, надвелика відповідальність. Значення цього рішення буде велике.

Може настати момент, коли суддя не зможе працювати в кабінеті, поруч ітиме бій, а система не працюватиме, бо перебиті кабелі. Для таких ситуацій і потрібні військові суди

Ви були військовим суддею. Нині є дуже багато спірних справ, що стосуються військових, командирів та ухвалених ними рішень на війні. Президент висловився за повернення військових судів. Чи є сьогодні в цьому необхідність, як ви вважаєте?

З 2002 по 2010 рік я був суддею військового суду Київського гарнізону. З 1992 року точилася дискусія, чи потрібні взагалі військові суди. Наша позиція була однозначною — потрібні, але не тому, що ми самі були військовими суддями. Ми розуміли наслідки ліквідації такої системи.

Наша військова система судів була найкращою у світі, досвід перейняли деякі країни — Польща збудувала військову судову систему повністю за прикладом нашої. Це була система, імплементована в загальну систему судів: жодних специфічних моментів, той же статус, ті ж процесуальні права і обов’язки, ніяких спрощених процедур, ті ж гарантії незалежності, що й в інших суддів.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Справа ІЛ-76: генералів під час війни (не) судять​ 

Були відмінності, які мали виключно позитивний характер, наприклад, військовий суддя, на відміну від цивільного, мав дві вищі освіти. Перша — військова, яка передбачала потім службу на офіцерських посадах. Друга — юридична. І лише ті з них, хто пройшов загальний конкурс на загальних підставах, як і будь-який інший суддя, ставав суддею військового суду.

Систему зруйнували у 2010 році — не було потреби у військових судах, адже цивільний суддя розгляне ту ж кримінальну або цивільну з військовослужбовцями, є специфіка, але впорається.

У нас усі судді фахові, але може настати період, коли державі треба мобілізуватися, і саме військовий суддя — основа цієї мобілізації в юриспруденції. Може настати надзвичайний момент, коли суддя не зможе працювати в кабінеті, коли поруч ітиме бій, а система не працюватиме, бо перебиті кабелі. І тоді суддя, крім винесення рішень, муситиме розуміти, що за півгодини цю територію можуть контролювати інші особи. Якраз для таких ситуацій і потрібні військові суди, які б у такі моменти, в таких місцях могли професійно виконувати свої функції.

Сама ідея відтворення судів непогана, позаяк відповідатиме всім принципам спеціалізації, територіальності. Приміром, військовий суд Київського гарнізону — це всього 7 суддів разом з керівним апаратом — головою суду. Вони забезпечували правосуддя у військових формуваннях не лише Збройних сил, а й у Службі безпеки, прикордонних військах, внутрішніх військах трьох областей України: Чернігівської, Сумської, Київської і міста Києва.

Ми застерігаємо, що не можна змінювати систему правосуддя під якісь моменти. У нас триває антитерористична операція, ведуться військові дії, у нас війна, нам потрібні військові суди. А як закінчиться, що з ними робити далі?

Це не мають бути тимчасові суди-маячки, бо люди знатимуть, що вони не зовсім судді. Якраз про це каже Конституція — не може бути особливих судів, не можна під якусь окрему справу зібрати трьох суддів і судити. Ми проти цього принципово.

Це мають бути люди з досвідом військової служби на офіцерських посадах і воднораз фахові юристи, які відповідають вимогам посади судді. У нас дуже багато військових героїв, фахових юристів, але суддею не стають за покликом серця, за один день призначення. З 2010 року військових суддів відсторонили, накопичений досвід утрачений.

Такі справи надзвичайно складні й лише на перший погляд вирішуються питанням кваліфікації. З погляду кримінального кодексу все просто: ти займав посаду й ухвалив рішення, внаслідок якого загинули люди. Відкриваємо закон — є посадова особа, є її рішення. Вона ж могла передбачити, що є небезпека, і що люди можуть загинути. Це вже повністю справа розглянута. Далі — лише питання покарання. Але ж це зовсім не так! У військовій сфері є певні обставини, які виключають злочинність діянь. Діяння зовні схоже на злочин, але за наявності цих обставин допускається суспільством як необхідне.

Військова служба пов’язана з ризиками, небезпеками. Про це забувають, коли позбавляють військових пільг, але про це завжди згадує Конституційний суд, коли каже, що військова служба — не привілей, це добровільна відмова від своїх прав — від права бути на мітингу до приналежності до якоїсь партії. Але це має враховуватися під час вирішення таких справ.

Тут має значення не те, що фактично сталося, а те, що вирішувалося цими діями. Це просто хтось захотів: нумо давайте закинемо туди літаком 49 наших хлопців. Чи це було частиною стратегічної операції, якщо ця підтримка була життєво необхідною, якщо іншого способу виконати завдання не було?..

Якось я розглядав справу: троє наших військових у C’єра Леоне знищили військовий вертоліт, завдавши державі шкоди на мільйони доларів. Не впоралися з керуванням. Звичайна кримінальна справа. Але з’ясувалося, що вони виконували польоти в складних умовах Африки, не регламентованих нашими льотними правилами. Вони летіли евакуйовувати людей, хоча не відпочивали дві доби. Ми встановили — дійсно було порушення, якщо б вони нічого не зробили, то, можливо, й наслідки були б меншими. Прокурори просили для них позбавлення волі. Але військовий суд зобов’язав їх учити льотчиків, як поводитися в умовах, в яких опинилися вони.

Стосовно цивільного мільярдного позову, військовий суд задовольнив справді частково — на 110 гривень. Як держава забезпечувала військову службу військовиків у порівнянні з військовими НАТО, в такій пропорції ми на них поклали відповідальність за знищену військову техніку. Це було знущанням над Міністерством оборони. Але це було справедливо і чесно.

Тому, звісно, як може врахувати особливі обставини цивільна особа? Я занепокоєний тим, що при розгляді справ можуть не враховуватися моменти, які мають ключове значення, але не прописані в кримінальному кодексі.

Тому ми принципово за військові суди, але хай прийдуть хлопці, хай це будуть герої, чи відчайдухи-командири. Якщо вони не матимуть юридичного досвіду достатньо, ми можемо наразитися на іншу проблему, коли покриватиметься те, що повинно за законом переслідуватися. Тут буде певна корпоративність. З іншого боку, можуть прийти фахівці й просто вдягнути військову форму. Але питання не в знанні закону, його знають усі юристи, питання — у вмілому його застосуванні.

Суддя Сергій Дячук (у центрі) з колегами та присяжними під час засідання Святошинського райсуду у справі про розстріли на вулиці Інститутській, 14 листопада 2017 року Фото: Анастасія Власова/ГромадськеРодичі обвинувачених (колишніх бійців спецпідрозділу міліції «Беркут») у залі суду. Засідання Святошинського райсуду, 14 листопада 2017 року Фото: Анастасія Власова/Громадське

Де ви служили і чи хотіли би повернутися до роботи військового судді?

Я закінчив Сімферопольське вище військове будівельне училище, пройшов службу на офіцерських посадах з 1990 року, фактично суддею став у 2002-му. У 1995 році вступив до університету імені Т.Г. Шевченка на юридичний факультет, військовий інститут був створений спеціально. Три роки ми навчалися, здобували другу вищу освіту, але навіть потім не ставали суддями, а 4 роки були помічниками суддів. Відтак лише 11 з нас стали достойними посади судді.

Я був помічником суддів військової колегії Верховного суду України. Після такої практики іншого шляху, як стати верховним суддею немає. Я не кар’єрист, жодного разу не був у других, третіх, четвертих інстанціях.

Колишніх військових не буває, я військова людина, яка залишилася й виховує молоде покоління. Ми для держави готові виконувати будь-яке завдання, але держава не завжди це цінить. Маю на увазі не винесення будь-яких рішень, а здійснення правосуддя в будь-яких умовах.

У моєму випадку питання, чи сприйме таке моє рішення «Небесна Сотня». Тому що тоді справу розглядатимуть спочатку. Я не писав заяву у Верховний суд (конкурс на зміщення посад суддів Верховного суду України — ред.), я маю чітке розуміння поняття «суддівська честь»: якщо взявся, доводь до кінця. Мені навіть не спало таке на думку. Ми докладемо всіх зусиль, щоб створити умови для завершення справи. Наше завдання — забезпечити процес своєю присутністю, наша присутність є обов’язковою, незважаючи на наші фізичні можливості. А потім... Скажуть бути військовим — буду військовим, я можу і взводом командувати.