«Не вагітна»: про безпліддя, депресію та творчість. Розмова з письменницею Каріною Савариною

Тема планування вагітності є надзвичайно хвилюючою та емоційною, коли йдеться про вагітність бажану. Для жінок цей час сповнений очікувань та переживань, тривог та мрій. Вони легко та охоче діляться своїм досвідом: хтось розповідає про це подругам та рідним, хтось публікує фото у соцмережах. І майже всі зберігають ці спогади на все життя.

Про що говорять набагато менше, то це про невдачі, про втрати вагітності, про боротьбу з безпліддям, яка не завжди завершується успіхом. Таким інколи анонімно діляться в інтернеті, на жіночих форумах, але про це часто не знають друзі, колеги чи навіть родичі. 

Каріна Саварина — одна з небагатьох, хто наважився розповісти про це публічно. У своїй дебютній книзі «Не вагітна» вона максимально відверто розповідає про свою боротьбу з безпліддям, про невдачі та депресію, про альтернативну медицину та психотерапію. А також про те, якого болю завдають питання оточення «а коли діти?», та що відбувається з жінкою, яка хоче, але не може завагітніти декілька років поспіль.

Про те, з чим стикаються безплідні пари, як взаємодіяти з наполегливим тиском оточення та коли звертатися до психотерапевта — далі у розмові. А також про творчість, письменницьке переродження і те, як можна стати мамою, не народжуючи дитину. 

Матеріал підготовлено в рамках проєкту «Життя інших» з Тетяною Огарковою, де ми розповідаємо про людей з різними життєвими траєкторіями, виборами та цінностями. 

***

«Ми всі десь ковзаємо поруч у просторі, але майже ніколи не перетинаємося.

Це гарна, доглянута жінка, що стоїть за прилавком магазину і продає вам прикраси. Це дівчина, що працює в ларьку з квітами. Це ваша сусідка, яка щодня з вами вітається в ліфті. Це жінка, що працює з вами в одному кабінеті. Це ваш викладач французької. Це дівчина з інстаграму, що переїхала жити до моря. Це дівчина, що сіла поряд із вами в метро. Це жінка, що просто пройшла повз вас на вулиці. Це родичка, з якою ви не спілкувалися багато років. Ці безплідні жінки серед нас. Ця жінка — це я», — пише Каріна у книзі «Не вагітна».

Коли я іду на зустріч з Каріною, то помічаю її ще здалеку. Вона легкою та енергійною ходою йде назустріч. Поруч — її чоловік Діма, на руках у Каріни — дворічна Маша. Дівчинка міцно тримається за Каріну, і лише з часом її вдається трохи відволікти. Маша — донька Каріни та Діми. Вони її вдочерили на початку 2018 року.

Коли ми сідаємо говорити, Каріна кладе на стіл примірник своєї книги. На обкладинці фото жіночого живота, її власного — підтягнутого, гарного, не вагітного жіночого живота.

*** 

Ви є авторкою книги «Не вагітна», де розповідаєте власний багаторічний досвід планування вагітності, який так і не завершився народженням дитини. Давайте з початку. На якому етапі ви захотіли стати мамою?

Мамою я хотіла бути із самого дитинства. Я виросла у маленькому селі у Харківській області, а в селі всі постійно говорять: «коли ти виростеш, станеш мамою». Ти з дитинства усвідомлюєш, що це обов’язково. Після закінчення школи я два роки навчалася в Полтаві, потім переїхала до Києва. Коли зустріла свого чоловіка, мені було майже тридцять років. Ми одружилися і одразу вирішили, що хочемо дитину. Це був свідомий підхід.

Отже, ви вийшли заміж і вирішили народити дитину. Але спроби були невдалими. Яким був медичний супровід? До яких лікарів ви зверталися? 

Спочатку я думала, що діти народжуються від кохання. Якщо я зустріла чоловіка, який мене любить, і якого я люблю, якщо ми дорослі, і наші стосунки правильно побудовані, то все буде добре. Я завагітнію у перший місяць.

Але через три місяці я зрозуміла, що щось не так, і треба почитати про це в інтернеті. А через рік стало ясно, що мені треба досліджувати свій організм. Я звернулася у звичайну жіночу консультацію, і мені одразу сказали, що я «старородяща», що я не зможу завагітніти та народити здорову дитину.

Я почала ходити по приватних клініках. За ці п’ять років планування вагітності я змінила сімнадцять гінекологів, і кожний з них вів мене різними шляхами. До того ж, я продовжувала шукати нові відповіді в інтернеті. Хоча тепер я розумію: треба було від самого початку йти до психолога і робити все спокійніше.

Далі почалася нетрадиційна медицина: я пила трави, зверталася до натуропатів та екстрасенсів. Це відбувалося паралельно з традиційним лікуванням: процедурами, стимуляціями, уколами. Я робила все можливе, але нічого не відбувалося впродовж цих п’яти років.

***

Він дістав зі скляної банки п’явку і притулив її до мого живота. Вона була слизька й огидна, не причепилася, впала на мої штани. 

— Ти занадто напружена, вона відчуває, що ти хижо до неї ставишся, і не хоче працювати. Тобі треба її полюбити і попросити допомогти. Ти ж хочеш завагітніти? 

Я намагалася любити цю слизьку штуку, але дивитися на неї не могла. (...) в цей момент до мене прилипла слизька жива істота. “Нічого болючого”, — подумала я. Аж тут воно взяло і пробило мені в шкірі дірку. Я закричала: “Ого!”. І почала втрачати свідомість. Золотозубий дід швиденько знайшов нашатирний спирт, змочив ватку та підсунув мені під носа. 

— Нічого-нічого, зате будеш вагітна. 

(уривок з книги «Не вагітна»)

***

Чому ви так часто змінювали лікарів? Ви їм не довіряли? Вам здавалось, що вони некомпетентні? Чи ви хотіли якнайшвидшого результату?

Я розуміла, що немає індивідуального підходу. Я потрапила в аварію вісім років тому — впала з мопеда, і у мене був перелом черепа. Я дуже довго лежала в лікарні.

Коли я приходила до гінекологів, то намагалася привернути їхню увагу до цього факту. Але вони ніколи не звертали на це увагу і призначали мені натомість велику кількість аналізів та різних процедур. Щоразу це були великі суми.

Один з лікарів мені сказав, що я все роблю неправильно, і радив нам з чоловіком пройти лікування гомеопатією за три тисячі гривень на кожного. Ми зрозуміли, що не можемо йому довіряти, і я знову пішла до нового гінеколога.

Я змінювала лікарів після невдалих процедур. Наприклад, коли мені обіцяли, що все буде нормально, а насправді мені було дуже погано. У мене низький тиск, і я казала про це лікарю. Він відправив мене на продування маткових труб. Після процедури мій тиск впав максимально, я знепритомніла і впала обличчям у підлогу. Добре, що поруч був чоловік.

В нашій медичній системі немає індивідуального підходу, і байдуже, чи це приватна клініка, чи державна. Я зрозуміла, що почуваюся просто тілом, яке приходить, і їм все одно, з якою проблемою я прийшла. Наприкінці цієї довгої історії я зрозуміла, що, ймовірно, таки знайшла хорошого лікаря. Ми почали готувалися до другого штучного запліднення, перше робила у Чорногорії, але у мене вже не вистачило нервів. Я подумала, що не переживу друге штучне запліднення, якщо воно буде невдалим.

Чи звучали якісь офіційні діагнози, наукові пояснення того, що ви, молода жінка, не можете завагітніти? 

Уже через рік планування вагітності мені почали писати в медичних картках статус «безпліддя». Через декілька років лікарі називали це «безпліддям неясного генезу».

Як би ви описали ваш психологічний стан? Починаючи з першого дня, коли запланували вагітність. Якою жінкою ви були на початку?

Я була дуже закоханою, літала на крилах. Вважала себе дорослою і думала, що якби я вийшла заміж у двадцять років, то це не було б так усвідомлено. Мені мріялося, що дитина з’явиться швидко, адже є любов.

Коли через рік я зрозуміла, що нічого не відбувається, я стала дуже смиканою. Увесь перший рік я всім розповідала, що я хочу завагітніти. Здавалося, що це природно — розповідати про це своїм подругам. Але вже через рік я зрозуміла, що не можу спокійно про це говорити.

Мені було неприємно, що мої знайомі жінки були вагітні. Я почала уникати розмов та зустрічей з ними, бо сама не могла завагітніти. Це мене дратувало. У цей момент вже треба було йти до психолога і проговорювати свої переживання, але я нікуди не пішла. Натомість, я почала звужувати коло спілкування, почали зникати мої друзі. А через два роки ми переїхали жити в Чорногорію.

***

Ми переїжджали у Чорногорію — країну без центрального опалення, гречки та зефіру.

Я обзвонювала всі прикордонні служби, намагаючися з’ясувати, який папірець потрібен на нашу домашню тварину. На тому кінці дроту не піднімали слухавку або не знали відповіді. 

Чорногорія не є частиною Євросоюзу, і суворих правил щодо собак у них немає. Але чи можна було транзитом провозити тварину по Європі, ясно не було.  

Правильний папірець — щеплення від сказу і титри з антитілами до нього — робився 4 місяці. За цей час я могла померти у своїх приступах тривоги десь посеред вулиці. Я не розуміла, що потрібна була не Чорногорія, а психіатр, психотерапевт чи хоча б психолог. Що всі мої гінекологи, молитви, п’явки, операції і бабки-знахарки мені нічим не можуть допомогти. Тонучи у болоті свого горя, я ледь не залишилася у лабіринтах свого підсвідомого. І виходом бачила переїзд. Я тікала. Мені хотілося залишити цей острів болю якнайшвидше. 

Ми знайшли людину, яка зробила нам папірець на собаку. Це був не зовсім той документ, що потрібно, і не зовсім на собаку. То був дозвіл провозити м’ясо транзитом через Румунію.

(уривок з книги «Не вагітна»)

***

Чи вам вдалося відволіктися та про все забути в Чорногорії? 

Чорногорія — дуже гарна країна. Я сподівалася, що я у цій красі зможу заспокоїтися, розслабитися, але мій психологічний стан дедалі погіршувався. Дійшло до того, що я взагалі уникала людей, ні з ким не розмовляла і дуже болізно сприймала, коли хтось запитував, чи не хочемо ми завести дітей.

Я дуже нервово сприймала ці питання, приходила додому і ревіла. Тому вирішила просто не спілкуватись з людьми. Тепер я знаю, що це було неправильно. Через рік у Чорногорії ми знайшли клініку, в якій вирішили зробити штучне запліднення. Я була в такому психологічному стані, що, може, і не треба було цього робити. Треба було заспокоїтись, але у мене не було інструментів. Було єдине бажання — досягти результату.

У клініці в Чорногорії був дуже короткий протокол ЕКЗ (екстракорпоральне, тобто штучне запліднення — ред.). Я здала три аналізи, лікар запевнив, що все буде добре, і я заспокоїлась. Але у штучного запліднення дуже малий відсоток результату.

Ви це знали до того, як наважилися на процедуру?

Так, я знала, але постійно підбадьорювала і запевняла себе, що моя історія закінчиться успішно. Зараз я б ніколи не пішла на перше ЕКЗ без підготовки психолога. Тепер я розумію, що я була емоційно гола перед цим. Я вже уявляла, як все зароджується, що нарешті у нас будуть діти. Але нічого не вийшло.

***

— Скільки підсаджуємо?, — спитав лікар Небійся. 

— Усіх, — казала щаслива я, — всі три. Хіба ж я можу комусь не дати шанс, вони ж мені дають шанс стати мамою, — продовжувала я вже українською, яку ніхто з присутніх не розумів. 

(...) 

— Думаю, це хлопчики, — сказав ембріолог з посмішкою на всі свої гарні зуби. 

Передчуття було таке, наче скоро Новий рік і я нарешті відкрию свій довгоочікуваний подарунок. 

Як довго я на вас чекала, малюки. Всіх трьох. Не сваріться там всередині. Я вас виношу, народжу, буду любити. Ми будемо любити. 

(уривок з книги «Не вагітна»)

***

Тобто ембріони не затрималися?

Ні. За всі п’ять років планування це був найжахливіший стан. Мені було дійсно важко. Тому коли я бачу, що люди легко збираються робити штучне запліднення вкотре, я розумію, що я би, зі своїм емоційним станом, цього просто не пережила.

Тоді з’явився психолог. Хоча на той момент мені вже треба було не до психолога, а до психотерапевта.

Як поводився ваш чоловік упродовж цих п’яти років? Чи не було у нього роздратування? 

Жодного разу за ці п’ять років я не почула від чоловіка поганого слова чи звинувачення в тому, що я сама винна. Можливо, нам допомагає те, що він вчився на психіатра, хоча ніколи не працював за цим фахом. Я запитувала, в чому його секрет, чому він не дратується з цього приводу? Можливо, це таке виховання. Я знаю випадки, коли люди розлучаються, чи у чоловіка постійна агресія. У мене такого не було. Ми жодного разу не сварились з цього приводу. Жодного.

Але чи поділяв чоловік ваш розпач, вашу зневіру, ваші сльози? Чи він спокійно спостерігав та запевняв, що відсутність бажаної вагітності — це ще не кінець світу?

Він казав, що рано чи пізно, але ми обов’язково станемо батьками.

Одного разу я запитала, що він думає з приводу усиновлення. Спитала про це несерйозно: мені було важко визнати, що я мушу вийти з цього кола бажання народити. Зазвичай, коли жінці, яка не може завагітніти, кажуть, що вона може усиновити дитину, то це її дуже ображає. Мені теж було непросто зрозуміти, що можна стати батьками, не народжуючи дитину.

Але чоловік питання про усиновлення сприйняв дуже серйозно: він сказав, що йому байдуже, в який саме спосіб у нас з’явиться дитина. Тоді ми зайшли на сайти. Там було дуже багато анкет з дітьми, які хворі: ДЦП (дитячий церебральний параліч — ред.), інші важкі діагнози. Мені здавалося, що ми маємо виходити на нове коло і прагнути неможливого — знайти здорову дитину. На той момент я не знала, що в Україні можна знайти здорову дитину, що не треба платити за це великі гроші.

Зрештою, випадково чи ні, але мене познайомили із жінкою, яка усиновила новонароджену дитину. Вона мені розповіла все: куди треба йти, до кого звертатись. Але я хотіла дізнатись інше — чи щаслива вона?

Вона переконувала, що щаслива, але я не могла повірити. Тоді вона запросила нас з чоловіком в ресторан, щоб познайомити зі своїм маленьким сином. І тоді ми побачили, наскільки це було природно. Хлопчик був її копією, вона його називала сином, обіймала та цілувала. Після цієї зустрічі ми були шоковані. Невже все так просто?

Ми ніколи не зустрічалася із цим досвідом, тому було важко повірити. Але тепер ми на власні очі побачили та переконалися, що можна бути щасливим у такому батьківстві.

Аби ми створювали більше важливих матеріалів для вас, підтримайте hromadske на Спільнокошті. Будь-яка допомога має велике значення.

Яким був ваш власний шлях до усиновлення? Чи швидко вдалося знайти дитину? 

Два роки тому я готувалась до Нового року. Новорічні свята завжди були для мене дуже болісними, адже кожного разу я мріяла, що наступного року в цей час я буду вже мамою або вагітною.

І я розуміла, що скоро свято, я маю йти до друзів, а у мене з обличчям буде знову те саме, адже нічого не змінюється. Перед цим я сказала чоловіку, що більше не можу далі сподіватися на вагітність, я не переживу друге ЕКЗ. У мене з очей лилися сльози. Тоді у голові щось клацнуло, і ми поїхали до психолога в центр усиновлення.

Там нам пояснили, що у кожному районі Києва є своя служба зі всиновлення дітей. І ми маємо зателефонувати і уточнити години прийому. Також пояснили, як проходить процедура. Ми побоювалися, що треба мати офіційну роботу, а я ж тоді офіційно не працювала. Але треба було просто обійти деяких лікарів: психіатр, терапевт, флюорографія, ще щось, я вже й забула. Це тривало до 10 днів.

Ми швидко зібрали всі документи, і вже на Новий рік я вперше за багато років була спокійна. Я знала, що у мені є якась точка опори.

Десятого січня 2018 року ми отримали статус усиновлювачів. Нам сказали, що краще почати з опіки, бо на той момент у нашому Дарницькому районі було лише три судді, які розглядали різні справи. Відповідно, суди йшли дуже повільно, а у випадку усиновлення ти не можеш до суду забрати дитину з дитячого будинку. Натомість, процедура оформлення опіки триває місяць, і можна забрати дитину додому. А коли вже дитина буде вдома, можна розпочати процес усиновлення.

Нам порадили піти на курси опікунів, які почались у лютому. Вони також безкоштовні. Працює три психологи, які розуміють, як влаштована дитяча свідомість, і вони радять книги. Я би дуже радила всім, і усиновлювачам, і опікунам, пройти ці курси.

Це був колосальний досвід. Хоч і непросто було цілий день працювати у групі незнайомих людей, але, зрештою, ми були абсолютно готові до будь-якої дитини. Якщо раніше ми могли хотіли хлопчика чи дівчинку, чи дитину певного віку, то по завершенню курсів ми зрозуміли — ми просто хочемо стати батьками.

Коли ми стали у чергу, то були 38-ми у нашому районі. У березні ми вже були 14-ті. А за тиждень до кінця цих курсів, наприкінці березня, нам зателефонували зі служби опіки.

Що із появою Маші у вашій сім’ї відбувалося не так, як ви собі це уявляли?

Все! Я не уявляла, що це буде так важко фізично. Я переосмислила абсолютно все, усі мої погляди на материнство. Згадала, як моя мама залишилася сама із двома дітьми, коли тато пішов.

Перші місяці було дуже важко. Це був період адаптації Маші, адже для неї все було нове. Почався перший нежить, а я не знала, як його лікувати. Пустушка була не та, їжа не та, бо ми хотіли все найкраще, а вона у «Берізці» (дитячий будинок — ред.) звикла до іншого.

Перший місяць був страшний: я робила собі сніданок і ввечері бачила його на тарілці холодним. За цей час я я оббігала двадцять шість лікарів. Оскільки я не знала нюансів звичайних дитячих хвороб, то кожного разу бігла до лікаря. Я весь день була з Машею на руках. Дитина була перелякана, бо її світ звузився до двох людей та собаки. І тільки через місяць ми зрозуміли, що порада щодо зволожувача повітря була дуже доречною.

А контакти з педіатром? Ви не наважилися піти у державну поліклініку?

Спочатку ми ходили у державну. Я приходила з малям, показувала історію і дивувалася, як людям вдається тримати таємницю усиновлення. Це неможливо. Коли ми перевіряли серце Маші, то лікарі мене запитали, чи кричала Маша відразу після народження. Звідки я могла це знати? Я показувала історію. Були не дуже приємні коментарі лікарів.

Тому я пішла у приватну клініку. Коли я казала лікарям, що Маша усиновлена і показувала список аналізів, то до мене не було жодного запитання. Добре, що я мала кошти на це. Я не хотіла нервуватися, що лікар ображає мою дитину, яка і так з народження була трохи нервовою. Я мала давати дитині максимум любові. А якщо я дивлюсь на лікаря і починаю нервувати, то й дитина це відчуває.

Що сталось з вашим колом спілкування? Ви казали, що упродовж років планування вагітності воно критично звузилось. Чи ви розповідали про плани щодо усиновлення своїм друзям?

Нікому, взагалі. Жодна людина не знала. Батьки дізналися лише тоді, коли ми вже знайшли Машу і підписали документи, що ми її забираємо. Моя мама живе у Харківській області, а мама чоловіка живе неподалік від нас. Ми до неї поїхали і просто сказали, що всиновлюємо дівчину Машу, це наша доця. Ось так про це всі дізнались.

Якою була реакція?

Я готувалась до негативної реакції і думала, що доведеться пояснювати, для чого ми це зробили. Але нам не довелось нічого пояснювати: всі були дуже щасливі. Можливо, це Маша принесла таку любов.

Навіть моя мама, яка живе в селі, сказала що дуже щаслива і знала, що так і буде, і почала розпитувати про Машу. Тоді всі так реагували. Хоча я була готова до протилежного, адже на курсах опікунства нам розповідали історії, коли друзі і рідні не хотіли приймати усиновлення дитини.

Ви навіть не уявляєте, як було важко нікому не розповісти про усиновлення. А деякі люди несуть таємницю усиновлення все життя, бо вони бояться, «що скажуть люди».

Зараз ми не приховуємо наше усиновлення: ми вирішили нікому не брехати.

А з часом — досягти і більшої публічності, адже коли з’явилася Маша, ви почали писати книгу про свій багаторічний досвід планування вагітності. 

Через рік після того, як з’явилася Маша, я почала писати книгу. Я знайшла няню, яка б приходила зранку і працювала до обіду, щоби я могла писати.

Чому ви вирішили, що потрібно розповісти про ваш досвід, що він може бути важливим для інших?

Для того, щоби жінки могли згуртуватись і разом поплакати. Я відчула цей момент, коли пішла на «Сонцестояння» (фільм режисера Арі Астера, автора «Реінкарнації» — ред.). Там був один момент, коли дівчина побачила, що її хлопець зраджує їй. Ця жінка виплакала своє горе в групі незнайомих дівчат, які сіли навколо неї і також почали голосно плакати. Вони розділили її горе та стан розпачу. У цей момент я подумала, що нам треба всім разом це прожити. І зараз, коли жінки читають мою книгу, вони мені телефонують і просто плачуть у слухавку.

Усі ці роки планування вагітності я вела щоденник, починаючи від моменту, коли погодилася на гірудотерапію — використання медичних п’явок на моєму животі. Я відкрила свій щоденник і почала писати книгу.

Перша чернетка книги написана російською мовою. Адже я з 16 років спілкувалася виключно російською і тому писала щоденник цією мовою. Коли я читала чоловіку першу версію книги, він заснув на перших сторінках. Тоді я почала розбиратись із героями та сюжетом. Я почала вчитися писати.

***

Мої блокноти то окрема історія. Вони зі мною скрізь, у поїздках, на роботі, вдома. Я пишу туди свої щоденники, роблю замітки по роботі, пишу тексти про людей. У дитинстві я писала в них вигадані жахливі історії про смерть сусідів. Мама завжди мене лякала, що відбере їх і надрукує, якщо я не буду її слухати. Я ховала їх на горищі або під матрац і продовжувала писати.

(уривок з книги «Не вагітна»)

У процесі роботи над романом ви перейшли на українську?

Так. Коли у нас з’явилась Маша, ми відразу вирішили, що з нею ми будемо говорити українською. А коли я розуміла, що із книгою щось не так, то в певний момент почала говорити з книгою.

Далі я написала довгий вступ українською і зрозуміла, що книга має бути написана саме цією мовою. Я страшенно злякалася, адже ніколи не читала українською. Я відкрила для себе сучасну українську літературу. І по реченню, по абзацу знайомилася з мовою.

Зараз я вільно говорю українською, хоча ще маю певні елементи суржику, діалектів та русизмів. Але мені вже значно легше, я перечитала багато української літератури. У нас гарна мова та багато хорошої літератури.

Окрім того, я поїхала влітку у Карпати на літературний ретрит, організований Любко Дерешем. Вчилась в групі у Володимира Рафєєнка. Там я вперше показала початок книги, свій відвертий текст, десяти незнайомим людям і письменнику, тоді і сталось переродження.

У мене в житті є декілька важливих моментів: зустріч з чоловіком, зустріч з донькою і ось той день, коли я показала початок своєї книги. Я повернулась додому і зрозуміла, що я маю написати цю книгу.

Я написала її за два місяці. Це було дуже важко, але і цікаво. Коли ти пишеш, то входиш у потік, живеш без телефону та інтернету, книг та серіалів, ти просто живеш книжкою. Я знову повернулась у той самий стан, з якого мені колись так було важко вийти. Зараз я пишу продовження першої книги.

А в плані дітей? Чи ви плануєте зупинятись на Маші?

Спочатку я думала, що ніколи і нізащо, бо я фізично не витримаю. Але зараз Маші два роки, і я вагаюся.

Не знаю, чи зможу я повернутись до лікарів, хоча декілька гінекологів та репродуктолог написали, що зараз мають класні технології. І я також не знаю, чи ми візьмемо ще когось у родину, чи всиновимо ще одну дитину.

Наразі це не ціль. Я хотіла стати мамою, і я нею стала. Ми щасливі.