«Незнайомець спитав, чи маю алергію на ківі». Історія парамедикині, яка понад рік чекає свого чоловіка з полону

24-річна Анастасія Шетеля постійно перевіряє свій телефон. Боїться пропустити важливий дзвінок. Вона перебуває в зоні бойових дій поблизу Бахмута. По кілька днів там нема зв’язку. Перше, що робить після чергування, — дивиться, чи є пропущені дзвінки або повідомлення.

Анастасія чекає звістки про свого чоловіка Владислава, який перебуває в полоні з 4 квітня 2022 року. На той час він був матросом морської піхоти 501 батальйону. Анастасія нічого не чула про нього впродовж 9 місяців. Поки у грудні не отримала повідомлення від незнайомця, що чоловік принаймні живий.

«Цей хлопець у листопаді вийшов із полону, — розповідає Анастасія. — Вони з моїм чоловіком були в одній камері більш як пів року. Там домовилися, що хто перший вийде, той знайде всіх родичів. Дали один одному інформацію про соціальні мережі, розповіли про близьких».

«Кожного вечора мрію, щоб приснився»

Анастасію колишній полонений знайшов через сторінку її чоловіка в Instagram.

«На початку грудня я була в Бахмуті, — пригадує вона. — Три дні не виходила на зв'язок. У нас був постійний потік поранених. Ми тоді майже не відпочивали, не спали, не їли. Як приїхала з чергування, дивлюся, три дні тому прийшло повідомлення, що є інформація стосовно чоловіка. Я набрала на телеграмі цього хлопця. Він написав: “У тебе алергія на ківі?” Відповіла: “Так”. Зрозуміла, що це інформація, яку міг сказати лише мій чоловік. Я видихнула, сповзла по стінці й мовила: “Розповідай, будь ласка”».

Незнайомець переказав Анастасії, що чоловік її кохає і впевнений, що вона чекає на нього.

«Я повідомила тому хлопцеві, що перебуваю в Бахмуті, — каже. — Він відповів: “Коли твій чоловік повернеться, він дуже здивується, у нього щелепа відвисне”. Після цієї розмови мене всі питали: “Що з тобою?” Бо перед тим не їла, не спала, але із задоволеним обличчям займалася пораненими.

Раніше нічого не знала — було одне його фото, яке опублікували на російському пабліку, і все. А тут стільки інформації. Знаю, де, у якому він стані, які в них умови і що там відбувається.

Знаю, що він розповідав про мене і впевнений, що його чекаю. Найважливіше, що не падає духом. Цей хлопець розповідав мені про коронні фрази мого чоловіка, я зрозуміла, що він там навіть жартує. Точно знаю, що якщо в нього є почуття гумору, то він тримається і налаштувався на те, що йому ще довго бути в полоні. Найважливіше, він знає, що його чекають мама, я, його сестра і молодший брат. Він у цьому не сумнівається.

У мене тоді було таке відчуття, ніби він сам зателефонував і поговорив зі мною. Це мені додало сил, ніби я 8 годин поспала й пообідала, хоча до того три доби не спала».

Чоловіку Анастасії Владиславу нещодавно теж виповнилося 24 роки. Вона просить не називати прізвище задля безпеки. Анастасія дізналася, що зовні він дуже змінився.

«Хлопець, який повернувся з полону, сказав, що він настільки змінився, що я би його не впізнала, бо дуже схуд, — додає. — Я показала йому фото до повномасштабного вторгнення. Кожного вечора мрію, аби Владислав приснився. Але не сниться».

Ходив дворами і відв’язував собак, щоб ті вижили

Востаннє Анастасія і Владислав спілкувалися понад рік тому — 26 березня 2022-го. Він захищав Маріуполь. Казав, що все нормально. Просив, щоб не плакала і не боялася.

«Вони першими зустріли ворога, — розповідає Анастасія. — Три дні тримали Широкине. Потім була загроза повного оточення і були змушені відійти звідти. Коли 3 березня їх повністю оточили, то залишилися в Маріуполі.

У перші дні чоловік ще виходив на зв'язок. Правда, не міг сказати, де він точно і що відбувається. Потім вони тримали село Мирне, що біля Маріуполя. Там не було підвалів, якогось укриття. Постійні авіаудари. Це я вже дізналася від хлопця, який повернувся з полону. Саме він мені розповів, що тоді відбувалося з моїм чоловіком і його побратимами.

Насправді ситуація була дуже критична. Я навіть чула по його голосу. Одного дня чоловік зателефонував через два тижні відсутності зв’язку і я не впізнала його голос. Він телефонував з іншого номера і доводив нашими кодовими фразами, що це дійсно він. Через величезну втому в його голосі не впізнала його».

У Мирному чоловікові Анастасії та його побратимам ще пощастило. У приватному секторі тоді була хоч якась їжа, яку залишили місцеві.

«Хлопець, який повернувся, сказав, що мій чоловік, коли трошки затихли бойові дії, ходив дворами і відв’язував собак, — продовжує. — Він настільки добра людина, що, ризикуючи власним життям, рятував собак, аби в них був шанс вижити».

Анастасія каже, що переживає, бо суспільство упереджено сприймає 501 батальйон, який потрапив до полону. Каже, її чоловік ніколи не зраджував присягу й пишався тим, що військовий. Мав багато нагород. Зокрема, від обох президентів.

«Його оточували такі ж хлопці, — розповідає. — Вони ніколи не жалілися, що голодні, невиспані чи без захисту. Зі слів обміняних, вони не хотіли йти в полон. Коли це все почалося лише, я питала його: “А що, якщо полон?” Він відповів: “Я не піду”. Знаю, що з ним були такі самі люди.

Не через їхню провину, на жаль, вони таки потрапили в полон 4 квітня. Яка там була ситуація точно, мені невідомо. Та, зі слів обміняного, вони не знали, що потраплять туди. Одна людина з 501 батальйону морської піхоти перейшла на бік росії. Часто бачу його в новинній стрічці. Це офіцер Безсмертний. Він домовився з російською стороною про те, що хлопці йдуть у полон.

Родичам казали зовсім різне. Комусь говорили, що йдуть на прорив, комусь — що домовлено про зелений коридор. Мій чоловік — звичайний матрос, він не ухвалює рішення та не має зв’язку з вищим командуванням і між позиціями. Тобто їм сказали йти в якусь точку, і вони пішли. Як виявилося, їх повели в полон, не сказавши про це. Зараз складна ситуація. Тому що обміни відбуваються без хлопців із цього батальйону».

Перебуваючи на Бахмутському напрямку, Анастасія приблизно уявляє, що відбувалося торік навесні з чоловіком і його побратимами.

«Ми вивозимо поранених бійців до госпіталів, де їм надають належну допомогу, — каже Анастасія. — А коли місто повністю в оточенні, немає можливості вивезти бійців і немає медикаментів. Втрати 501 батальйону найбільші серед усієї морської піхоти. Тому що вони були без укриттів. Можу лише уявити, яка там була ситуація. Трохи знаю, що таке війна. Коли повне оточення і нема де сховатися, це жахливо. Один день перебування там вартує, аби бути героєм України. І зараз вони в такому становищі, що нібито добровільно здалися в полон».

Анастасія приблизно знає, де перебуває її чоловік, хоча зв’язку з ним не має.

«Це людина, яка ніколи б не зрадила свою країну, — каже. — Він із побратимами пережив чотири ротації, і на п’яту ротацію припало повномасштабне вторгнення. Це героїчні люди. Вважаю, що всі, хто перебував тоді в Маріуполі, є героями».

«Легко називати інших зрадниками, якщо сам не воював»

Рішення про полон 501 батальйону ухвалили, щоб врятувати людей. Анастасія каже, несправедливо те, що нікого про це не попередили і суспільство вважає, що вони добровільно здалися в полон.

«Я не вірю в це, — каже Анастасія. — Говорити про те, добровільно це було чи недобровільно, потрібно після того, як уже повернуться всі. Спершу треба всіх повернути, розібратись, а потім вже робити якісь висновки. Це дуже серйозне звинувачення — добровільна здача в полон. Воно не має звучати стосовно когось, хто перебував у Маріуполі. Бо вони тримали оборону з першого дня. Більше ніж місяць стояли в селі, де не було елементарного підвалу. Тому говорити, що вони добровільно здалися в полон, — несправедливо. Людям просто навішують ярлики. Легко називати когось зрадниками й дезертирами, якщо сам ніколи не брав участі в бойових діях, ніколи не був у Маріуполі і навіть не уявляєш, що це таке».

Анастасія боляче сприймає коментарі диванних експертів у соцмережах та інтернет-виданнях.

«Я перебуваю в зоні бойових дій, бачу все на власні очі, — говорить. — А потім зустрічаю людину, яка ніколи тут не була, яка починає зі мною сперечатися, що насправді все не так. На жаль, таке трапляється часто. Є бійці, які пройшли через пекло і мають психологічні травми. І так звані знавці, які перебувають далеко в тилу, ніколи не були наближеними до бойових дій, розповідають їм, як правильно воювати. Це дуже злить. Краще утриматися від таких коментарів. Потім хлопці повертаються з полону і теж читають це все. Мій друг, який повернувся з полону, казав: “Я дві доби не спав, бо читав, що відбувається”. Уявляю, як повертається мій чоловік, який стільки пройшов, відкриває статтю про події в Маріуполі або 501 батальйон і бачить усі негативні коментарі. Який буде моральний стан людини? Боюся, щоб це його не зламало».

А втім, сама Анастасія таки перечитує та аналізує коментарі незнайомих людей про ситуацію в Маріуполі і 501 батальйон.

«Пишуть, що мій чоловік зробив неправильно, бо підняв руки, — продовжує. — Будь ласка, якщо так вважаєте, приїжджайте навіть у Бахмут і побудьте хоча б день у ролі піхотинця. Потім повертайтеся додому і напишіть те саме. Тоді я готова розмовляти з такою людиною. Це дуже морально підбиває. Бачу коментарі про 501 батальйон і про інших — безліч образливих коментарів із погрозами від невідомих людей стосовно військових та їхніх сімей. Ми не повинні сваритися. Навпаки, потрібно об’єднуватися, щоб витягти всіх з полону, а вже потім аналізувати, чому саме так сталося, а не інакше».

Дівчину, яка важить 50 кілограмів, не хотіли брати на фронт

Анастасія перебуває на фронті з жовтня 2022 року. Надихнув чоловік, сам військовий із 2017-го. Тоді ж вони і познайомилися, ще студентами у Львові. З початку повномасштабного вторгнення Анастасія не хотіла залишатися осторонь. Шукала можливості потрапити на фронт.

«Тоді був ажіотаж у військкоматах і я побачила, що маленьку дівчину, яка важить 50 кілограмів, ніхто не хоче брати на службу, — пригадує. — Приходила до військкоматів за місцем реєстрації. Я родом із Закарпаття, село Німецька Мокра. Чоловік, який там приймав усіх охочих, сказав мені: “Тобі нема що тут робити, і в нас із набором охочих воювати все добре”. Потім я поспілкувалася зі знайомими військовими, які на той час вже служили. Вони сказали, щоб я краще займалася чимось у тилу і що зможу принести більше користі як волонтерка, ніж на військовій службі. Я пройшла курси від Всеукраїнської ради реаніматологів, а також курси для військових медиків за програмою TССС (Tactical Combat Casualty Care, тактична медицина на полі бою — ред.). Після цього мене вже прийняли на фронт».

До знайомства з чоловіком Анастасія не цікавилася ні війною, ні армією. Навчалася на філософському факультеті, кафедра теорії та історії культури. Владислав навчався в тому самому університеті на юридичному факультеті. Приїхав до Львова з Южноукраїнська, де народився і виріс. Змалку захоплювався військовою справою. Щойно йому виповнилося 18 років, узяв академвідпустку в університеті й пішов служити до армії. Того ж таки року потрапив на фронт.

«Владислав був учасником АТО, — розповідає Анастасія. — Я чекала його з фронту, і він відкрив мені очі на те, що відбувається. Коли після 2014 року заморозили конфлікт, усі забули, що війна триває. Чоловік нагадував про це. Навчав мене військової справи ще до того, як почалося повномасштабне вторгнення. Ми тренувалися майже щодня. Це були фізичні навантаження, біг. Він розповідав про зброю. Показував фото зброї, розповідав тактико-технічні характеристики, вчив, як правильно накладати турнікет, за скільки часу це потрібно зробити. Розповідав мені, як правильно маскувати укріплення, позиції. Я тоді сприймала це наївно. Думала: мені ж це не потрібно. У 2019 році ми ходили в поле, у походи. Він учив мене тактичній медицині й виживанню. Жили там в екстремальних умовах. Таке враження, що якось інтуїтивно готував мене до війни. Чоловік морально і фізично готував мене до того, що не треба розслаблятися, бо все може стати набагато гірше. Усе це допомогло витримувати ситуацію зараз».

Єдиними подарунками, які Анастасія отримувала від чоловіка, були військові речі. Вона тоді думала: а навіщо їй це все?

«Він подарував мені каску, військовий спальник, тактичні рукавиці і багато іншого, — каже. — І це все мені пригодилося. За що йому вдячна досі. Пригадую, як у 2020 році на зимові свята отримала подарунок. Він був у Широкіному тоді. Через “Нову пошту” прийшла посилка. Я розпакувала, а там — хороша, британська кевларова каска. Вона потім була постійно зі мною. На жаль, втратила її через обстріли на Херсонщині. Ми переходили з підвалу до підвалу. Коли до нас привозили трьохсотих, то зазвичай їхню амуніцію, каски, бронежилети з них знімали та зберігали. А потім приїжджають інші військові й забирають амуніцію цих бійців. Так сталося, що після обстрілів ми вийшли з підвалів. Я зняла каску й поставила її збоку. Командири випадково забрали і мою каску».

Одружилися Владислав і Анастасія в Маріуполі 16 жовтня 2021 року.

«Він служив у Бердянську і в Маріуполі, тоді вже була послуга “Шлюб за 24 години”, — пригадує Анастасія. — Ми навіть нікому не сказали. Владислав якраз був на навчанні на полігонах. Одного дня зібралися, поїхали до Маріуполя та одружилися там. Були лише вдвох. Для мене це було чуже місто, а друзі Владислава — на полігоні. Потім рідним і друзям надіслали фото. Усі щасливі і збентежені через те, що ми нікому не розказали.

Уже пізніше, після повномасштабного вторгнення, коли Владислав був у Маріуполі, ми якось із ним розмовляли телефоном. Це були дуже короткі моменти, щасливі для мене. І він сказав: “Знаєш, якби ми тут не одружилися, це місто не було б для мене настільки символічним”. Він сприймав Маріуполь близько, коли тримав там оборону. Це місто було для нього набагато більшим, ніж просто населений пункт. який треба захищати».

Війна змінила Анастасію. На фронті навчилася не співчувати.

«Я дуже сентиментальна і співчутлива, — додає. — Взагалі 11 років була вегетаріанкою. Трепетно сприймаю все живе. Але почала їсти м'ясо, щоб бути фізично витривалою. Навчилася не співчувати, тому що співчуття — це одна з емоцій, яка найбільш вражає і послаблює, дуже підкошує. За ці місяці бачила багато: смерть, кров. Бачила, який вигляд має війна. Це навчило мене не співчувати нікому. Ні ворогу, бо до нього й не має бути співчуття, ні нашим пораненим хлопцям. Коли йому співчуваю, тоді пропускаю його біль через себе. Якщо сильно перейматися долею пораненого бійця і співчувати йому, починають тремтіти руки. Коли обдумувати кожен крок, нервуєш і допомога може бути неякісною. А неякісна допомога — це втрата життя. Якщо боляче бійцю, це нормально. Болить, бо це рана. Дивлюся на нього й кажу: “Терпи”. І з холодною головою роблю свою роботу. Важливо забути про пораненого після того, як він надалі потрапляє до госпіталю. Якщо за кожного пораненого хвилюватися і проносити все через своє серце, то можна з’їхати з глузду. Війна ще навчила чорного почуття гумору. Тут він постійно. Без гумору не обійтися. Наприклад, фраза “Я втратив голову” сприймається як і в переносному значенні, так і буквально. Або хтось несе в пакетику свою відірвану кінцівку і хизується: “Дивіться, що в мене є”. Це звучить дуже дико. Але якщо не жартувати, то всерйоз усе сприймати дуже важко. Гумор допомагає».

Анастасія каже, що їй страшно постійно.

«Ті, хто говорить, що їм не страшно, насправді брешуть, — пояснює. — Страшно всім. Буває і панічний страх, який вводить у ступор. А є адекватний страх. Їхати на позиції та бути там — страшно. Страшно втратити бійця, страшно потрапити під обстріл. Не бояться хіба ті, хто трошечки з’їхали з глузду. І саме гумор допомагає впоратися зі страхом. А ще настрій передається. Якщо боїться хтось один, починають боятися інші. Якщо хтось жартує, веселиться, то й інші переймають це і вже всім весело.

Емоції рідних, які перебувають в тилу, також сильно передаються. З власного досвіду кажу. Коли плачуть у телефон і кажуть, як їм страшно, бо ти там, то це впливає, що теж починаєш плакати. Ми так чи інакше повинні виконувати свої обов’язки. Страшно нам чи ні. І коли рідні починають тиснути — мовляв, будь ласка, не їдь, — з’являється пригнічений стан. Знаю це, бо мої батьки переживають. Було, говорили мені, щоб я повернулася додому. Мені буде набагато гірше, коли знаю, що вдома хтось плаче і комусь погано. Це підкошує. Рідним краще пересилити себе і поплакатися комусь, хто в тилу, ніж тому, хто перебуває на війні. Не варто телефонувати в сльозах. Краще сказати: “Я сподіваюся, що в тебе все добре? Ти молодець, ми тобою пишаємося”. Це більше мотивує. І дуже допомагає любов. Не в плані “я за тебе боюся”. А в іншому: я тобою дуже пишаюся. Коли бійці відчувають, що їх люблять, поважають, це дає сили».

Робота на фронті допомагає Анастасії концентруватися лише на обов’язках. Ні про що більше не думати.

«Я забуваюся, коли поринаю в роботу, — каже. — Потрібно вижити самій і не отримати поранення. Врятувати чиєсь життя, забезпечити евакуацію бійця. Якщо в мене чергування цілу добу, то за весь цей час я ні про що не думаю. Відчуваю себе потрібною, і це мене рятує. Мінус у тому, що не можу іноді надіслати документи чи прийняти важливий дзвінок щодо чоловіка від установ, які займаються військовополоненими. Коли повертаюся з чергування, перше, що роблю, — дивлюся, чи надійшло мені якесь повідомлення, чи немає пропущеного дзвінка. Якщо є, я відразу телефоную. Коли ми їздимо в гарячі точки, там немає зв’язку. Мені кажуть, що чоловіка варто чекати, коли буде обмін всіх на всіх. Я усе ж сподіваюся, що це станеться трошки скоріше. Не через кілька років, а найближчим часом».

Поки ми працювали над публікацією, вийшов документ ДБР, у якому йдеться, що 277 людей 501 батальйону виправдали. Справу закрили, притягнувши до відповідальності командира Безсмертного.

«Це дуже важлива заява від ДБР, — додає Анастасія. — Розраховуємо на те, що хлопців почнуть обмінювати швидше і що суспільство буде сприймати їх не так, як раніше. Це камінь з душі для мене і всіх родичів військовополонених 501 батальйону».

Головна редакторка Христина Коціра що два тижні буде ділитися найкращими матеріалами hromadske

Підписатися

Авторка: Наталія Лазука