«Ніхто не обіцяв, що з нашими чоловіками цього не станеться. Люди вмирають на війні». Спільнота для вдів загиблих

«Я знайома з тисячами людей на цій планеті, і такого, як Вова, більше немає»

«Ми дуже гарно жили. Коли зустрілися, було відчуття, що це назавжди. Ми відпочивали одне з одним», — Оксана Боркун з Ірпеня розповідає про свого коханого Володимира Гунька. Попри глибинне горе, яке навіть через телефонну розмову фізично наповнює кімнату, від цієї жінки шириться любов. Така густа, що можна доторкнутися.

Що б закохані не робили — саджали квіти, рятували котів чи подорожували щовихідних Україною, — було легко. Бо вони однакові. Навіть народилися в один день — 23 квітня.

«За родомдіяльності я знайома з тисячами людей на планеті (Оксана працювала в різних компаніях директоркою — ред.), і такого, як Вова, більше немає. Це не перебільшення, — згорьовано зітхає жінка.—У 2014-му добровольцем пройшов Іловайськ, Широкине, чотири місяці був у полоні. Його били, а він співав українських пісень. Він негативно ставився до компаній, які не платять податки, тому шукав роботу з “білою” зарплатою. Не проходив повз несправедливі речі, які руйнують державу. Міг судитися, допомагав усім, хто потребував. Умів дружити, і всі його друзі —фанати України, всі пішли служити. Любив тварин, а коли бачив дітей… просто розчинявся. Але своїх ми не встигли народити, — в її голосі біль.— Вова заспокоював, що все попереду».

24 лютого він відвіз Оксану в Ужгород, а сам повернувся до своїх хлопців. Його відправили до президентського полку, але він рвався на передову.

«Я тут гнию», — казав Володимир.

Постійно шукав можливості перевестися. І все-таки добився свого після звістки про загибель побратима. Так улітку потрапив у Бахмут. І за тиждень загинув.

Оксана відчувала, що це станеться. Сказала Володі, що не захоче бути на світі без нього. Він насварився, мовляв, не має права так думати. За три дні до трагедії наче каменюка придавила їй груди. Не могла дихати.

А потім з'ясувалося, що на чоловіка впало три поверхи: у підвал заводу, в якому ночували українські військові, поцілило дві ракети. Прицільне влучання: 7 загиблих, 12 поранених. Схоже на те, що точку здали місцеві. Товариш, який витягував Володю, підтвердив: це точно він, смерть була миттєвою.

Жінка поклала слухавку, пішла в поле і кричала. Дуже довго.

33-річного Володимира Гунька «Кузьму» відспівали у забитому вщент Михайлівському соборі. Друзі, рідня, побратими, земляки казали: «Загинув найкращий Вова України». Везли ховати додому на Вінниччину, і в кожному селі перед рідною Ободівкою зустрічав живий коридор із людей навколішки.

«Я ніколи не бачила, щоб прийшло так багато людей. Загалом я мало пам'ятаю і цей день, і наступні два місяці», — зізнається Оксана.

Вона звільнилася з усіх робіт і дозволила собі певний час погорювати. Але з'явилася спільнота вдів у Facebook, куди жінка вкладається 24/7 упродовж трьох останніх місяців.

Оксана разом із Тетяною Ваценко-Бондаревою — засновниці групи. Спершу це була невелика закрита спільнота, щоб ніхто не тривожив своїми коментарями й недоречними порадами: «Відпусти», «Тримайся», «Не переживай», «Знайдеш іншого». Для жінок, які втратили чоловіків, це знецінення їхнього горя.

«Соціум не хоче це слухати, йому аби заховати такі речі якомога далі. Закликає швидше вийти з цього стану, а так не буває. У кожної дівчини своя історія і свій темп: у когось знайшли тіло, у когось шукають, у когось поховали, у когось не знають, як загинув, чи поховали не того. Ми стараємося, щоб у групі було комфортно. Щоб кожна могла поділитися і знала, що її не засудять», — розповідає Оксана.

Крім терапевтичної допомоги, юристки зі спільноти допомагають оформити виплати після загибелі чоловіка. Через бюрократію кошти отримали поки що одиниці. Не обходиться й без людського фактора: родичі судяться за спадок.

Оксана розповіла історію онкохворої жінки з двома дітьми, яку відсторонили від роботи. Після загибелі чоловіка об’явилася його мати, яка 20 років тому здала сина в інтернат і жодного разу не поцікавилася ним. Але на похорон прийшла з претензією: «А де мої гроші? Я ж його мати». 

Також є труднощі у сім’ях, де стосунки між чоловіком і жінкою не оформлені юридично. Навіть якщо є діти, необхідно доводити через суд, що це родина.

Вдовам у групі допомагають юристи, лікарі, бухгалтери, волонтери, психологи. Оксана Боркун пише пости в соцмережах, знімає відео, які набирають мільйонні перегляди. Після кожного ролика у групу додаються 20-30 жінок. Також збільшується гуманітарна допомога з усього світу.

«Я продовжую добру справу свого чоловіка, він завжди дарував діткам на Миколая подарунки. От і я. Лише масштабувала, — вперше за розмову жінка посміхається.— Від цього у мене з'являються сили, організм відновлюється. І я відчуваю, що там, вище, є легіон добра, який нам допомагає. І Вова серед них». 

«Війна нас познайомила, війна і розлучила»

Надя вразила Андрія у 2014-му — на курсах для цивільних, які вирішили опанувати військову справу піхоти. Ладна у формі, волосся майорить рудим, «гарна, як квіточка», казав потім.

Привітався, а вона проігнорувала. Ображений хлопець три місяці до неї не підходив. Аж поки Надя сама не попросила її навчити тихої ходьби лісом. Так вони стали спілкуватися на курсах. А після цього сиділи на сходах біля столичного цирку й балакали. Обоє свідомо готувалися до великої війни.

З молодшим на чотири роки Андрієм Литовченком поїхали волонтерами-медиками на схід як пара.

Тоді Надя відповіла грайливо: «Спробуємо, може, в нас вийде».

Андрій відрубав: «Тільки серйозно. Якщо будемо зустрічатися, то вже сприйматиму тебе як маму своєї майбутньої дитини».

Лише на Донбасі дівчина усвідомила, з якою людиною її звела доля: у 30-градусний мороз вставав уночі щогодини, щоб прогріти машини, у яких возили поранених.

Освідчився після двох ротацій, коли вже жили разом. Приніс букет і пакетик з обручкою: «Будемо одружуватися». Надя з легкістю згадує те літо. Напередодні вона готувала торт із малиною, і саме собою подумалося: «Як добре було б вийти за нього. Від Андрія віє таким затишком і спокоєм. Моя людина». 

2017-го Андрій отримав роботу у Франції в науковому інституті. Поки працював, дружина писала книжку, а вечорами вони танцювали. Надю, яка вважала себе чайлд-фрі, накрило відчуттям «хочу дитину від цього чоловіка».

Народжували вдвох у Марселі. Андрій кричав голосніше за акушера: «Давай, давай!» Від збудження, що має сина, не спав дві доби. Бігав, відтискався, а згодом не відходив від крихітного Марка, щоб мама відпочивала.

24 лютого 2022-го виповнювалася п’ята річниця шлюбу. За цей час подружжя посварилося щонайбільше разів зо п'ять. Надя не пригадує, щоб чоловік був чимось незадоволений чи засмутив її.

«Впевнений, світлий, чесний, не вмів брехати, не розумів лестощів і лицемірства. Він був абсолютно поза цим. Відкрита книга», — пригадує жінка.

24 лютого Надя не мала сумнівів, що Андрій повернеться в Україну. Зрештою вони домовилися піти воювати удвох, коли станеться вторгнення, але тоді ще не було п’ятимісячного Марка.

«Війна нас познайомила, війна і розлучила, — Надя зізнається, що спершу образилася на чоловіка через те, що кидає її в чужій країні, в орендованій квартирі з малою дитиною. Але пізніше пропрацювала цю травму. — Не вихід — ламати людину. Зрештою, я покохала його за те, що він був воїном. Сильна, вмотивована особистість, якій не було страшно вмерти, щоб ми сьогодні жили. І наша дитина, і всі діти в Україні».

Поки чоловік воював на Харківщині, вона шукала для його взводу автівку, збирала гроші — і нарешті вислала фото Nissan X-TRAIL: «Дивися, яка машина. Купувати?».

Але коханий не побачив.

Андрій Литовченко з позивним «Блейд» загинув у ніч на 12 липня біля села Дементіївка, коли один батальйон змінював на ротації інший. Група розвідки, в якій був і Андрій, натрапила на засідку росіян. Розвідникам запропонували здатися. Ті відмовилися. Чотирьох, з-поміж них і «Блейда», застрелили відразу, двом пораненим вдалося втекти.

Надії тоді повідомили, що чоловік, імовірно, в полоні. Пізніше вона дізналася, що з ночі загибелі Андрія відбувся прорив фронту, тиждень тривали тяжкі бої. 21 липня їй сказали про загибель чоловіка.

Тіло доставили до моргу, і мама Андрія без експертизи ДНК поспішила поховати сина.

«Тіло візуально неможливо впізнати: постріл у голову, заміноване, лежало під дощем і сонцем у полі. Це місиво вперемішку з червами привезли в мішку. З того бою не вийшло 100 людей, 26 із них загинули. Решта або в полоні, або зникли безвісти. Нам тіло віддали в труні. Також нібито бронік Андрія без шевронів і його берці KOYOT. Хоча за процедурою одяг мали б спалити.І хіба рашисти не змародерили би взуття за 290 євро? Вони й дешевші речі крали».

Надя не знає, що й думати: на цвинтарі біля Києва упокоївся її чоловік — чи не її? Поки що відклала всі версії на потім. Коли стабілізується психіка, коли будуть сили, вона повернеться в Україну й наполягатиме на ексгумації. Якщо доведеться — через суд.

Психолог і спільнота для вдів стали для жінки найкращою терапією.

«Зараз для мене єдиний продух — це спілкування з дівчатами. Маю приблизно 20 близьких контактів. Відчуваю їх так, ніби це друга я. Тут ми можемо сказати такі речі, якими не поділимося з близькими чи подругами з реального життя. Ми всі перебуваємо на різних стадіях: хтось учора поховав коханого, хтось 10 місяців тому. Але обов'язково є та дівчина, яка пройшла цей стан і видряпалась», — ділиться Надія.

У пам'ять про чоловіка Надя дає інтерв'ю про нього, збирається зробити кілька фотовиставок у різних містах Франції. Зібрати історії про 10-15 українських сімей, у яких загинули чоловіки. Окремо шукає гранти, щоб видати книжку. Розділи про своїх коханих пишуть дівчата зі спільноти. Пропонують вдовам і участь у відеопроєкті.

«Дівчата іноді питають: чому, чому загинули саме наші? Кажу: ніхто нам не обіцяв, що з нашими чоловіками цього не станеться. Люди вмирають на війні», — пригадує болісні відверті розмови Надя.

А ще вона усе-таки купила Nissan X-TRAIL, невдовзі пережене його до України й віддасть командиру Андрія.

Чоловік до кінця відстрілювався з кулемета й вигукував: «Слава Україні! Живе Білорусь!»

«Побачила такого самотнього, з очима собачки. Мовляв, не кидайте мене. Водночас такий спокійний, стриманий, з внутрішньою силою всередині, і так захотілося по-людськи його підтримати!» — 43-річна Олена Гергель згадує, як на початку 2015-го у столичний волонтерський хаб на Святвечір зайшов білорус Василь Парфенков.

Активіст близько 20 років боровся з режимом Лукашенка. Приїхав у Київ, коли вийшов із в’язниці, де сидів за протести. Вирішив воювати за вільну Україну, бо для нього це єдиний шлях звільнити Білорусь.

Олена і молодший на три роки Василь здружилися тієї ночі й стали вряди-годи зідзвонюватися. Іноді бачилися: вона волонтерила як тактична медикиня, він воював у лавах ОУНівців на сході.

Про кохання не йшлося — просто «не могли наговоритися». Лише у вересні 2015-го, коли Василя поранили в Пісках, жінку проштрикнув гострий біль.

«Відчула, що ця людина мені дорога і цінна, — зізнається Олена. — А вже коли він одужав і поїхав у Чонгар добровольцем, не витерпіла й написала: “Бажаю успіху. Я особисто тебе дуже чекатиму”. Це не було в лоб: “Я тебе люблю”, але малося на увазі», — ніяковіє.

Олена радісно розповідає про особливі моменти: і першу їхню зустріч як пари, і смс від Василя на День Валентина з освідченням, і оглядини у мами, яка попередила: «Доцю, познайомиш, якщо це точно серйозно». 

Це було серйозно: в Олени й Василя народилися син Мілан і донька Соломія. Виховували також її первістка Любомира від попереднього шлюбу. Вп’ятьох щасливо жили у Києві: влітку виривалися з наметами до Дніпра чи Десни, взимку чекали снігу. Олена розписує барвами картинки: Василь біжить із санчатами катати малечу, повертаються додому тоді, коли одяг мокрий, хоч викручуй; Василь серед ночі загортає дітям подарунки від Миколая, все продумано, цікаво, з квестами; Василь наспівує білоруську колискову «Сплять машинки в гаражі», і молодша Соля під неї засинає краще, ніж під маминого «Котка».

24 лютого. І Олена, і Василь знали, що цей день настане, тож готувалися: від запасів їжі для кота до домовленості, в яких місцях зустрінуться, якщо зникне зв’язок. Знали й те, що чоловік піде воювати, а жінка залишиться. Діяли, як домовилися: він захищає всіх дітей України там, вона їхніх — тут.

Василь «Сябро» спершу воював за Київську область, тоді на Миколаївщині, потім разом із полком Кастуся Калиновського прикривав українських військових, які відходили із Сєвєродонецька.

«Востаннє ми поговорили 24 червня, а наступного дня зник зв'язок. Я ще не переживала, бо він мав бути на базі. 26-го весь день прибирала в його кабінеті: розставляла фотографії, книжки, нагороди. Було вже тривожно. А 27-го дзвінок із полку: невідомо, що сталося, Василь пішов у розвідку з хлопцями — і група зникла», — пригадує жінка.

Уже пізніше Олена зібрала докупи свідчення, шматки з ворожих пропагандистських відео про «вбитих бандерівців» і приблизно уявила, що сталося.

Невелика група розвідників мала перевірити свій сектор і прикривати хлопців, які виходили з Лисичанська. Через погану видимість дрон не запускали, і розвідники вийшли на скупчення російських танків. Один із них українці підбили, зав'язався бій. Василя поранили, хтось зі своїх наклав йому турнікет на ногу, іншим він перетягнув собі руку сам.

До кінця відстрілювався з кулемета й вигукував: «Слава Україні! Живе Білорусь!» Останні слова, кинуті в рацію: «На нас їде ворожий танк, працюємо по ньому». Далі зв'язок обірвався.

Свого загиблого чоловіка Олена побачила у білоруському відео, впізнала шеврон, пояс, який йому подарувала. Тіло навмисно виклали з піднятими вгору руками, наче він ішов здаватися.

«Вороги так хочуть принизити українців і після смерті. А потім ще й гидотні коменти лишають: “Здох іще один”. І дають посилання на соцмережі родичів: “Співчуття можете лишати тут”», — у словах Олени зневага.

Наразі невідомо, де тіло Василя Парфенкова. Чи забрали росіяни, яким пропонували повернути його за будь-які гроші, чи лишилося на полі бою, прикопане землею. Поки не зміниться лінія фронту, потрапити туди неможливо: зона замінована, ведуться щільні обстріли. Офіційно чоловік вважається зниклим безвісти.

«Я поговорила з друзями-медиками, і вони точно підтвердили, що з такими критичними кровотечами в нього не було шансів. Але трапляються дні, коли фантазія малює картинки, що це постановка, — Олена голосно видихає. — Я заспокоюся, коли буде тест ДНК. А так завжди лишається 0,5% надії. Хочу нести пам'ять про Василя, розповідати про нього, де тільки можна. Аби світ знав, що був такий надзвичайний хлопець, який боровся за Україну. І ще мене тримає те, що хочу побачити, як росія розпадеться». 

Зживатися з утратою Олені допомагає спільнота вдів. Вона планує проводити тренінги з тактичної медицини. Підтримує жінок, які народили дітей уже після загибелі чоловіків.

«У нас є троє вагітних і вже четверо малюків», — чути навіть через телефон, як Олена посміхається.