«Персеполіс» і така різна Леся Українка: 5 сильних книжок про сильних жінок

Незабаром з усіх соцмереж на нас хлине нестримний потік рожевих листівок із тюльпанами й кошенятами. У промовах депутатів лунатимуть слова «красиві й ніжні» та «радують око». Середньостатистичний київський продавець нарцисів заробить за один день на недорогу машину. А великі супермаркети пропонуватимуть готові кошики з рожевим вином, шоколадними цукерками в золотій фользі та червоними ароматичними свічками.
Так, наближається 8 березня — і саме час зробити щеплення сильними книжками про сильних жінок. Та й подарувати таку книжку жінці — краще, ніж витрачатися на тюльпани.
Чому важливо прочитати ці книжки саме зараз, розповідає літературознавиця Богдана Романцова.
Маржан Сатрапі «Персеполіс» («Видавництво»)
Що ми знаємо про Іран? Там розмовляють фарсі, мешкають мусульмани й відбулася консервативна революція. Імовірно, ми ще бачили фотографії «Іран у 80-х та Іран сьогодні», де зліва — усміхнені дівчата в коротких сукнях, а справа — жінки в чорних хіджабах поруч із бородатими чоловіками.
Насправді одну з найцікавіших сучасних книжок про Іран можна знайти в будь-якій українській книгарні. Ідеться про графічний роман «Персеполіс» Маржан Сатрапі.
Автобіографію в малюнках Сатрапі почала створювати в 1999-му, коли вже п’ять років мешкала в еміграції. «Персеполіс» охоплює чверть століття життя авторки: від дитинства в досить-таки демократичному Ірані, де всі слухають «Металіку» й ходять у джинсових куртках, до підліткових років у країні, що стрімко падає у прірву фундаменталізму, юності у Європі та повернення після невдалих стосунків додому в консервативне середовище. Ніби Одіссей, Маржан ніяк не може віднайти втрачену батьківщину, вона всюди чужа, завжди вирвана із середовища, вічно не в контексті.
«Персеполіс» — це історія про те, як мова втрачає силу: зникають реалії, для яких іще вчора існували слова, вулиці називають іменами загиблих в Ірано-іракській війні. Раптом виявляється, що цілий прошарок лексики нічого не означає, і замість слів люди обмінюються релігійними формулами. Щось таке вже було, правда? І найчастіше в антиутопіях, у тієї ж Марґарет Етвуд.
Роман Сатрапі — це історія спротиву, голосного, мовчазного, юного та зрілого. Історія про те, як одна іранська жінка обирає пам’ятати і знати, що сталося. Історія про ціну свободи, яку й ми в Україні аж надто добре знаємо. Зрештою, це історія про те, як сама історія і постає, викарбовується у пам’яті нащадків.
Читати, бо сильні жінки — не лише європейки.
«Українські жінки у горнилі модернізації» (під редакцією Оксани Кісь, КСД)
По серйозний нон-фікшн про жінок варто йти до Оксани Кісь та команди науковиць, що зібрали, впорядкували та проаналізували документи про становище жінки Галичини й Наддніпрянщини від другої половини ХІХ століття й до радянського часу.
Ніби в дзеркалі Венери, у статтях відбито статус жінок у різні періоди й на різних територіях. Часто рівність у ділових чи подружніх стосунках, задекларована на рівні законодавства, виявлялася неможливою або небажаною для привілейованої групи. Жінку кидають у горнило модернізації, але при цьому вимагають, аби вона зберігала міфічну жіночність. Суспільство призначає жінкам «другу зміну» вдома, водночас обмежуючи можливість побудувати кар’єру. І це ще за умови, якщо не йдеться про фактичну дискримінацію, як-от обмеження виборчого права.
Скляна стеля існувала і в ХІХ столітті, і в радянський час, є вона й сьогодні, а рідкісні випадки «жіночих досягнень» лише підкреслюють дисбаланс. А ще цікаво, що антифеміністи не змінюють своїх аргументів уже кілька століть: робота відвертає увагу жінки від ролі матері, фемінізм не на часі, бо є глобальніші проблеми, існують професії та заняття, просто «нежіночі по суті». І так, сильна жінка, яка наважується протистояти звичному ладу, завжди стикається з тиском і суспільним осудом. Як запитала одного разу Ліса Сімпсон: «Чому, коли жінка сильна й упевнена в собі, її завжди називають відьмою?»
«Українські жінки у горнилі модернізації» — це серйозне, профільне дослідження, цінний аналіз документів, приклад herstory на противагу звичному history. З праці можна зробити два висновки: утішний і не дуже. Утішний — емансипація неминуча. А не дуже — ми досі не досягли такої бажаної рівності.
Читати, аби дізнатися більше про жінок минулого.
Фредрік Бакман «Брітт-Марі була тут» (#книголав)
Брітт-Марі з роману Фредріка Бакмана (імовірно, найпопулярнішого сучасного шведського автора) — персонажка дуже неприємна. Ви не хотіли б із нею опинитися поруч у літаку, ліфті чи, боронь Боже, жити в сусідніх квартирах.
Брітт-Марі — не просто акуратна, а хворобливо доскіплива: усі ложки, виделки й чашки в неї лежать на своїх місцях. Речі старанно попрасовані, а вікна вимиті із засобом, якому Брітт-Марі не зраджує вже кількадесят років. Її життя — зразок розміреності й чіткості: прокидається героїня завжди о шостій ранку, а вечеряє рівно о шостій вечора. І, звісно, жодних екзотичних страв.
Брітт-Марі проти оригінальних людей, дивних зачісок, запізнень. Вона майже завжди проти. Така виваженість є сенсом життя героїні, проте одного дня її світ розвалюється. «Великий підприємець», її чоловік Кент, виявляється, уже багато років героїні зраджує. Брітт-Марі так само зосереджено, як вона щойно прала Кентову сорочку, збирає валізу і прямує до центру зайнятості. Нове життя їй судилося почати в невеликому придорожньому місті Борг — втіленні хаосу на землі.
У Борзі немає пошти, супермаркету й лікарні («Хіба складно дотримуватися правил?» — постійно запитує себе і перехожих Брітт-Марі), але є піцерія, яка виконує всі ці функції водночас. А ще є футбольна команда, чий тренер нещодавно помер, і тепер їм потрібен новий.
Читач уже, ймовірно, здогадався, кому судилося стати тренеркою борзької команди. Хоча, звісно, Брітт-Марі не любить футбол через його безумовну непрактичність.
Так, маємо історію поступового взаємного прийняття та еволюції — і головної героїні, і містечка. Вони проростають, інтегруються одне в одного, однак кожен зберігає власну сутність. Брітт-Марі лишається сильною жінкою, яка упускає в життя трішки хаосу, ну а Борг — типовим придорожнім містечком, яких так багато і в Україні.
Читати, бо харизматичні персонажки — не обов’язково молоді й привітні.
Наталка Малетич «Леся. Мандрівний клубочок» (Портал)
Головну нашу письменницю ми описуємо набором своїх і чужих кліше: «наша хвора Леся», «єдиний мужчина в українському письменстві», «борчиня проти пригноблювачів». Проте класика і класики апріорі не вкладаються в рамки, а особливо — такі вузькі, які пропонують Ларисі Косач.
Якби слід було визначити одне-єдине слово, що характеризує Лесю Українку, це був би прикметник «різна». Саме різною пропонує побачити мисткиню Наталка Малетич, авторка біографії «Леся. Мандрівний клубочок».
У дитинстві Лесю називають Зеєю, бо вона тендітна і тонка, як кукурудза зея японіка, що її діти побачили в журналі. Підліткою Леся любить конвалії та розігрування з братом Михайлом античних сюжетів. У юності Леся — фланерка. Вона прогулюється набережною, обожнює красиві сукні та речі у стилі ар-нуво. Леся Українка легко закохується, листується з половиною тогочасної інтелігенції й дуже любить фортепіано. Пише швидко, переписує багато, має амбітні перекладацькі плани.
Зріла Леся свідома своєї місії: відкрити Україні світову літературу і промовити власне слово, насамперед у драмах. Вона любить ожинове морозиво, віденське пиво й гори. Вона знає, що хвороба колись переможе, але бореться до останньої хвилини.
Історія родини Косачів-Драгоманових — це оповідь про сім’ю, яка змінила культурний простір цілої епохи. Про людей, що не боялися повставати проти правил: наприклад, Лесин батько Петро Косач пішов у декретну відпустку після народження дітей. А Лесині сестри відмовилися вінчатися, бо їм не подобалася фраза про підкорення дружини чоловікові.
І хоча Леся лишається в центрі оповіді, поруч із нею — сильні й відважні люди, за чиїм життям цікаво спостерігати.
Читати, бо Леся Українка — наше все і трішки більше. А ще їй нещодавно виповнилося 150 років.
Ганна Улюра «Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» (ArtHuss)
Французький біограф Сен-Бев вірив, що літературний канон не має жодних меж: «Храм смаку розбудований так, аби він міг умістити всіх благородних людських істот». А втім, жінок там завжди набагато менше, ніж чоловіків (сам Сен-Бев майже ніколи не запрошував авторок на свої літературні зустрічі), і навіть сильних письменниць часто несправедливо відсунуто на другий план. Жінці лишається статус «відданої дружини» чи «фатальної спокусниці», тобто інструмента проявлення чоловічого натхнення. Ганна Улюра своєю книжкою відновлює баланс і відкриває несправедливо забуті імена.
113 письменниць з авторської антології — носійки розмаїтих естетичних світоглядів, провісниці нового в літературі. Усі ті, хто змінював горизонт жанрового, тематичного, стилістичного очікування. Від Сапфо до Чімаманди Нґозі Адічі та Катерини Калитко. Знайомі нам із дитинства голоси, як-от Гаррієт Бічер-Стоу й Туве Янсон, вступають у полілог із зовсім новими, несправедливо забутими або невідомими широкій публіці: від Мурасакі Сікібу до Цруї Шалев.
Щоразу Улюра пропонує свіжий погляд на ці тексти, й іноді асоціації просто вражають. Твори завжди говорять більше за авторок і оголюють навіть те, що самі письменниці воліли б приховати. Ви, наприклад, замислювалися про те, що голоси білих у романі «Хатина дядьки Тома» звучать у першому ж діалозі? «Білі починають і виграють», — бажаючи написати антирасистський текст, Бічер-Стоу мимоволі стверджувала наявний порядок світу.
Це справді «утопія жіночої солідарності», як нам обіцяють на обкладинці, традиція кількатисячолітнього жіночого письма. Недарма феміністська критика запевняє, що чоловіки в каноні діють конкурентно, за принципом витіснення, водночас жінки шукають сестринства. Тут ви його точно помітите.
Читати, аби відкрити для себе потужний жіночий літературний канон.