Свіжа збірка Жадана, історія відеоігор у коміксах і ще 3 книжки січня

У рік пандемії нам особливо не вистачало можливостей отримувати новий досвід. Однак ми поступово пристосовуємося. Подорожуємо завдяки тревел-передачам, занурюємося в чужу епоху за допомогою нового модного серіалу про епоху Регентства, дивимося виступи театрів і цирків онлайн, знову без внутрішнього здригання граємо в ігри про постапокаліпсис. Цього місяця — свіжа підбірка книжок про подорожі, цирк і занурення в чужі епохи. А постапокаліпсису й на зимових вулицях не бракує.

Чому важливо прочитати ці книжки саме зараз, розповідає літературознавиця Богдана Романцова.

Марина Гримич «Юра» (Нора-Друк)

«Юра» — продовження роману «Клавка» Марини Гримич. Декорації — ті самі, проте час змінився. Якщо у «Клавці» йшлося про життя, роботу й любов радянської друкарки в 1947-му, то в «Юрі» події розгортаються вже в 1968-му. На вулицях відлига, а в серці Клавчиного сина Юри — любов.

Юра — син радянського партійного високопосадовця, фізик у часи протистояння фізиків і ліриків, зразковий студент, комсорг, якому обіцяють блискуче майбутнє. Хлопець, якому дуже пощастило зростати у правильній родині в правильному місті. Мама Юри — уже не проста друкарка, а поважна редакторка видавництва «Молодість». Вона непомітно просуває тексти, далекі від соціалістичного реалізму, і може собі дозволити кепкувати на нарадах із засланих системою шпигунів. Але Клавка нічим не ризикує, бо «знаєте, чия то дружина?» А от батько Юри з промовистим прізвищем Бакланов — просто-таки втілення системи, яка у відлигу розм’якла, розтанула і втратила колишню агресивну спритність.

Правильний хлопець Юра дружить із такими ж правильними юнаками та дівчатами, чиї родини міцно пов’язані з КДБ, ЦК та іншими значущими абревіатурами. Батьки можуть собі дозволити вечерю в ресторані «Україна» чи «Метро», а також дати синові трішки грошей, аби він пригостив дівчину фірмовим тортом у кафе «Прага». Радянська золота молодь — не зла і навіть трішки протестна, поки це нічим не загрожує. Такі співатимуть «Бітлів» під гітару на дачі й нап’ються дешевим ігристим вином, проте навряд чи підуть скидати злочинну владу.

А втім, дорослішати «мушкетерам», як вони самі себе називають, доводиться швидко. Сам переломний час ставить їх перед низкою виборів, і щоразу йдеться про вибір між конкретною людиною, що порушила правила гри, та радянською системою. Потрібно визнати: і система може дати збій, значить, не досить спиратися на її приписи як на щось готове. Правила життя слід формувати самому. І навіть якщо не виходиш на вулиці Праги під танки сам, ти все одно можеш зробити правильний вибір.

Іронія долі: історично мушкетери працювали на систему, їхня впевненість у собі безпосередньо пов’язана з упевненістю в короні. Водночас «мушкетери» Гримич втрачають можливість беззастережно вірити владі. Тепер вони — самі собі авторитет. Читати про такі перетворення героїв завжди цікаво.

Сергій Жадан «Список кораблів» (Meridian Czernowitz)

Жадан видав на-гора нову збірку поезій — і це вже свято. Проте ще більше свято — те, що це справді нова (!) книжка віршів: зі свіжими інтонаціями, неочікуваною ритмікою, сильними образами.

Структурно збірка поділена на дві частини: верліброва тридцятка для тих, хто скучив за ранніми неримованими експериментами поета або й просто бажає побачити іншого, ніж у «Тамплієрах», Жадана. І рятівні тридцять — для тих, хто злякається незвичного початку й захоче повернутися до шорсткого поєднання приголосних і рубаної ритміки. Тож є опція обрати ту половину кораблів, яка вам ближча.

Цей світ побудований за законами аналогії: мова віддзеркалює реальність, однак і дійсність відбиває мову. Чорні сліди на дорозі — як літери, «недоторкані прочерки снігу». Та це працює в обидва боки: і букви на сторінці — як чорні сліди на дорозі. Тут немає первинної реальності й копії, бо мова — така ж справжня, як і природа. Вони стають одна для одної спробним каменем: лише проговорене в поезії є дійсним, лише відбите у природі є істинною поезією.

«Список кораблів» — це ще й спроба порятуватися від смерті, і не лише своєї, а й чужої. Чиєї саме? А от щоб дізнатися, доведеться прочитати весь перелік човнів, до останнього рядка.

Джонатан Геннессі, Джек МакҐовен «Історія відеоігор у коміксах» (переклад Микити Тищенка, Yakaboo Publishing)

«На початку було Слово», — каже нам найвідоміша у світі книжка про творчість. «Ні, на початку було світло», — заперечують автори «Історії відеоігор у коміксах». Так, для відеоігор не конче потрібен комп’ютер, але вкрай необхідні світло та вміння ним керувати.

Навіть якщо ви нічого не знаєте про відеоігри й ніколи ними не цікавилися, дослідження Геннессі та МакҐовена стане для вас захопливою мандрівкою в минуле, де знайшлося місце для безлічі винаходів, які готували світ до появи першої відеогри: від парового двигуна Корлісса до світлового променя, що ним Британія збиралася збивати ворожу авіацію в Другій світовій. Крок за кроком перед нами розгортається амбітна історія створення альтернативного світу на екрані — захопливішого, яскравішого за нашу реальність. Інженери, механіки та художники намагалися передати гравцям у всьому світі свою пристрасть та азарт. І одного дня їм вдалося.

Подейкують, що першу відеогру створив англійський математик Алан Тюрінґ під час Другої світової, поєднуючи з роботою над розшифровкою коду німецької машини «Еніґма» — і йшлося про симуляцію шахів. Проте Алану не пощастило побачити комп’ютер, достатньо могутній, аби запустити програму.

А от першою реалізованою відеогрою можна назвати «Електронно-променевий розважальний пристрій», де слід було, переставляючи резистори, влучити цяткою світла в мішень. Не вражає? Однак саме ця дрібна цятка на екрані стала прототипом відомих нам «Angry Birds».

Кожна відеогра — це битва. Зі світом, суперником, врешті-решт, із собою. Це змагання на рівних між найкращими — недарма кіберспорт давно виокремили як самостійну дисципліну. Є цікава закономірність: відеоігри безпосередньо пов’язані з війною (збройні конфлікти завжди давали потужний поштовх технологіям), проте водночас вони лишаються головною спробою війну «виправити». Зробити її чеснішою та справедливішою, допомогти «правильній стороні», як-от у численних симуляціях Перл-Гарбору. Зрештою, надати конфліктам між людьми бодай якогось сенсу.

Можливо, в ігри грають гіки та ботани, однак створюють їх, безумовно, ідеалісти.

Творча майстерня «Аґрафка» «Куди і звідки» (ВСЛ)

Куди і звідки? Це запитання найчастіше можна почути в аеропорті, на вокзалі й навіть у міському розбитому автобусі. Пам’ятаєте життя, повне пригод і дешевих квитків від лоукостерів? Тоді фраза ґуґл-системи «Погляньте, де ви були цього місяця!» не видавалася знущанням, як сьогодні. А втім, хоч зараз кордони між державами й перетворилися на фізичні перепони, ми досі можемо мандрувати — наприклад, завдяки книжкам.

Дизайнерський союз Андрія Лесіва та Романи Романишин «Аґрафка» створив візуальний шедевр — книжку про подорожі «Куди і звідки». Короткі факти про переміщення у просторі — коли відбувся перший надзвуковий політ, чому летіти із заходу на схід швидше, ніж зі сходу на захід, хто заснував сучасний туризм — поєднуються з візуальними оповідями.

Впізнавана аґрафківська манера перетворювати кожне статичне зображення на динамічне якнайкраще підходить для опису подорожей і переміщень. Зі сторінки на сторінку перестрибують табуни схожих на штрих-коди зебр, летять крізь зелений простір зубри, що нагадують зображення на стінах печери Ласко, прорізають сторінки птахи-серпокрильці, схожі на досконалі винищувачі.

Потяги, літаки, натовпи — усе мігрує та рухається. Факти й слова стають просто приводом, імпульсом для розгортання візуальної історії, бо ж основна дія відбувається у графіці. Жовтий, червоний, чорний, блакитний — художники обирають чисті кольори без плавних переходів, тому енергія просто-таки променіє з цих сторінок.

Ви знаєте, що крячок полярний за рік пролітає в середньому 70 тисяч кілометрів? А гуска гірська подорожує на висоті понад 7 тисяч метрів — тобто там, де й літаки? Так, я теж заздрю обом. Однак і в нас усе ще буде. А поки що погортайте «Куди і звідки».

Сара Груен «Води слонам» (переклад Анастасії Копівської, Фабула)

Артур Гейлі оголив для нас роботу готелю, заправки й агентства новин, проте нічого не розповів про те, як працює мандрівний цирк. Але ж цирк — це мрія дитинства, справжній карнавал на колесах, антонім до сірої буденності. Можливо, саме так подумав головний герой роману Сари Груен «Води слонам», коли виявив, що, тікаючи від проблем, заскочив не у звичайний вагон потяга, а в цирковий.

За тиждень до того 23-річний студент Корнелльського університету Джейкоб Дженковскі ще мріє стати ветеринаром і провадити респектабельне життя типового представника середнього класу. Однак упродовж кількох днів нащадок польських емігрантів втрачає батьків, будинок, родинний бізнес і невдовзі опиняється в мандрівному цирку — «Найвидовищнішому шоу братів Бензіні». В осерді кольорового місива зі слонів, зебр, мавп і ведмедів — роман відкривається сценою того, як із циркового звіринцю тікають тварини. Саме так працював мандрівний цирк у часи Депресії; так, імовірно, працює й зараз — безладно, хаотично, непередбачувано.

У цирку збираються всі, кому забракло місця в респектабельному світі юристів та банкірів. Усі, хто опинився на маргінесах і тепер мусить якось виживати. «Шатро з потворами» — ніби привіт від середньовічного ярмарку з його жагою до невибагливих видовищ.

Якщо людська природа проявляється в момент найвищого випробування, то в цирку ця мить напруження розтягнена в часі. Тут усе побудовано на подоланні себе. А ще — на прихованій від глядачів безнадії, нещадності, голоді, жорстокому поводженні з тваринами. Продаючи емоції, відіграючи на сцені щастя чи тріумф, образу чи злість, актори поступово починають у це вірити, аж доки їхнє існування не перетворюється на страхітливо-сміховинну імітацію життя.

Однак саме в цирку ветеринар-невдаха Джейкоб знаходить друзів, ворогів, кохання та найкращого співрозмовника у своєму житті — слониху Розі. А ще врешті усвідомлює, ким же він хоче бути, яке місце посісти у світі. Історія вкотре доводить: між людьми та тваринами можлива співпраця, тільки якщо ми відмовимося від ідеї власної природної вищості й будемо не лише говорити, а й слухати.

Усю цю історію ми дізнаємося вже від старого Джейкоба, якому чи то 90, чи то 93 — він ніяк не може пригадати. На тлі барвистої подорожі цирку Америкою тридцятих розгортається ще одна мандрівка — тихіша, меланхолійніша: головного героя в його минуле.

Сара Груен написала дивовижно проникливий роман про цирк і час, який не повернути. Про смерть і любов, яка в людей та слонів — одна на все життя.