Новий роман Андруховича, правда про телебачення від Померанцева та ще 3 книжки, з яких варто почати 2021 рік

2020-й закінчився (чути вигуки: «Нарешті!»). Рік, коли ми вчилися знову будувати у родині містки, а не стіни. Жити онлайн і обмежувати контакти. Берегти себе, близьких і навіть геть незнайомих людей.

Ми відмовляємося від багатьох ритуалів заради безпеки і спокою, однак не варто відмовлятися від книжок. Ці п’ять точно допоможуть почати новий рік якнайкраще: не вірити промовам політиків, прикрасити дім зі смаком, поринути у різдвяну атмосферу та привчити дітей до зимового читання.

Чому важливо прочитати ці книжки на початку 2021-го, розповідає літературознавиця Богдана Романцова.

Юрій Андрухович «Радіо Ніч» (Meridian Czernowitz)

Юрій Андрухович нарешті написав новий роман. Тепер все по-чесному: це не збірка оповідань чи різножанрових елементів під однією обкладинкою, а правдива велика форма з багатьма сюжетними лініями, харизматичним героєм і кількома любовними історіями.

Головний герой Йосип Ротський (він же Ойсип Торський, він же Йос) — ведучий «Радіо Ніч» та клавішник колись популярного гурту «Доктор Тагабат». Так, знайоме поєднання: доктор Тагабат — це «злий геній, зла моя воля» з новели «Я (Романтика)» Миколи Хвильового.

У перервах між музичними композиціями (плейлист в романі, до речі, не просто пристойний, а без перебільшень прекрасний: Любомир Мельник, Том Вейтс, Клаус Номі, «Procol Harum») Йосип розповідає історію свого життя. Ув’язнення у швейцарській тюрмі, кривава революція на Майдані неназваної країни, юнацькі гастролі фестивалями й любовні походеньки. Ротський схильний до всіх рекреацій та перверзій, властивих героям Андруховича.

Утікши з країни, де остаточно запанувала диктатура (сподіваюся, роман Андруховича все ж не пророчий), Йос емігрує у центральноєвропейське місто Носороги, відкрите для всіх космополітів і шахраїв. Завдяки швейцарській оборудці в нього достатньо грошей, аби не працювати, і достатньо сил, аби закохуватися у жінок, які всі видаються іпостасями однієї персонажки. Але коханки тут потрібні тільки для того, щоб повніше розкрити образ Ротського.

Хто ж такий цей Йос? Бісове поріддя з гетерохромією. Божий син, який ніяк не може зібратися із силами та порятувати світ. Мойсей, якому точно не побачити Землі обіцяної, бо він — продукт попередньої епохи. А ще — дуже ностальгійний персонаж, завдяки якому можна згадати часи, коли ми зачитувалися «Рекреаціями» і «Дванадцятьма обручами».

Роман довгий і затишно впізнаваний. Чи не найкращий спосіб увійти в 2021-й безболісно.

«Таке різне Різдво» (видавництво ВСЛ)

У мене є щорічна книжкова guilty pleasure: читати під час свят різдвяні антології від Видавництва Старого Лева. Цього разу до вже традиційної збірки увійшли тексти Каті Бабкіної, Доржа Бату, Костя Москальця та інших авторів. Ви ж пам’ятаєте міські кіноантології на кшталт «Париже, я люблю тебе»? Тут так само, тільки про Різдво, в прозі і краще.

Центральна тема цьогорічної збірки — різдвяне диво й те, як ми на нього чекаємо. Диво тут навряд чи варто розуміти в традиційному сенсі, як щось величезне, переламне, глобальне. Дивом може стати різдвяний пиріг, новий вертеп із фанери, почута на вулиці пісня. Диво може створити кожен із нас — зробивши кілька простих кроків назустріч іншому, допомігши тому, хто справді цього потребує.

Кожен із героїв переживає власне перетворення. Наприклад, молода безхатька на ім’я Леся Українка зустрічає безіменного чоловіка, що дарує їй на Різдво десять банкнот із Лесями Українками і переконує залишити вулицю. Молода лікарка Уляна чує на вулиці «Щедрика», і це стає спусковим гачком змін у її житті. До Малки в американський Нью-Рошел приїжджає помічниця з рідного Малчиного Бучача, і спільні спогади оживають.

Різдво та Новий рік – це не чарівний сам по собі період, а час нашої відкритості й людяності, примирення й порозуміння. Ми готові частіше пробачати, сміятися та піклуватися про інших. Можливо, ми просто всі стаємо на Різдво «бузунґа», тобто «людьми без шкіри» (так в Анголі, як пише Дзвінка Матіяш, називають білих, бо ж справжня шкіра — чорна). Спадають перепони й жорсткі кордони між нами та світом, і ми нарешті такі, якими мали бути в цьому найкращому зі світів.

Пітер Померанцев «Нічого правдивого й усе можливо» (переклад Андрія Бондаря, Yakaboo Publishing)

Щоразу, коли чуєш новорічне привітання президента, згадуєш, що світ — це спектакль. І останніми роками елементів вистави у політиці лише побільшало.

Демонстративна поведінка стає засадничим інструментом впливу на маси, тож добре мати під рукою те, що дозволить критично оцінювати почуте — навіть новорічної ночі. І перевидання нонфікшну «Нічого правдивого й усе можливо» британського журналіста Пітера Померанцева доречне, як ніколи раніше.

Пітер описує свою роботу на російському телебаченні початку 2000-х. Це яскравий карнавальний світ: дівчата шукають спонсорів, політтехнологи створюють нову реальність, таку яскраву й об’ємну, що вона миттєво витісняє фактичний світ на маргінеси, а політики вчаться маніпулювати людьми за допомогою ЗМІ. Всюди панують гроші, блищать стробоскопічні кулі та їздять швидкісні авто.

Продюсери блискавично усвідомлюють одну-єдину річ, яка зумовить розвиток Росії на багато років уперед: шоу в тоталітарній країні має бути цікавим, захопливим, однак у жодному разі не серйозним. Наслідування західних форматів від вечірніх телешоу до нібито документального кіно виявляється черговою імітацією. Та й самого Померанцева покликали радше задля ролі весільного генерала, живого західного журналіста, якого мусять мати всі поважні телеканали так само, як моделі мусять носити із собою крихітних песиків.

Російське телебачення не намагається бути демократичним медіа — йому це просто не потрібно. Натомість воно пропонує яскраві й обов’язково позитивні історії, множинні інтерпретації, мерехтіння подробиць, які несила скласти в єдину картину. На телебаченні не просто немає реальності як такої — там навіть не існує серйозних тверджень чи позицій. Тобто всі супротивники, носії антонімічних ідей грають ролі, прописані для них телевізійним деміургом. Президент грає роль президента, а його публічні вороги імітують ворожість.

Занурюючись у захопливі описи життя Пітера Померанцева в Росії, можна не помітити важливої деталі: «Нічого правдивого й усе можливо» написано за всіма законами телешоу. Тобто проти вітряків Померанцев випускає не шляхетного Дона Кіхота, а власний вітряк. І скільки в цьому правдивого й можливого — вирішувати лише читачеві.

Памела Пол, Марія Руссо «Як виховати читача» (переклад Олександра Стукала, видавництво ArtHuss)

Редакторки The New York Times Book Review взяли на себе амбітне завдання: пояснити, як і що читати дітям від народження і аж до старшої школи. Як не лише розвинути дитячу уяву, а й захопити процесом сприйняття тексту.

Авторки переконані, що важливо не нав’язливо штовхати дитину до книжок, а давати їй можливість обирати те, що подобається. Світ змінюється, тож доведеться змиритися, що наші улюблені дитячі видання, ймовірно, не сподобаються сучасній дитині. Втім, новорічні канікули — чудовий шанс нарешті укласти угоду про літературний ненапад і почати спільну пригоду, бо ж ніщо не об’єднує родини так міцно, як читання вголос.

Головний механізм навчання в ранньому дитинстві — наслідування. Дитина, ймовірно, повторюватиме дії дорослого, тож батьківське «сидіння» в телефоні сприятиме бажанню дитини так само брати до рук ґаджети, а щира увага до книжок — бажанню бодай порозглядати картинки в них.

Підлітковий вік — це численні бунти, нестримний спротив. Тінейджер не лише випробовує межі дозволеного, а й намагається набути незалежності, емансипуватися від батьків — і на літературному рівні також. У ці роки важливо не перетиснути: завалити квартиру якісними текстами, однак утримуватися від наполегливих порад.

Старші школярі поважають жанрову літературу: наукова фантастика, жахи й детективи — все має шанс стати улюбленим. А ще особливою силою наділені автобіографії, адже підлітки шукають союзників і однодумців без огляду на час і відстань.

Аби ви не губилися у назвах та іменах англосаксонської літературної традиції, наприкінці є окремий список, укладений критикинями порталу «Барабука». Книжки розподілені тематично й за віком читача, тож буде з чого обирати. Є навіть «Книжки, що нас смішать» — от з них я й починала б.

«Будьте провідником, а не брамником», — закликають авторки. І це головна ідея видання. Забудьмо про однозначні інтерпретації та вивірених часом ідеологічно правильних письменників. Книжки мають породжувати не повчальні промови, а жваві діалоги, ба навіть суперечки. Сперечаймося на святах про літературу, а не політику — і 2020-й швидше забудеться.

Ребекка Етвуд «Життя в кольорі» (переклад Юлії Максимейко, видавництво ArtHuss)

Життя сучасних шведів ґрунтується на понятті «лагом», тобто ідеї «саме стільки, скільки треба», «досить». Це стосується не лише кар’єри чи фінансів, а й знаменитих скандинавських інтер’єрів, де не побачиш пишних сервізів або чеського кришталю на дзеркальних полицях.

Дерево, тканини, каміння, кілька кольорових акцентів — хороший інтер’єр має бути створений для життя, а не як виставковий експонат чи ілюстрація потужностей легкої промисловості. Особливо актуальним питання інтер’єру стає у Новий рік, коли хочеться всі вільні поверхні заставити червоними свічками, на стінці повісити кілька вінків, а на кухні — епілептичну гірлянду, що змінює колір щосекунди.

Дизайнерка Ребекка Етвуд — американка, а не шведка. Але саме «лагом» — перша асоціація, яка виникає, коли читаєш бестселер «Життя в кольорі». На прикладі конкретних інтер’єрів Ребекка вчить обирати основні кольори оселі, поєднувати їх із компліментарними, розвивати власне розуміння нейтральних відтінків, розставляти акценти, що візуально змінюють простір.

Що також важливо: Етвуд працює з інтер’єром як із динамічним утворенням, а не застиглою декорацією. Взимку і влітку, в теплому і холодному освітленні інтер’єр змінюється, він плинний і має зростати разом із вами.

Колір — це база будь-якого інтер’єру. Ми сприймаємо його не лише візуально, а й на дотик і нюх, адже кожен відтінок породжує асоціації. Помаранчевий — це тепло і мандарини. Аквамарин — плескіт хвиль і солоний запах моря. Сила ж нейтральних кольорів (сірого, блідо-кремового, земляних відтінків) не в тому, що вони слугують тлом для яскравих акцентів, а в тому, що саме нейтральна палітра формує настрій у кімнаті.

Останній розділ книжки присвячено створенню особистого колеса кольорів. І тут важливо пам’ятати, що кожен інтер’єр за своїм характером є наративним, тобто розповідає власну історію, має потенцію до розгортання та тлумачення.

Чому вам варто подарувати цю книжку на Новий рік друзям, а ще краще — собі? Бо Етвуд змінює фокус сприйняття житла, вчить бачити деталі, оживлює відтінки. Не нав’язуючи єдиного рішення, авторка підштовхує нас до пошуків власного стилю.

Дочитавши книжку, я того ж дня винесла на смітник старе крісло, яке потайки давно ненавиджу, і замовила подушки, які раніше не наважувалася поєднувати з картатим диваном. А ще «Життя в кольорі» — видання з довершеним дизайном, яким можна милуватися нескінченно.

Наближається новий локдаун, і краще провести його в інтер’єрі, що робить вас щасливими.