«Писали, що я гарна, але ринок не готовий». Як українська модель підкорювала подіуми на колісному кріслі
Іноді фронтовики кажуть, що краще загинути, аніж жити з інвалідністю. Перша у світі професійна модель на колісному кріслі та перша в Україні фотомодель з інвалідністю Олександра Кутас ніколи з ними не погодилася б.
Для неї життя з інвалідністю — це перемога над смертю. Під час пологів лікарі через недбалість пошкодили дівчинці хребет.
Її батьків попереджали, що діти з такою травмою не доживають до року, до трьох, до десяти. Помилилися. Саші тридцять. Вона підкорила подіуми в Україні, Британії та Індії. Здобула вищу освіту і фінансову незалежність. Створила сім’ю і стала мамою.
Така, як усі, і навіть краща
Дитяча дискотека в курортному місті, Саша теж на майданчику — танцює, сидячи у візочку. Тоді вперше її збентежили погляди дорослих.
«Вони так на тебе дивляться, тому що ти тут найкраща», — пояснила мама.
За освітою фізик, економіст і юрист, жінка була педагогом від Бога: вона змогла переконати дочку, що та така ж, як інші, а в деяких аспектах — ще краща. Вимоги перед дочкою ставила відповідні. Наприклад, віддала дівчинку в загальноосвітню школу Дніпра — ту, яку закінчила сама.
Учителі пішли назустріч — Саша досі їм усім дуже вдячна. Мама купила для неї окрему парту, дідусь на руках виносив із кріслом на другий поверх, де був кабінет. А коли у старших класах уроки мали проходити у різних авдиторіях, Саші та однокласникам дозволили залишатися в єдиному кабінеті заради її зручності.
Після школи дівчина вступила на стаціонар до університету.
«Я мріяла стати психологом. Навчальний корпус без ліфта і пандусів. Керівництво університету чатувало, коли я здамся й сама відмовлюся від стаціонарного навчання. Але я не здалася», — пригадує Саша.
Уранці до навчального корпусу її підвозив хтось із членів родини та сходами разом із кріслом піднімав в аудиторію — іноді аж на 4-й поверх. А після занять Саша та її однокурсниці просили когось із хлопців-студентів, аби знесли дівчину вниз, де на неї чекав водій. І так усі чотири роки бакалаврату.
Свій червоний диплом Саша отримала у 2014-му. Бійцям, до яких почала приїздити у госпіталь як волонтерка, дівчина не казала, що є фаховою психологинею — щоб не насторожити. Просто розмовляла, готувала для них смаколики.
Саша була єдиною дитиною в колісному кріслі у школі, єдиною в університеті. На вулицях Дніпра вона не бачила людей, що пересувалися на кріслах, інфраструктура міста не була пристосована до їхніх потреб. Тому у 2014 році її вразив травмований боєць, який не міг з’їхати кріслом у двір госпіталю, щоб покурити, бо не було пандуса.
«Я не знала іншого життя, окрім у кріслі. Просити допомоги в інших для мене було звичною необхідністю. А цьому бійцю потрібно було звикати до залежності від інших людей. Я побачила такий біль у його очах, що досі їх пам’ятаю.
Зрозуміла, що йому набагато важче, ніж мені, бо він пам’ятав себе вільним у рухах. Тоді вперше подумала, що війна загострить проблему доступності для багатьох людей.
Я подала в міськраду Дніпра проєкт з облаштування пішохідних переходів у центрі міста, адже височенні бордюри не піддаються людині у кріслі колісному. Мене похвалили, нагородили, а бордюри так ніхто і не зрізав», — розповідає жінка.
Тоді Саша вперше зрозуміла, що здорові люди ще не готові ділити міський і життєвий простір з людьми у колісних кріслах.
«Стань першою»
За столиком у кафе школярку Сашу побачила фотографка-початківиця. Запропонувала фотосесію. Знімки вийшли чудесні, Саша виклала їх у соцмережі. Знайомі писали в коментарях, що дівчина схожа на фотомодель.
Саша шукала в інтернеті хоч якусь інформацію про фотомоделей у колісному кріслі. Не знайшла.
«Стань першою такою моделлю», — сказала мама. І порадила дочці зібрати портфоліо, щоб надіслати його у модельні агентства.
«Мені навіть прийшла одна відповідь. Писали, що я гарна і фотогенічна. Але модельний ринок не готовий до моделі в колісному кріслі», — пригадує жінка.
Потім було відео в інтернеті про те, як у США людина в кріслі взяла участь у благодійному показі мод. Той показ Саші не сподобався: вона зробила б цікавіше.
У 2015 році Саша приїхала в Київ — волонтерити на «Українському тижні моди». Дизайнерам, яких вважала інноваційними, дівчина пропонувала співпрацю, говорила, що через війну в країні зросте кількість людей з інвалідністю, що треба змінювати ставлення суспільства до них.
«Один із тих дизайнерів сказав, що моделі з інвалідністю — це просто хайп, а хайпувати він не хоче. І що ніколи люди з інвалідністю не стануть частиною світу моди. Я подумала, що він не готовий до мого проєкту, і треба шукати іншого дизайнера».
Замість дизайнера Саша знайшла тоді фотографа — Андрія Саримсакова, який запропонував їй фотосесію. Потім він влаштував у Києві фотовиставку «Розірви свої кайдани» — про те, що треба ламати стереотипи у сприйнятті людей з інвалідністю. За участь у проєкті Саша отримала свій перший гонорар як фотомодель.
«Виставка відбулася в липні, фото з неї я виклала в інстаграм. Там їх побачила американська журналістка, вона зробила зі мною інтерв’ю. У вересні воно вийшло в британській газеті Daily Mail. Після того інформація про українську фотомодель на колісному кріслі з’явилася в газетах майже двох десятків країн», — розповідає жінка.
А наступного року провідний український дизайнер Федір Возіанов залучив Сашу до свого нового показу.
«Я була єдиною моделлю з інвалідністю на цьому показі. Четверо чоловіків-моделей виносили мене на височенному троні, інші моделі використовували як подіум поділ моєї неймовірної сукні.
Концепція показу була така: люди мають побачити ефектне шоу, професійну модель у надзвичайному одязі, і усвідомити, що інвалідність не є перешкодою для участі в цьому шоу.
Фото з показу опублікували у понад 60 країнах світу. Мене стали запрошувати на інтерв’ю в іноземні ЗМІ. Вони просто змушені були писати про українську інноваційність у фешн-індустрії. Це був український прорив».
Матеріали того показу та свої інтерв’ю Саша надіслала більш ніж у 400 модельних агентств світу. Відгукнулося одне — з Індії. У 2017 році Саша уклала з ним контракт. Але згодом з’ясувалося, що індійські бренди не готові, аби їх рекламувала людина з інвалідністю. Саша повернулася у Київ.
Працювала в піар-агентстві і якось по роботі відвідала Лондон. Як же інфраструктура цього міста підлаштована під потреби людей з інвалідністю! Так просто перейти вулицю, користуватися метро.
Щоб мати можливість переїхати в британську столицю, Саша подала свій проєкт в інкубатор стартапів у Лондоні — і його відібрали для реалізації. Йшлося про розробку застосунку для телефону, який мав визначати для людей з інвалідністю оптимальний маршрут пересування містом.
Тоді, у 2018-му, коли Саша переїхала у Лондон, усе її майно вміщалося у невеличкому рюкзаку. Грошей обмаль, житло дороге, спершу ночувала у знайомих, потім віддавала 80% стипендії за готель.
Але у 2019 році в Лондоні відкрилася агенція, готова співпрацювати з моделями з інвалідністю, і все змінилося. Саша підписує контракт.
«Спілкування зі мною — честь для чоловіків»
На своє перше побачення Саша пішла років у 9: знайомий хлопчик запросив у кіно. Подорослішавши, вона ніколи не мала проблем з чоловіками. Зі здоровими чоловіками, адже у колі її спілкування просто не було хлопців з інвалідністю.
«Навіть на думку ніколи не спадало, що моя інвалідність є перешкодою для кохання. Вважала, що я молода, вродлива й успішна дівчина, сама на себе заробляю. Що я цікава особистість, і спілкуватися зі мною є честю для будь-якого чоловіка», — переконана Саша.
Їй було приблизно 18, коли лікарі сказали, що вона не зможе мати дітей.
«Я не заморочувалася тоді цим вердиктом. Сексом займатися я ж могла. А діти… Які діти, я сама ще майже дитина».
Коли Стівен — канадець китайського походження, який навчався у Британії — запропонував Саші шлюб, вони навіть обговорювали можливість сурогатного материнства.
Його батьки не приховували неприязні до Саші. Але Стівен хотів, аби його дружиною стала саме вона.
«Він дорослий чоловік і зробив свій вибір. На весілля його батьки не приїхали. Та коли я завагітніла, наші стосунки з ними змінилися. А після народження дочки вони стали цілком прийнятними. Тим паче, що батьки Стівена живуть в іншій країні», — ділиться жінка.
Саша завагітніла у природний спосіб і не мала жодних ускладнень під час виношування дитини. Єдина проблема — через інвалідність жінка не могла відчувати рухи плода й іноді панікувала. Опікувався нею лікар, який спеціалізується на допомозі породіллям із травмою хребта. Кесарів розтин — і на світ з’явилася здорова дівчинка, якій невдовзі виповниться чотири роки.
«Ми назвали її Софією, бо це красиве інтернаціональне ім’я. Та й про свою вагітність я дізналась у Стамбулі, якраз після екскурсії в Айя-Софію», — пригадує Саша.
Вона вважає, що у будь-якій сім’ї, а особливо в тій, де хтось із подружжя має інвалідність, важливо зрозуміти, що ти можеш і чого не можеш робити, узгодити зони відповідальності.
«Думаю, подружжя має бути креативним у питанні розподілу обов’язків, пильнуючи рівноправність одне одного. І кожен має бути фінансово незалежним», — стверджує Саша.
Війна задає нові вектори
Коли почалася повномасштабна війна, Саша пішла з модельного бізнесу.
«Мої мрії, бажання повністю змінилися. Я хотіла бути корисною для своєї країни. Не уявляла, як можна посміхатися, рекламувати парфуми, коли в Україні людей убивають російські ракети. А раптом інша модель чи фотограф будуть із росії? Від однієї думки про це мені ставало некомфортно».
Зараз вона працює у британській благодійній організації, яка, серед іншого, виділяє гранти для благодійних фондів, що підтримують українських біженців у Європі та людей в Україні, які отримали інвалідність, втратили житло тощо.
Минулого року жінка взяла участь у програмі лідерства від Фонду Барака Обами. За тією програмою з України навчалися тоді лише дві людини — народний депутат Санченко і … Саша.
«Це було шість місяців майстер-класів, тренінгів, зустрічей з експрем’єр-міністрами різних країн. Я мала честь спілкуватися із президентом Обамою, розповісти, що наявна українська інфраструктура робить життя наших ветеранів з інвалідністю дуже складним, що Україна потребує допомоги, аби реалізувати принцип інклюзії», — розповідає Саша.
Після війни креативні люди з інвалідністю матимуть багато роботи: треба буде налагоджувати життя в Україні й робити доступною інфраструктуру у відбудованих містах. А колісне крісло для них — просто засіб пересування, а не заборона на життя і креативність.