Клінічна смерть, ампутація, волейбол сидячи. Як спорт повертає до життя ветеранів

Пообіддя. До одного з майданчиків Києва сходяться чоловіки у спортивному одязі з наплічниками. Це ветерани та чинні військові з ампутаціями й іншими травмами, яких вони зазнали на війні.

Хтось уже наче й не помічає протез на нозі, дехто трохи накульгує та уважно дивиться під ноги. Є й такі, що поки рухаються повільно, опираючись обома руками на милиці.

Я потрапила на вже традиційні тренування з волейболу сидячи. Хлопці готувалися до виїзду в Америку — в березні у них змагання в Лас-Вегасі для ветеранів та військових з пораненнями і травмами. Українські атлети змагатимуться разом з представниками Повітряних сил та морської піхоти США. Це відбіркові ігри для участі у Warrior Games — турнірі для всіх родів військ армії Сполучених Штатів.

Атлетів з України запросили як учасників-гостей, але нагороди вони виграють справжні. 30 наших спортсменів змагатимуться у стрільбі з лука, легкій атлетиці, велосипедному спорті, паверліфтингу, веслуванні на тренажерах, волейболі сидячи, плаванні, баскетболі та регбі на колісних кріслах. Усі наші атлети змагаються одночасно у декількох дисциплінах. З Лас-Вегаса українці привезуть десятки нагород — серед них і «золото» волейболістів. Але дорога до омріяних відзнак тоді ще була довга. Спершу — тренування.

Порятунок спортом

Високим результатам передує сумлінна підготовка. Перед поїздкою команда займалася понад три місяці. Останні тижні — по декілька разів на день.

Досягати вершин в адаптивному спорті ветеранам та військовим допомагає їхній тренер з волейболу сидячи — Юрій Зекун. Саме він зі своїм помічником Олександром розгортає волейбольну сітку в центрі поля. Вона сягає тренерові по пояс, адже чоловіки гратимуть, сидячи на підлозі. Поле теж менше, ніж у звичайному волейболі. Щоб окреслити його межі, тренер закріплює на паркеті клейку смужку.

«Основна відмінність волейболу сидячи від традиційної гри в тому, що ми сидимо на сідницях, а рухаємося за допомогою рук. У цьому й полягає складність: якщо у класичному волейболі гравці можуть добігти до м'яча ногами, то нам треба встигнути переміститися, прийняти м'яч, ударити, віддати пас. І все це руками», — пояснює техніку гри тренер Юрій.

Після місяців важких занять він відзначає у грі підопічних значний прогрес. А ще Юрій для них «свій». Він сам у 2014-2015 роках воював на Маріупольському напрямку. Потім було поранення, багато операцій і довгий період реабілітації. Чоловіка врятував спорт — не лише фізично, а й психологічно.

Якось на Новий рік Юрій дав собі обіцянку заново почати займатися спортом. Коли втягнувся сам, почав допомагати й іншим травмованим. Раніше працював із ветеранами в реабілітаційно-спортивному центрі, нині готує хлопців на «Ігри Нескорених» і Змагання Повітряних сил США. Коли 24 лютого 2022 року росіяни почали повномасштабну війну, попри інвалідність він знову взяв до рук зброю та боронив Київ у складі ТрО.

Хлопцям важко після поранень. З ампутаціями, особливо високими. Дехто може замикатися в собі — їх потрібно витягувати. А спорт добре допомагає розвантажитися психологічно, ще й підтримує тіло.Юрій Зекун, тренер з волейболу сидячи

Тренер додає, що в Україні, на жаль, ще є проблеми з доступністю до спорту для людей з інвалідністю. Але він вірить, що з кожним роком ситуація змінюватиметься у кращий бік, і Україна стане врівень з розвинутими державами за показниками доступності.

«Перед “Іграми Нескорених” ми були на тренувальних зборах у Хорватії. Там навіть на пляжі є спеціальне устаткування у формі стільчика. Людина з інвалідністю сідає на нього, а воно опускається в море, щоб вона могла поплавати. У нас навіть не всі басейни доступні», — скаржиться тренер.

«Я зміг — то й інші зможуть»

Хлопці одягнені у темно-сині футболки з промовистим написом на спині: «Бійці, чия воля сильніша за тіло». Грати у волейбол сидячи вони починають не одразу — спершу слід розігрітись і відпрацювати вправи. Починають із правильного відбивання м'яча. Сидячи в один ряд, вони набивають м'яч об стіну. Тренер Юрій та його помічник Олександр слідкують за технікою. Якщо бачать помилку — відразу пояснюють, що не так і як це виправити.

Після удару об стіну м'яч не завжди летить прямо в руки гравцеві. Щоб його упіймати, чоловіки пересуваються за допомогою рук, іноді падають на спини. Коли м'яч відкочується надто далеко, тренер підкидає в руки новий.

Вправно справляється з усіма завданнями капітан команди — 30-річний Юрій Гапончук. Він ще зі школи регулярно грав у футбол та волейбол. А після ампутації лівої ноги нижче коліна почав грати й у футбол на милицях. На змаганнях у США, крім волейболу сидячи, покаже себе й у паверліфтингу.

«Ще на реабілітації я почав ходити в зал, аби привести свою фізичну форму до норми. А сьогодні вже можу впевнено сказати, що спорт — один з найкращих видів реабілітації», — розповідає Юрій.

Для мене заняття спортом — на рівні з часом із сім'єю та близькими. Мене тут оточують однодумці, підтримка просто шалена.Юрій Гапончук, військовий, гравець у волейбол сидячи

Він — чинний військовослужбовець, має звання капітана. До поранення був командиром роти оперативного призначення 50 полку Нацгвардії імені Семена Височана. Сьогодні ж він у цьому самому полку — начальник служби соціальної роботи. Проживає на Івано-Франківщині.

Від березня 2022-го капітан виконував завдання в Мар’їнці на Донеччині. Навесні 2023 року під час бойового виїзду в Луганську область підірвався на міні та втратив кінцівку. Сьогодні користується протезом, який отримав за кошти держави.

Про змагання у США дізнався на роботі. Одразу вирішив заповнити анкету і пройшов на тренування.

«Насамперед для мене це великий обмін досвідом. Бо в Україні ми вже бачимо, які в нас ветерани і які проблеми на реабілітації. Хочеться побачити, які можливості мають ветерани в Америці та як там до них ставляться», — зазначає Юрій.

Про свої обов'язки капітана команди чоловік розповідає скромно. Каже, що передусім це підтримка командного духу та надання підказок гравцям під час матчу. А також обговорення із суддею спірних моментів. Своїм прикладом Юрій хоче показати іншим ветеранам із травмами, що за будь-яких обставин треба жити і щодня йти вперед.

«До поранення я не любив сидіти на місці: постійно брав участь у різних змаганнях, заходах. Можливо, ця особиста риса дала мені поштовх устати й почати займатися, робити щось із собою. Тож якщо я зміг, то й інші теж зможуть», — підсумовує військовий.

«Якби не дерево, я б загинув»

Тим часом гравці відпрацьовують наступну вправу — пас зверху. По четверо атлетів стали з обох боків сітки: один кидає м'яч, інший відбиває. Тренер Юрій уважно спостерігає за процесом. Іноді підходить до гравця й пояснює, що саме той робить неправильно і як треба натомість.

«Якщо людина закривається, то розкрити її допомагає спілкування. Я розповідаю хлопцям про себе, про те, які проблеми мав після травми. Даю поради щодо гри, вислуховую, — розповідає тренер про особливості роботи з підопічними. — Можу знайти підхід до будь-кого, у цьому складності нема. Правда, комусь треба більше часу, а комусь менше».

Тренер присідає на одне коліно біля Руслана — світлочолого хлопця. Показує йому, що під час передачі паса треба згинати лікті. Хлопець витирає піт з обличчя, киває і повторює рухи, які йому щойно показав тренер. Ще пів року тому Руслан навіть не чув про волейбол сидячи, а зараз уже виконує успішні передачі.

Ми знайомимося з Русланом Суміним після гри. Йому, як і Юрію, 30 років. Він — старший солдат 71 окремої єгерської бригади ДШВ. Ще у 2014-2015 роках побував у всіх найгарячіших точках першої фази війни: Станиця Луганська, Макарове, Горлівка, Зайцеве, Дебальцеве. Виходив із Дебальцівського котла. Дістав осколкові поранення й чотири контузії, демобілізувався і повернувся до цивільного життя. Але за кілька років знову пішов на війну.

«Уранці 24 лютого 2022-го прилетіла ракета в будинок навпроти. Я зрозумів, що почалася війна. Одразу ж зателефонував побратимам з 13 мотопіхотного батальйону “Чернігів-1”, з якими служив у 2014-2015 роках. Вони сказали, щоб я збирався і їхав до них. Попрощався з дружиною та сином, сказав, що люблю їх, і поїхав у військкомат. Тоді були великі черги, й мене забрали тільки 3 березня», — згадує Руслан.

Після навчання на Львівщині його відправили у новостворену 71 окрему єгерську бригаду Десантно-штурмових військ. Хлопець мав бути оператором ПТРК «Стугна», але за весь час бригада жодного разу не вистрілила з нього.

Натомість Руслан виконував завдання в Ізюмі на Харківщині. Навесні 2022-го він потрапив там у ворожу засідку.

«Був сильний мінометний обстріл, і одна з мін упала за метр від моєї голови. Якби не дерево, я б загинув», — згадує чоловік.

Тоді він зазнав важких осколкових поранень ніг і не міг іти. На праву ногу Руслан наклав турнікет, а на ліву не вдалося — запасного в нього не було. Чоловік дві з половиною години стікав кров'ю. За цей час його побратими знайшли плащ-намет і відтягли хлопця до евакуаційного пункту. Там наклали другий турнікет і повезли в Лозову.

«Там сказали, що таким не займаються, і відправили мене в Харків. Це все зайняло ще шість з половиною годин», — переповідає Руслан.

Він пережив клінічну смерть, а лікарі казали, що вижив дивом. На жаль, стопу на правій нозі довелося ампутувати. Зараз Руслан користується звичайним протезом, але хоче отримати ще й спортивний — щоб було зручніше вести активний спосіб життя. А от ліву ногу (на якій не було турнікета дві з половиною години) він перестав відчувати від коліна до кінчиків пальців.

Лікарі обіцяють, що в ліву ногу повернеться чутливість, але на це піде 10 років. Зараз активно займаюся спортом, аби м'язи не атрофувалися й були такими ж, як до поранення.Руслан Сумін, військовий і гравець у волейбол сидячи

Він згадує, що раніше займався тайським боксом, потім пішов на змішані бойові мистецтва. А після ампутації стопи познайомився з ветеранами, які займалися джіу-джитсу — і почав займатися з ними. А ще Руслан Сумін продовжує службу — в ТЦК.

На змаганнях у Лас-Вегасі військовий братиме участь у турнірі з волейболу сидячи, веслуванні на тренажерах і відразу двох дисциплінах легкої атлетики — штовханні ядра та метанні диска. Каже, що останні кілька тижнів дуже завантажені, щодня по кілька тренувань. Але участь у змаганнях його мотивує ще більше працювати над собою та досягати переможних результатів.

«Ніколи б не подумав, що потраплю в цю країну у статусі ветерана»

Звучить свисток. Після нього — голос тренера Юрія Зикуна: «Перерва!» Чоловіки йдуть пити воду й перепочивати. Дехто прилягає на підлогу, хтось одягає протез і йде подихати свіжим повітрям. Після кількох кіл відпрацювань подачі та вправ на точність розпочинається останній етап тренувань — власне гра.

Чоловіки діляться на дві команди, по шість у кожній. Тренер та його помічник гратимуть разом із хлопцями.

Артем Погорілий — 40-річний ветеран з Полтави — опиняється в команді з головним тренером. Він розминає руки перед початком гри та зручно влаштовується на своєму місці під сіткою.

Основний вид спорту, яким займається Артем, — плавання. На війні він повністю втратив праву ногу, але це не заважає йому добре плавати. Він каже, що любить командні види спорту, тому на змаганнях в Америці гратиме ще й у волейбол сидячи.

Артем упевнений, серйозний. Під час тренування йому час від часу хтось телефонує, тож на перерві він замість відпочинку пише комусь повідомлення. Пізніше я дізнаюся, що в цивільному житті Артем — підприємець, а також інструктор-методист Полтавської ДЮСШ №1. Він розповідає, що на війну пішов у перші дні повномасштабного вторгнення — добровільно. Був старшим солдатом у 62 окремому стрілецькому батальйоні Сухопутних військ ЗСУ. Родом з Полтави.

«Спочатку нас розподілили в роту охорони. У ній я був декілька місяців. Ми більше не могли сидіти в Полтаві, хотіли приносити користь. Тому почали писати рапорти, щоб перевели у бойову частину. Вже наприкінці вересня 2022-го нас перекинули на східний напрямок», — пригадує свій військовий шлях Артем Погорілий.

7 жовтня 2022 року чоловік потрапив під мінометний обстріл у районі Бахмута й дістав осколкове поранення лівої ноги. Урятувати її не вдалося. Лікарі довго боролися за життя Артема. У нього вже навіть почали відмовляти нирки, і тільки після проходження двох десятків процедур гемодіалізу він почав одужувати.

У госпіталі з нами працювали реабілітологи. Змушували підійматися й робити зарядку. Вони нас не жаліли, і за це я їм вдячний.Артем Погорілий, ветеран і гравець у волейбол сидячи

«Реабілітологи дивилися, у кого які проблеми. Казали, що потрібно, аби організм ставав сильнішим і готувався до ходьби та протезування», — розказує ветеран.

Чоловік швидко став на ноги, пройшов протезування за державною програмою. Спорт не покинув. За цей час устиг навіть встановити світовий рекорд зі стронгмену. Восени 2023 року в Мадриді він разом з командою інших ветеранів з ампутаціями протягнув за канат чотири вантажівки за 30 секунд.

«До США їду, аби ще раз нагадати про війну в Україні та показати іноземцям, кому і для чого вони допомагають, — говорить Артем Погорілий. — Ніколи б не подумав, що потраплю в цю країну саме у статусі ветерана. Змагатимемося гідно, будемо прославляти Україну і наших військових».

Перша партія. Лідирує команда, у якій грає Артем. Їхні опоненти на чолі з капітаном Юрієм Гапончуком засмучено видихають. Рахункове табло показує 25 очок — партія завершена.

У другій партії команда Артема знову виграє. Але у третій поступається, рахунок стає 2:1.

Напруга наростає, адже починається четверте, вирішальне коло. «Треба вигравати по-любому, пацани», — каже капітан Юрій. Його команда поки відстає за партіями.

М'яч летить то до одного гравця, то до іншого. Приземляється на підлогу. Очко! Наступний розіграш, за ним іще один. Хлопці нервово зиркають на табло з рахунком. Сили рівні. На чолах у гравців виступає піт, хтось падає на спину, але віддає передачу. Гра триває.

У залі збираються сторонні глядачі, які з цікавістю спостерігають за перебігом гри. Раптом звідкілясь виринає недолуге питання з нотками здивування: «Ви що, інваліди?»

Тренер Юрій не змовчує. Відволікаючись від гри, звертає погляд убік і голосно пояснює глядачеві, що волейбол сидячи — це паралімпійський вид спорту.

«Що за питання?!» — дивується хтось із ветеранів. Та зрештою це не порушує атмосфери, яка панує на ігровому майданчику. Хлопці віддані грі на всі 100% і не звертають уваги на те, що відбувається осторонь майданчика — вся увага на м'ячі.

Закінчують із нічийним рахунком — 2:2 за партіями. Чоловіки втомлені, але щасливі. Тиснуть один одному руки і дякують за гру. Спортсмени одягають протези, беруть милиці, поспішають додому. Їм треба трохи відпочити й набратися сил перед новим тренуванням, яке відбудеться вже наступного ранку.

Авторка: Анастасія Коваль