Для чого кіно про літературу та як не стати «класиком» — інтерв’ю з поетесою та сценаристкою Якимчук

Торік у прокат виходили художні фільми, що розповідають історії минулого або дають новий погляд на постаті. Наприклад, у «Червоному» йдеться про ув'язнених українців у радянських концентраційних таборах, а фентезі «Сторожова застава» перетворює традиційно «російських» богатирів Іллю та Альошу на Ілька та Олешка.

У 2017-му вийшов і «Будинок «Слово». Документальна стрічка розповідає про життя українських письменників Розстріляного відродження. Микола Хвильовий, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Михайль Семенко, Остап Вишня та багато інших у той час мешкали в одному кооперативному будинку Харкова.

Автори фільму «Будинок «Слово»» кілька років провели в архівах у пошуках інформації про письменників. Стрічка побудована на  відеохроніці та відтворених діалогах літераторів.

Сценаристкою фільму виступила поетеса Любов Якимчук. У 2012 році вона організувала проект «Рік Семенка». Опікувалася літературною програмою фестивалю «Донкульт».

Громадське зустрілося з Любов'ю, щоб розпитати про успіхи «Будинку «Слово», роботу над художнім фільмом та перспективами розвитку сучасної української літератури.

Держкіно підтримує виробництво художнього фільму «Будинок «Слово». Що це буде за фільм? Чим він відрізнятиметься від документального?

Він побудований на історичних подіях. Там буде все, що ви бачили в документальній стрічці «Будинок «Слово». Цей фільм має головного героя — Володимира Акімова. Спочатку коректор, потім письменник, якого вербують ГПУ. Це організація, яка згодом перетворилася на КДБ. Ми вигадували історію, водночас брали реальних персонажів з їхніми характерами. Приміром, це Микола Хвильовий, Михайль Семенко.

Деякі справи ми  першими брали в архіві СБУ в Києві. Ми перші, крім працівників, побачили справу агента «018», яким був Остап Вишня

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Будинок «Слово»: герої «Розстріляного відродження» під одним дахом

Не могли оминути увагою знакові історичні події, наприклад, самогубство Хвильового. І є сам будинок «Слово», де все відбувається. Є театр «Березіль», кав’ярня «Пок», де письменники читають свої вірші. Є така розслаблена атмосфера, яка потім перетворюється на дуже напружену.

Коли ви готували документальний фільм, тоді ж і писали сценарій до художнього?

Ми почали писати сценарій художнього фільму й хотіли передусім зробити художній фільм. Але в процесі роботи зібралося неймовірно  багато унікального матеріалу. Тому вирішили зробити документальний фільм.

У прокаті він був не найуспішнішим. 

На цей фільм пішли люди, які хотіли дізнатися щось нове про період Розстріляного відродження, про письменників, яких поселили в одному будинку. Цей фільм не для того, щоб зірвати якусь касу. Ми розуміли, що цього не станеться.

Поетеса та сценаристка Любов Якимчук Фото: Громадське

Імена Тичини, Сосюри пов'язані зі шкільною травмою — черговий урок «укр. літ.», де змушують учити вірші. Чи є ваші фільми способом переосмислення та іншої репрезентації цього періоду?

Звісно. У більшій мірі стосується документального фільму. Не тільки переосмислення, але і відкриття багатьох файлів. Деякі справи ми  першими брали в архіві СБУ в Києві. Ми перші, крім працівників, побачили справу агента «018», яким був Остап Вишня. Або справу Марії Сосюри з агентурною кличкою «Мурка». Вона доносила на свого чоловіка, але потім себе викрила.

Передовсім ми хотіли показати невідому інформацію покоління, яке вже хоч щось знало про цей період. А тим, хто не знає і цікавиться, розповісти історію з нуля. Наш дистриб'ютор пропонуватиме школам доступ до цих фільмів. На прохання можна буде переглянути фільми.

Як поетеса, як людина, що, можливо, потрапить до шкільної програми, як гадаєте, як подолати таке ставлення школярів до того, що вони вивчають?

Треба щось зробити з учителями української мови та літератури. Вони дозволяють не лише репресивно підходити до дітей, не заохочувати, а змушувати вчити, вони влазять в особисті стосунки батьків. У мене дитина цьогоріч пішла до школи. Учителька розповідає, як мені називати мого чоловіка.

Я мала педагогічну практику в школі, в дев'ятому класі вивчали Шевченка. Я запропонувала просто класти вірші Шевченка на реп

Проблема навіть не в самій шкільній програмі. Вона покращується, над цим працюють групи людей, зокрема й письменники. Вони долучилися до змін у шкільній програмі.

Треба щось робити з головами. Бо виростають люди, які є такими ж гвинтиками в системі, які були в Радянському Союзі. Нічого не змінилося.

Коли я думаю, як зацікавити школярів вивчати літературу, то одразу згадую сторінки в соціальних мережах з мемами про українську літературу. Там мовою молоді розповідають...

Це має бути прикольно. Цим можуть займатися громадські просвітницькі організації. Думаю, що «бронзовіння» класиків нашкодить нам усім, бо ліплять якогось ідола. Цих ідолів треба скидати. І показувати їх нормальними живими людьми.

У мене педагогічна перша освіта. Коли я мала практику в школі, то у дев'ятому класі під час вивчення Шевченка, запропонувала просто класти його вірші на реп. Було кілька хлопців, які не хотіли вчитися, але цікавилися репом. Вони начитали.

Класика нам цікава передовсім тому, що вона актуальна і може існувати тепер. Якщо вона не може існувати в сучасних засобах та формах, смартфонах, то вона нецікава і не потрібна.

Поетеса та сценаристка Любов Якимчук Фото: Громадське

Чи повинні сучасні письменники писати так, щоб їх згодом не сприймали як класиків, людей з портретів?

Усе, що можуть робити сучасні письменники — цікавитися наукою. Не писати метафор, приміром, про «вибиття фізіології» через якусь емоцію. Не писати дурних метафор та порівнянь. Щоб цього не робити. Треба розуміти як влаштований організм, світ, як  працює людський мозок. Потрібно цікавитися і теорією еволюції, і тим, що відбувається в адронному колайдері. Тоді не було б таких дурних висловлювань, які може собі дозволити наш міністр культури, використовуючи слово «ген» як метафору.

«У нас на генетичному рівні»...

Так-так, це нерозумно так казати, що це в нас на «генетичному рівні».

Що можете сказати про сучасну українську літературу?

Сучасні літератори майже не намагаються бути сучасними. Вони навчилися більш-менш добре розповідати історії. Але їх ще дуже мало. Мало пишеться прози. Якщо порівнювати українську поезію з європейською чи американською, вона ще на рівні. Поезія в нас непогана. З прозою все жахливо. Про Нобелівську премію найближчими роками казати, це як говорити про якесь християнське диво.

На Галичині багато хороших письменників, які пишуть про свій край. Є такий феномен — їх там багато. Про схід почали писати через війну

Жахливо, що дуже мало авторів, вони не працюють з формою. Є кілька хороших супер-стилістів, які працюють з формою, а  не тільки з темою. Працювати з темою найпростіше. Молоді письменники хапаються за якусь тему, ту ж тему війни, пишуть про це, не розуміючи, якою має бути форма, композиція.

Наприклад, я живу у Франції. Мені приносять знакові українські сучасні твори. Яким буде представлений там образ?

Першим, кого вам принесуть, буде Андрій Курков, його найчастіше перекладають серед українських авторів. Повставатиме образ 90-х, у чомусь драйвовий образ української літератури. З другого боку буде й сучасний образ: європейська історія, урбаністична історія. Приміром, його роман «Львівська гастроль Джиммі Гендрікса».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Сергій Жадан «Я — український громадянин часів війни»

Далі з'являтимуться інші автори — Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Оксана Забужко. Напевно всім цим і обмежиться доступ до  української літератури пересічного європейця.

Поетеса та сценаристка Любов Якимчук Фото: Громадське

У літературі найчастіше йдеться або про Галичину, Західну Україну, або схід. Чому про інші частини України розповідають не так голосно?

Це питання я ставила собі ще до війни. Тоді питала: чому так багато пишуть про Галичину? Я це пояснювала тим, що на Галичині справді багато якісних хороших письменників, які пишуть про свій край. Є такий феномен — їх там багато. Це пов'язувати можна з різними історичними процесами.

Про схід почали писати через війну. Кожен письменник, що походить з якогось регіону, може писати твір, пов'язаний з цим регіоном. Не  описувати в романі місто з іншої країни. А писати про рідне місто. І тоді цього з’являтиметься більше. Таких творів трішки є. Не те, щоб їх зовсім не було. Тут треба працювати і міським головам, щоб туристам було що прочитати про це місто.

Так зробив мер Львова. Він запропонував Куркову переїхати у Львів, щоб він писав про місто. Курков цим скористався і написав «Львівську гастроль Джиммі Гендрікса».