Будинок «Слово»: герої «Розстріляного відродження» під одним дахом

Вони були сусідами і друзями, жили в Харкові під одним дахом і будинок їхній називався «Слово». Ті, кого ми знаємо як жертв розстріляного відродження, були передусім людьми —саме це намагалися показати режисер Тарас Томенко та сценаристка Люба Якимчук у документальному фільмі про життя Хвильового, Йогансена, Семенка, Тичини, Курбаса. Фільм «Будинок «Слово» виходить у прокат 9 листопада.

В інтерв’ю «Громадському.Культура» автори розповіли про роботу з архівами НКВС, про те, як шукали квартири, в яких мешкали їхні герої, та про новаторські ідеї українських письменників

Як виник задум стрічки про героїв розстріляного відродження?

Тарас Томенко: Я зрозумів, що хочу зробити цей фільм, коли усвідомив, що вони всі жили під одним дахом. За законами драматургії — єдність місця, героя і часу зібрані в одному моменті. Це надзвичайно магнетично. Це неймовірна енергія та енергетика.

Зі шкільної програми ми знаємо, що був Хвильовий, був Курбас, але я й гадки не мав, що вони були сусідами, найкращими друзями. Коли я це збагнув, волосся стало дибом. Уся історія України творилася там. І ця сторінка в історії літератури та мистецтва була в одному будинку, де перетиналися, бачилися, працювали, випивали.

Любов Якимчук: Головним героєм фільму є будинок «Слово». Сенс його в тому, що йдеться не про те, що це був жахливий період, традиційна історія доби «розстріляного відродження», як ми його уявляємо, як про це розповідають у шкільній програмі. Це насамперед історія живих людей зі своїми радощами життя, коханням і пристрастями.

Це фільм-подорож через квартири, наче ми заглядаємо в ці вікна, ніби підслуховуємо ці розмови. Дуже важливо, що ми нікого не засуджуємо, нікого не вчимо. Ми показуємо так, як було, не даючи жодної оцінки.

Тарас Томенко: Кіно народжується в уяві кіноглядача як синтез аудіо та візуального мистецтва. Траплялося, глядачі після перегляду були переконані, що подивилися ігровий кольоровий фільм, хоча стрічка чорно-біла й документальна. Присутня настільки потужна та яскрава літературна частина, що уява глядача монтує інше, своє зображення.

Це у своєму роді розрив шаблону. Саме так фільм набуває сили і впливу. Це стрічка «глибокопроникної» дії. Я бачив реакцію людей і можу сказати, що він засідає в душах, серцях та емоціях людини. Наступного дня ти все ще думаєш про нього, приходячи до тями.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Найдорожче українське фентезі: інтерв'ю з режисером «Сторожової застави»

Любов Якимчук: Багато матеріалів, які є у фільмі, оприлюднені вперше. Деякі справи зовсім недавно розсекречені. Стрічка була на монтажному столі, коли ми ще додавали якісь моменти. Приміром, відомості стосовно дружини Володимира Сосюри, яка була агентом НКВС.

Сценаристка фільму «Будинок «Слово» Любов Якимчук Фото: Александра Чернова

Як ви працювали з архівами?

Тарас Томенко: У роботі з документами проблем не було, всі йшли назустріч, зокрема й СБУ. Варто зазначити, що нам давали доступ до всього, що нам було потрібно. Складності були в кількості матеріалів і зведенні матеріалів воєдино. Нанизати їх на одну нитку було дуже важко. Ми наче складали величезний пазл з малесеньких шматочків.

Любов Якимчук: Першочерговий сценарій був на 400 сторінок, але в монтаж пішло лише 40. Ми дуже довго скорочували.

Тарас Томенко: Робота надзвичайна, тому що потрібно було перемотати десять кілометрів плівки, передивитися десятки світлин, справ.

Деякі діставали з приватних архівів через знайомих. З Америки нам прислали світлину оголеного Йогансена та взагалі зашифрували через кого вона збереглася, тому що людині соромно, що вона має такий знімок.

Або фото Галі Ужвій (дружини Семенка) в купальнику. Воно потрапило до нас випадково — знайомий з Одеси купив її в когось, це теж унікальний кадр, який раніше ніхто не бачив. Траплялися дивовижні речі й збіги, які дозволяли знаходити необхідну інформацію.

Розкажіть, будь ласка, про такі історії.

Любов Якимчук: У мене була одна цікава ситуація. Вийшла моя стаття про Семенка, ми починали тільки працювати з Тарасом. Чую дзвінок, телефонує невідомий номер, я беру слухавку, а звідти: «Це Семенко». Я в шоці! Думаю, боже, що сталося? Я нормальна? Я не здуріла?

Але це був не Михайль Семенко, це був Марко Миколайович Семенко — його племінник. Я була здивована, мене ніхто не попередив, що він шукав мій номер. Марко телефонував, щоб домовитися про зустріч, дізнатися, що я нового можу розказати про дядька, поділитися матеріалами та фото. Так само мене знайшов онук Володимира Сосюри.

Тарас Томенко: Коли приїхали до Харківа, то ми в усіх запитували, чи вони знають, що таке будинок «Слово». Ніхто не знав. Першою людиною, яка відповіла стверджувально, був Геннадій Кернес.

Наступного дня після нашого візиту довкола будинку поклали асфальт. Проте люди не знали хто це, у чиїх квартирах вони живуть. Проганяли нас, погрожували поліцією, загалом поводилися агресивно.

Любов Якимчук: Випадково знайшли родичку Павла Тичини — Олю Тичину. Вона запросила нас до себе. Зображена у фільмі квартира Тичини — це його справжнє помешкання. Там збереглися старі клямки, двері, шпалери, ніякого євроремонту.

Режисер фільму «Будинок «Слово» Тарас Томенко Фото: Александра Чернова

Що відчували, коли працювали з документами?

Тарас Томенко: Руки тремтіли, коли брав з архіву пожовтілі листи Куліша з Соловків до дружини... На маленьких папірцях олівцем написано. Спочатку українською мовою, потім він почав російською писати — «товариш майор» мав розуміти, що написано. І ти просто божеволієш від того, що тримаєш у руках.

Любов Якимчук: Інколи бачили страшні фото. Доноси на письменників такі неприємні, грубі, з лайкою.

Тарас Томенко: Коли це бачиш, розумієш, що вони жили під ковпаком. Від цього сумно і страшно.

Хто персонально є об’єктом вашої зацікавленості?

Тарас Томенко: Узагалі я надихаюся Хвильовим, Підмогильним. Я всіх їх дуже люблю. Це колосальна плеяда. По-перше, вони відкрили таке поняття, як психологічний роман. Набагато раніше, ніж це зробив Камю в Європі. Вони вже були постмодерністами. Вони вже копнули в такі глибини літератури, які в Європі тільки згодом осмислили.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Сергій Жадан: «Я — український громадянин часів війни»

Там зашифроване глобальне ставлення до сучасності. Той самий «Мина Мазайло» Куліша, з українізацією до якої ми доходимо, й вона так само комічно виглядає, як і тоді. Урок будинку «Слово» не пройдений, тому і війна зараз. Гібридна війна розпочалася в будинку «Слово». Там її початок, усі методи випробувалися там. Вирок Сенцова й Семенка ідентичні. Риторика не змінилася.

Любов Якимчук: Система працює однаково, і в 30-х роках, і нині з Росією. За тими ж самими «методичками».

Що з цим матеріалом буде далі?

Тарас Томенко: Ми піднімаємо хвилю. Далі всі її мають підхопити, хто схоче. Мають бути театральні постановки, художні виставки, літературні гуртки, читання. Просто не дати цій хвилі згаснути.

Любов Якимчук: Нині, зрештою, твори розстріляного відродження перевидаються. Сподіваємося, що після нашого фільму вони будуть краще купуватися і ще більше перевидаватися.

Головне, щоб для цього був якийсь поштовх. Ми робитимемо художній фільм. Головне не забувати цю тему. Росіяни мають свій срібний вік, а наш срібний вік залишився там, забутий... Крім примітивних стереотипів, що «трактор в полі дир-дир-дир, а ми за мир», у більшості читачів уявлення про українську літературу немає. У цьому будинку творилося мистецтво європейського класу. Вони залишили після себе величезну кількість ідей. Наше завдання — розібратися в цьому і сприйняти ці ідеї. Вони були авангардистами, футуристами, якраз прийшов час, щоб це мистецтво панувало.

/Марина Шуликина