«Приймали пологи під кулями, доїли, робили сир»: будні сімейної ферми з Херсонщини на лінії фронту
«Чоловіка оглушило, сіно горить, я кричу, дозвонитись нікому не можу. Слава Богу, кізоньки всі живі лишилися — це Господь береже нас. Зараз не знаємо, що робити, руки опускаються. Чоловік травмований, прибирати нема сил, строїти — людей нема. А вдруг опять прилетить?» — емоційно жестикулює Олена Бєлозоренко, показуючи на місце прильоту російського снаряду на власному подвір’ї.
Вона мешкає в Станіславі, що за 50 кілометрів від Херсона. Це велике старе село з мальовничими кручами або, як їх тут називають, скелями, що зависають прірвами над Дніпро-Бузьким лиманом, врізаючись у нього гострим клином.
Ідеальне місце для зеленого туризму, створення крафтових смаколиків і просто для усамітнення з природою. Так думали Олена та Валентин Бєлозоренки, переїжджаючи з Херсона до Станіслава 10 років тому. Вони ніколи не займалися сільським господарством, але ця атмосфера надихнула сім’ю завести кіз. Згодом Олена опанувала різні техніки сироваріння. З’явилися постійні клієнти йі перші туристи.
«Ми зустрічали гостей, накривали дегустацію з 20 видів сиру: адигейський, халумі, качотта, белпер кнолле… Я розказувала про кожен: як він готується, звідки походить, із чим смакує. А потім вони йшли до кізоньок — познімати, пообіймати. Чоловік розповідав усе про них, він дуже їх любить», — пригадує Олена щасливий час до великої війни.
Невдовзі хобі переросло в невеликий сімейний бізнес із постійними екскурсіями, дегустаціями сирів і локальних вин, фотосесіями та «козотерапією», як каже господиня. Туристичну ферму назвали «Лиманська коза». Усе змінилося 24 лютого 2022 року.
«Прийшли, забрали і з’їли. Все»
«Перший раз, коли пішли по вулиці, пам'ятаю, це була неділя, і БТРи їхали. Вони вискакували, по 12-15 чоловік і по домах ішли. Пригали з автоматами, ламали двері. Я стояла на колінах, молилася, щоб вони не зайшли. На щастя, нас оминули», — згадує Олена, як уперше побачила російських солдатів. Ми заходимо до прямокутної альтанки з очерету, де раніше збиралися гості. Мені теж колись пощастило тут побувати.
Звісно, в окупації про жоден туризм уже не йшлося. Однак велике господарство в кілька десятків тварин родина вирішила не покидати. Власне, це й стало головною причиною, чому Бєлозоренки залишилися в Станіславі.
Через село пролягає стара дорога на Миколаїв, якою російські військові хотіли дістатися південних околиць ще одного обласного центру на півдні України відразу після захоплення Херсона. Окупанти зустріли потужний опір у сусідній Олександрівці. Тут тривали важкі бої, після яких більше 90% усіх будівель села були пошкоджені або зруйновані. На цьому відрізку фронту тривалий час оборонялися бійці 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу.
Олена з Валентином недарма хвилювалися за своїх кіз. Жінка розповідає, що в селі Музиківка, що за 10 км від Херсона, окупанти вирізали все господарство в місцевого фермера.
«Прийшли, забрали і з’їли. Все», — каже Олена й на її обличчя падає тінь смутку. Нещодавно вони подарували цьому фермеру пару кіз — на розплід. Таку ж «акцію» робили й для місцевих: пропонували взяти тварин безкоштовно. Відгукнулася одна родина.
«Ми тут жили, пасли кіз, а вони там стояли, через город», — згадує Олена. До їхнього двору росіяни не добралися. Однак наслідки вторгнення родина невдовзі відчула. На подвір’я, де гуляють кози, прилетів касетний снаряд, один із уламків якого вбив козла, а інші — пошкодили огорожу та приміщення, де зимують рогаті. Світло-сірий каркас убивчого металу досі виблискує на подвір’ї, застрягши гострим кінцем у землі.
«Якщо я знатиму, що кози гинуть, — я не зможу жити»
Сьогодні в Олени та Валентина гості з Києва — приїхала донька. Влада Бєлозоренко — відома в українських театральних колах режисерка, засновниця Театр-студії «11», популяризаторка українського мистецтва.
Влада розповідає, як хвилювалася за батьків, коли дізналася, що Станіслав окупували росіяни, як важко сприйняла той факт, що найрідніші люди опинилися на лінії фронту, до того ж — вирішили не покидати дім.
«У мене була істерика. Я плакала, просила їх виїхати. Але потім усередині все вляглося. Я зрозуміла, що вони — дорослі люди, які самі приймають рішення, де їм бути. Якось мама сказала: “Якщо ми виїдемо, а я буду знати, що кози гинуть тут, у цю секунду, від голоду, чи їх убивають — я не зможу жити”. Я її зрозуміла й подумала: це і є людяність. Тоді в мене це переформатувалось у величезну повагу до них», — згадує донька свої переживання, з любов’ю дивлячись на маму.
Влада вирішила допомагати Олені якось виживати в тих умовах. Вона створила групу в телеграмі, де зібралися постійні покупці продукції з козиної ферми, друзі, волонтери, які постійно підтримували зв’язок і їздили один до одного через десятки російських блокпостів. Завдяки цій підтримці господарство трималося на плаву.
«Приймали пологи під кулями, доїли, робили сир. Багато роздавали людям малоімущим. Ми собі так уявляли, що коли війна, то грошей не буде, а буде обмін, — розмірковує Олена. — Ось у нас тут троє сусідів залишилось. У них — курочки, у нас — молоко. Пригадую, на Великдень я наварила бринзи. Світла немає, у мене електроплита — пасок немає. Їду на велосипеді, виходять сусіди. Питаю: “У вас паски є? Я на бринзу міняю”. А один каже: “Почалися вибухи і паска упала”. Ну, кажу, я вам так подарую. І оце ми здружилися. А так взагалі 10 років жили, не спілкувалися».
Діти
Сьогодні Станіслав разом з іншими прибережними селами та обласним центром — фактично лінія фронту. Наступного дня після нашого візиту до Олени, унаслідок чергового обстрілу, в селі загинуло двоє місцевих мешканців. А в сусідній Широкій Балці росіяни вбили цілу сім’ю: батьків і двох дітей. Меншій із них — Софійці — було всього 23 дні від народження.
На початку серпня прилетіло й на подвір’я Бєлозоренків. Валентин тоді саме порався по господарству разом із Русланом — місцевим хлопцем, якого родина наймала на різні підробітки.
«Вони були біля гаража, коли це сталося. Чоловіка відкинуло, цеглина йому прямо в бік прилетіла, він упав. А Руслан сильно забив хребет, треба робити операцію. Будемо збирати кошти й лікаря хорошого треба», — розповідає Олена.
Про той випадок тут нагадують зруйновані хатинки для кіз, які досі стоять розтрощені — так, як і після вибуху. А ще — широка смугаста пов’язка на тілі Валентина, яка має фіксувати ребра, забиті після удару. Попри травму й біль під час ходьби, господар дуже привітно запрошує показати «дітей» — так він називає своїх кізоньок.
Щойно прочиняється хвіртка, вони обліплюють чоловіка, як рідного. Валентин говорить до кожної, питає, як вони почуваються, нахиляється обійняти, погладити кіз, які труться об його ноги.
«Ось це головна коза в нас — Маска. Дуже норовиста. Вона перша йде їсти — за нею інші. І не дай Бог ти взяв на дойку когось перед нею — обіда буде страшна, не підійде. А це Стрілка — наша перша кізонька, їй дев’ять років уже. Звичайна, станіславська, а ці дівчата й хлопці породисті», — Олена проводить екскурсію великою огородженою територією з видом на лиман, де гуляють тварини.
Є тут і дрібні козенята, які народилися нещодавно. Це двоє чорних, як смола, стрибунців, які бавляться разом із дорослими, бігають подвір’ям і ще бояться близько підходити до незнайомців, на відміну від старших — ручних, звиклих до людей.
«В окупації я ще один вид засвоїла»
Сонце припікає так, що, здається, ось-ось займеться навіть сіно, яким підходить ласувати велике рогате сімейство. Треба десь сховатися з вулиці, тож господиня запрошує подивитися, як проходить інтимний процес сироваріння. Жінка роками збирала обладнання та вдосконалювала свої вміння, вчилася, експерементувала.
Звісно, зараз об’єми продукції зовсім не ті, що до повномасштабного вторгнення. Сиру виготовляє мало, майже все — на замовлення. Навіть собі, бува, не залишається.
Родина приглядає за сусідським будинком і в одній із кімнат Олена облаштувала своє робоче місце. Тут світло й прохолодно. У холодильнику визрівають нещодавно зварені голівки ніжно-кремового кольору.
«Це ми на грант придбали: меблі, вакууматор, морозилку… Тут молоко заморожується, після чого його плотність збільшується. Вихід сиру менший, але текстура виходить масляниста, вимерзає зайва волога і бактерії. З коров’ячим молоком так не вийде», — ділиться особливостями процесу Олена, додаючи до ємності з молоком заквашувальну культуру.
Потім, пояснює жінка, додається рослинний фермент для згортання молока. Ще через деякий час застиглу масу нарізають, підігрівають у формах, вкладають у теплу сироватку, перевертають, солять, сушать і ставлять визрівати. Так готується нова партія сиру.
«В окупації я ще один вид засвоїла — канестрато. Твердий, смачний сир, дуже мені подобається», — каже Олена, помішуючи молоко спеціальним друшляком.
«Дуже боляче за Херсон, за південь»
Справа підходить до обіду й Валентин запрошує нас перекусити прохолодним молоком зі свіжоспеченими пухкими булками, що вже чекають на столі. Чоловік не дуже полюбляє давати інтерв’ю, проте наболіле за останні місяці важко втримати.
«Страшно було. Ми пережили окупацію, тепер переживаємо обстріли. Це боляче. Але ще важче дивитися, як люди, що прислужували росіянам, роблять із себе героїв. Ось у нас тут фермер чужі поля косив, інтерв’ю роздавав, зерно на Крим возив. Я собак підбирав, кормив, а вони корів вирізали. Тепер, виявляється, він ледве не підпільником був», — із гіркотою в голосі каже чоловік, присідаючи на стільчик біля столу.
«Мені дуже боляче за Херсон, за південь. Я ніколи не думала, що так боляче, коли твоє місто просто зносять. Це місто, де я народилася, вчилася в школі і до 18 років жила. Це для мене як відкрита рана, величезний біль, з яким я поки не знаю, що робити, бо обстріли не перестають, люди гинуть», — підтримує розмову Влада.
Вона також згадує неймовірну радість, коли дізналася про звільнення правобережжя. Каже, дуже хотіла б привезти в рідні краї своїх студентів із театральної майстерні. Колись, у безпечному майбутньому.
«Після випадку, коли до нас прилетів снаряд, ти розумієш, що від життя до смерті твоїх найближчих людей розділяють якісь сантиметри. Я хотіла, щоб вони виїхали. Хоча, знов таки, вирішувати їм. Вони стільки всього пережили тут. Ніхто не знає, де безпека. В Києві теж люди гинуть», — міркує Влада.
Після того обстрілу питання про переїзд знову зависло в повітрі. Можливо, з усім господарством — колись їм навіть пропонували такий варіант. Проте, щиро кажучи, ні Олена, ні Валентин досі не хочуть покидати домівку в надії, що скоро тут буде спокійніше.
«А що нам лишається? Будемо жити, займатися улюбленою справою. Дуже переживаю за кіз. І за людей. Ясно, що все це надовго. Скільки мін залишилося і всякого тепер прилітає…» — намагається не втрачати бадьорого настрою Валентин.
Дізнавшись, що в дитинстві моя мама тримала козу й годувала мене молочними кашами, хазяїн переконує взяти пляшечку їхнього молока додому: «Звариш собі вранці вівсянку, — приказує Валентин, проводжаючи до хвіртки. — І ще обов’язково приїжджайте в гості — на келих вина із сиром».
Цей текст є частиною спецпроєкту hromadske до Дня Незалежності.
Автор: Іван Антипенко