Приїхала на війну після того, як росія вбила сина. Хто такі білоруські добровольці
Полк імені Кастуся Калиновського — найбільше формування білоруських добровольців в Україні. Він виник як батальйон 9 березня з бійців тактичної групи «Білорусь», які брали участь у бойових діях на сході України у 2014-2016 роках. У травні 2022 року батальйон перетворився на полк із двох бойових батальйонів «Терор» та «Волат». Незабаром «Терор» став самостійним підрозділом, а полк Калиновського, який тепер складається з батальйонів «Волат» і «Литвин», увійшов до складу Іноземного легіону. Білоруське формування перебуває у підпорядкуванні ГУР Міноборони України, але має автономність в ухваленні рішень.
Наші партнери з «Єврорадіо» поговорили з бійцями батальйону «Терор».
Є лише один шлях — до зброї
«Мене звати Наталя», — говорить блондинка років п’ятдесяти п’яти.
На Наталі чорна кофтина та темно-зелений шарф. Коли вона розповідає свою історію, то знімає окуляри, коли йде курити — знову одягає. Якщо подивитися на фото Наталії — не скажеш, що вона є бійчинею білоруського добровольчого батальйону «Терор».
Сюди Наталю покликало горе — захищаючи Україну, загинув її син Павло із позивним «Волат».
«Він народився воїном. Я гадаю, що він саме й належить до тих людей, які є носіями білоруської шляхти. Це насамперед воїни. Коли починається війна, калі маскаль лезе на вольныя землі, білоруський шляхтич має лише один шлях — до зброї. 2014-го Паша проходив строкову службу в Білорусі. Щойно закінчив її, одразу ж поїхав до України».
Син як приклад
Павло йшов із фронту лише три рази після поранень, згадує Наталя. З 2017-го він був у Збройних силах України, займався розвідувально-диверсійною діяльністю, був командиром групи.
«Після першого та другого поранень він навіть не проходив реабілітацію: казав, що коли його немає із групою, це великий ризик для підлеглих. Він мав великий дар планування», — каже вона.
Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Наталя була вдома, в Білорусі, — і не збиралася їхати. Вважала «нешляхетним» залишати свою країну, коли в ній кояться жахіття: репресії, арешти, залякування.
«Напевно, зараз би сиділа у в'язниці... Але я була до цього, в принципі, готова. Коли Паша загинув, я поїхала до України, розуміючи, що шляху назад у мене не буде. Й іншого шляху, окрім як стати в один ряд із білоруськими добровольцями, у мене немає».
Сучасну росію Наталя називає «концентрованим злом» та загрозою не лише Україні, а й усьому цивілізованому світові. Зараз, каже жінка, вона поруч із тими, хто здатний виступити проти такого зла, знаючи, що це може коштувати їм життя.
«Як не любити цих хлопчиків? Як не намагатися зробити так, аби їм було трохи простіше і морально, і фізично? Не знаю... Ось тому я тут».
Нині Наталя — парамедикиня у батальйоні.
Вчиняй так, як правильно
Мирослав «Мир» — у минулому айтівець, тепер зв'язківець. Як і в Наталі, його основна робота — не бої, а допомога тим, хто на передовій.
«Маю зізнатися, що я перебував у ситуації, в якій мені було простіше знятися з місця і кудись поїхати. З одного боку, з емоційного, мене за певний час до цього покинула дівчина, і я все ще переживав... І з роботи я саме тоді звільнився, бо вона мене більше не влаштовувала. І так, я тут отримую менше, ніж отримував на попередній роботі чи міг би заробляти. Але я відчув внутрішній порив у тому, що хочу допомогти Україні. Не комусь конкретному серед людей... Я вважаю за необхідне докластися до ідеї утворення миру. Я тут не щоб убивати росіян, а щоби завершити цей конфлікт — на користь правди».
Мирослав має довгу бороду, на його робочому місці — ноутбук. Він каже, що останніми роками жив у Кракові та до України зрештою поїхав саме з Польщі.
«Просто з початку повномасштабної війни поступово наростала присутність цього конфлікту в медійній сфері й у повсякденні... У Кракові дуже багато біженців з України. Але загалом моє рішення їхати сюди — результат внутрішніх переконань. І в цьому випадку свого застосування знайшов той принцип, що близький до категоричного імперативу: чинити треба так, відповідно до таких правил, які, як ти хотів би, мають стати універсальними».
Мирослав в Україні з травня, а на прифронтовій роботі близько п'яти місяців. На запитання, які в нього відчуття, усміхається та відповідає: «Нормально».
«У мене як у фахівця з радіозв'язку практично вся робота — на базі. Я лише кілька разів був на бойових виїздах і навіть на них залишався на передовому опорному пункті, а не йшов у бій.
З такою роботою, каже він, менше шансів отримати посттравматичний розлад чи вигоряння. Але буває важко в час затишшя: Мирослав любить цікаві та складні завдання, а якщо таких немає — стає нудно.
«Від відсутності комфорту теж утомлюєшся. Мені бракує гарячої ванни чи бодай душу, бо з водою в нас тут складнощі. Обстріли... Не можу сказати про інших, можу сказати, що в нас є бійці, які потрапляли під обстріли на фронті, і потім обстріли в Миколаєві ставали для них тригерами. Я ж доволі швидко звик... Людина до всього може звикнути».
hromadske публікує матеріал за підтримки «Медиасети»