Продовжую писати йому повідомлення після смерті

Вареники з начинкою «я для тебе важливий»

Ілона спершу соромиться сповідатися незнайомці телефоном, але помалу-малу відкривається. Той, хто втратив близького на війні, зазвичай хоче розповісти світу про нього. Бажає засвідчити, що зробив загиблий і наскільки був особливим. Після цього згорьованим людям стає хоч на крихту легше. Згадуючи, вони знову переживають ті чудесні моменти, коли були разом, удвох. Так і Ілона. Вона сміється, занурюючись у те недавнє щастячко, як у солодкий сон.

Вони познайомилися в Instagram. Льоша, як називає його Ілона, залишав якісь коментарі під її сторіз. Так помалу розбалакалися. Виявилося, що обоє люблять знімати на плівку і кататися на велосипедах. А потім вона побачила його в метро.

Ілона дізналася, що живуть обоє на одній станції. Хлопець натягнув маску — у 2021-му ще лютував коронавірус. Підійти завагалася, написала: «Це ти?» Отримала у відповідь: «Я».

Через кілька днів Олексій запросив провідати його вдома. Він напередодні травмував коліно на службі, пересувався на милицях і вийти сам не зміг би.

«Пообіцяв приготувати вечерю. Це виявилася смачна паста. Я принесла вина. Дуже ніяковіла, хвилювалася, але все минуло добре, ми багато сміялися. Він теж хвилювався. Одне перепитував — чи все гаразд. Ми сподобалися одне одному», —розповідає з радістю Ілона.

А коли він ще й надіслав кошик квітів на роботу, вона впевнилася: хороший чоловік, має смак і він точно її уподобав.

До 24 лютого 2022 року вони встигли побачитися ще раз чи два. А потім до квітня опинилися в різних місцях: хлопець — у лікарні у Вінниці, де йому напередодні зробили операцію, Ілона — в будинку бабусі біля Сквири (на межі Київської та Житомирської областей). Там жінка з ріднею пересиділи наступ на Київ. За цей час пара переговорила про все на світі. Хлопець примудрявся надсилати квіти та подарунки. Зокрема, складаний ніж, якого їй хотілося, і коробку її улюблених пончиків.

Рвав серце, що не може бути з побратимами через травму. А вони гинули в Маріуполі один за одним. Щойно зняли шви, рвонув до Києва оформитися, але нога не витримала напруження. Ускладнення. Почалися місяці реабілітації. Ілона підтримувала. Щойно повернулася до Києва, повезла йому до шпиталю домашньої їжі. Олексій, побачивши вареники, зрадів: «Оце я розумію, що для тебе щось значу».

Пізніше зі сміхом згадували, що саме 18 квітня Ілона погодилася стати його дівчиною. До того вагалася: війна —хтозна, що попереду. А тоді подумала, чого б і ні: «Він мені подобається, у нас багато спільного, нам легко одне з одним. Скільки того життя?» 

Романтика з лінії фронту

«Усі наші стосунки — одна романтична історія, —розповідає жінка. — Він знаходив можливість надсилати мені квіти навіть з-під лінії фронту. Я завжди писала йому листи на папері. Якщо кудись їхав, вкладала в конвертик або листівки, або спільні фото. У якому б місці не перебував у службі — Кременчук, Могилів-Подільській, Запоріжжя, — кидала все і мчала до нього, щоб побачитися. Неважливо: на день це, пів дня чи годину».

Закоханим не вистачало часу на буденні звичайні речі: прокинутися разом, приготувати сніданок, подивитися фільм. Час летів. А вони намагалися його зупинити бодай на мить.

«Олексій запрошував мене на побачення, прогулянки, влаштовував романтичні вечори зі свічками, засипав компліментами, кидався зустрічати з роботи, замовляв таксі, готував для мене. Турбувався. Нам випало пожити минулого літа тижнів два разом у його квартирі в Києві. 

Пам'ятаю, як ми сиділи на кухні й він сказав: “Ти — мій найулюбленіший друг”. Наші стосунки — це не спалах, не сліпа закоханість чи пристрасть. Ці речі такі мінливі. Ми ж спершу стали добрими друзями, а це основа любові. Дружба — це завжди про взаємність, про розуміння, про комфорт у спілкуванні. 

Ми могли говорити про попередні стосунки, про будь-який минулий досвід. Про свої страхи, сумніви. Дуже підтримували один одного. Льоша часто казав: “Якби не ти, не знаю, як упорався б”. Випробувань нам випало багато: його травма коліна, загибель друзів, смерть його улюбленого пса, який жив із ним майже 13 років. Але ми проходили труднощі разом. Льоша зізнавався, що такі чесні, відкриті стосунки у нього вперше».

Під час однієї з ротацій (Олексій повернувся до полку минулого літа — ред.) закохані поїхали в гори. Ілона до того ніколи не ходила в походи, а тут хлопець узявся її повести в одноденну мандрівку. Вибрав гору Ільза. За легендою, дівчина Ільза полюбила юнака, але він десь зник. Вона сумувала за ним й оселилася на горі самітницею. Відтоді опікувалася закоханими. Вважалося гарною прикметою освідчитися на Ільзі. Тоді шлюб стане щасливим. Ілона не підозрювала про задум Олексія.

«Він привітав із підкоренням моєї першої вершини. І попросив заплющити очі й загадати бажання. Але я не встигла, — сміється вона. — Олексій став на коліно, своє хворе коліно, і простягнув каблучку. Сказав, що це найважливіше рішення в його житті. Я розплакалася: це було так зворушливо. Так особливо. Сонце, яке до того ховалось у хмарах, осяяло світ і нас. Це здавалося благословенням».

Шлюб намітили на березень 2023 року, на час наступної відпустки Олексія.

«Я так хочу носити обручку, надіту тобою», — писав коханій. Його, друзі, побратими, родичі помітили, що він дуже змінився, коли в його житті з'явилась Ілона. Яким щастям сяють його очі.

«Льоша дуже поспішав одружитися. Так прагнув мати родину, дітей, дім. За три дні до церемонії поїхав на Вінниччину, там у спадок йому перейшов будинок. І ми збиралися там оселитися. У березні посадив дуб. Як символ нашого майбутнього», — оповідає Ілона.

У день одруження оголосили повітряну тривогу, і пара чекала під РАЦСом. Святкували з найближчими, і щастя переповнювало молоду сім'ю.

Уламок у голову. Жодних шансів

Олексія Мазура виховували мама, бабуся і дідусь. Останній замінив батька, із яким мама хлопця розлучилася, коли він був крихітним. У юності Олексій переніс рідкісне онкологічне захворювання. Рік вишкрябувався. Лікарі казали, що дивом вижив.

Хлопець вирішив: «Якщо Бог урятував мені життя, то я маю рятувати інших». Рвався захищати Україну від початку російської агресії 2014-го. Його дядько, доброволець Андрій Григорук, розповідав, що замість племінника аналізи здавали його друзі. Бо зі своїми показниками той не мав шансів потрапити на фронт.

Спочатку Олексій був у «Святій Марії» (добровольчий батальйон спецпризначення — ред.), потім — в «Азові».

«Він подався в медики, працював на евакуації, —доповнює Ілона. — Урятував сотні життів. За вісім років навчився всього. Тільки не навчив мене користуватися турнікетом, —сміється.— Усе часу не вистачало».

Розповідає, що її чоловік утомився від служби та мріяв після закінчення воєнного стану звільнитись і пожити спокійно вдома з дітьми, серед природи й тварин. Придивлявся гриль, на якому смажитиме стейки для друзів.

«Льоша любив готувати, і навіть на службі, в окопах усіх, із нічого [міг] робити щось смачне. Усі побратими хвалили його борщ, його бограч. Про модель гриля, який я збиралася йому подарувати, ми поговорили вранці 8 червня. Удень він прислав смс: "Живий", а ввечері вже загинув, —голос-дзвіночок у слухавці різко хрипне. — Наші поїхали штурмувати позиції, він вивозив поранених під обстрілами. І поруч із машиною прилетіла протитанкова керована ракета. Льошу поранило уламком у голову. Жодних шансів, хоча його намагалися вивозити, рятувати».

Єдиного сина в матері, коханого чоловіка, мужнього бійця України — 28-річного Олексія Мазура поховали на Вінниччині. Перед цим попрощались у Михайлівському соборі Києва.

«Я була у ступорі. Загальмована. Намагалася надивитися, набутися з ним. Попрощатися. Написала йому листа і поклала в труну. Просила прийти до мене і його мами та втішити, бо ми дуже сумуємо. Щоб дав звісточку чи через сон, чи ще якось. Щоб сказав, чи йому спокійно. Він так прагнув спокою у житті, і я дуже сподіваюся, що він його знайшов там», — схлипує.

Розповідь перетворюється на монолог. Є в ньому скарга на несправедливість життя, у якому молода прекрасна людина хоче так багато зробити, когось рятувати, бути щасливою і — гине. І важкість від того, що вони довгі роки удвох чекали й шукали свою людину. А як зустріли — не встигли натішились одне одним. Є в її словах гіркота, сум і біль від втрати. І Олексія, і їх як пари, і себе як дружини, як жінки, яка полюбила. У її серці могла панувати радість, але нині там чорна пустка.

«Я невимовно сумую за Льошею, мені так хочеться просто поговорити з ним, розказати як справи, потримати за руку, подивитися в його ясні очі, почути його: “Люблю тебе”. І хоча мені нестерпно боляче, якби навіть раніше знала, що так трапиться, я б пройшла цей шлях із Олексієм ще раз. Знову обрала б його. І я щаслива і вдячна, що в моєму житті сталося таке кохання, бо воно дається не всім», — її голос кріпне.

Після загибелі Олексія жінці написали десятки людей. Ділилися спогадами, як він навчив, врятував, підтримав, поділився, не стояв осторонь чужої біди. Завжди рвався допомогти.

Так було і з вісьмома цуценятами на останній позиції. Він шукав, кому їх можна роздати. Хвалився Ілоні, що один, вухань, до нього найбільше тягнеться. Такий лагідний, спокійний хлопчик. Ілона забрала його собі в пам'ять про Олексія. Решту теж прилаштували.

Вона досі пише йому повідомлення. Їй не віриться. І це буде довго, дуже довго.

А дуб на Вінниччині прийнявся. Росте.