«Росіяни поставили блокпост на кладовищі. Ховати нікого не дозволяють». Міський голова Тростянця — про окупацію

24 лютого у двадцятитисячному містечку на Сумщині з’явилися колони ворожої техніки. Частина росіян поїхала далі, решта осіла в місті. Чинити опір Тростянець не міг: не було ні зареєстрованої тероборони, ні підрозділів ЗСУ, ні зброї, яка могла б зупинити навалу такого масштабу.

Нині в місті постійні бої. росіяни палять підприємства і не допускають пожежників, щоб ті загасили вогонь. 

На що перетворили місто війна та окупація, розповів hromadske міський голова Тростянця Юрій Бова.

У місті кількасот одиниць російської техніки

Чому Тростянець виявився неготовим до війни — питання до представників Генштабу і всіх, хто готувався до можливого сценарію бойових дій.

У 2014-му ми з військовими розглядали можливість вторгнення на Сумщину: тоді відпрацьовували і питання Тростянця. Якби вчасно зреагували на ці застереження, були б заміновані мости через кілька річок, які зробили б цю територію непроїзною. Треба було поставити блокпости, навчити й озброїти тероборону. А до десятого дня війни у нашому місті не було навіть жодного автомата.

Коли 24 лютого ми почули постріли на кордоні, до міськради прийшли люди: хто зі своєю рушницею, хто з чим. Ми думали: якщо зайдуть якісь солдати, ми чинитимемо спротив фізично. Проте коли дізналися, що їдуть три колони бронетехніки, я сказав: «Наше завдання — зберегти людей. Увесь актив ми переводимо в режим партизанської боротьби, бо немає сенсу зараз бігти й помирати під гусеницями танків». Водночас ми усе-таки встигли на одній з доріг завалити дерева — нею ще днів 5-6 колони взагалі не йшли.

Партизанська боротьба є, люди роблять, що можуть. І якщо противник на годину-дві залишив свою техніку без нагляду, то коли він повертається, вона вже спалена. Ясна річ, вступати у відкритий бій немає сенсу: у нашому місті — кількасот одиниць техніки одночасно. Що тут можна зробити 5-10 людям, які бігають лісом? Але сьогодні на території Тростянецької громади завдяки ЗСУ та небайдужим громадянам стоять спаленими понад 100 одиниць техніки. Ми — маленьке місто, але робимо свою справу.

Ставили ракетні установки біля житлових будівель

У перші дні окупанти взагалі не чіпали адмінбудівлі. У них явно була інша мета. Вони просто йшли колоною далі, не відволікаючись. Але коли почали застрягати у наших болотах, на дорогах і в селах, отримувати відсіч, на 5-6 день відбулося захоплення адмінбудівель. Почався і розшук активістів: росіяни нишпорили вулицями з їхніми роздрукованими портретами. Перебування у місті для мене й заступників стало фізично небезпечним, тож ми були змушені переміститися.

Тактика розміщення техніки у житлових кварталах була в росіян із самого початку. Вони особливо не церемонились: ставили серйозну техніку — ракетні установки, «Буратіно» біля житлових будівель. У перші дні їхні колони зупинялися за містом, на дорогах. Та коли вони зрозуміли, що там їх б'ють, почали ставати просто у центрах сіл або в місті. В одному із сіл вони танками чи БТРами заїхали людям у ворота — просто заховались у дворах.

Далі росіяни почали ламати магазини, кіоски, ринки у пошуках харчів. А в останній тиждень це було так: «Награбуймо все, що можна вивезти додому» — магазини побутової техніки, мила, шампуні. У центрі міста є дуже гарна картинна галерея, де було понад 200 полотен, які ми збирали для колекції з 2006 року. Нині звідти уже все винесли. Ще в одній пам’ятці — Круглому дворі — вони виламали ворота, в'їхали, поставили свої системи артилерійського вогню і лупили з них. Вони розуміють, що сюди «атвєтка» не прилетить.

Кілька днів тому на якісь пів дня росіян вдалося вибити з міста. У вільну частину пішли наші активісти — подивитися, що ж там робиться. Сказали мені потім: «Юрію Анатолійовичу, приготуйтеся. Ви там нічого живого уже не побачите, мовби пройшлося татаро-монгольське іго». Зайшли подивитися у палац дітей та юнацтва — теж пам’ятку архітектури. Задні двері там виламані. На полицях стояло дитяче рукоділля — усе розстріляне, зламане, мольберти розтрощені, дитячі костюмчики для гімнастики порізані ножами.

«Будете ще тут ходити — розстріляємо»

Найімовірніше, це злість. Бачать, що пішло не за планом, керівництво тисне на них, і в росіян виникає реакція — агресія, знищення усього. Вони можуть знічев’я з центру міста влупити по віддаленому мікрорайону. У нас перебиті всі лінії електропередач. Комунальники намагалися полагодити, а їх побили, відібрали телефони, сказали: «Будете ще тут ходити — розстріляємо». А ще вони просто на цвинтарі поставили блокпост і не дозволяють ховати людей. Зараз у нас приблизно 15 непохованих тіл, які лежать по 5-6 днів. Одна людина вже понад 10 днів у морзі. Ми не можемо її нікуди подіти.

Навіть коли оголошують «зелені коридори», до нас ніхто не хоче їхати. Бо не бажають ризикувати. Кажуть: «Я вивантажусь у найближчій точці, але в Тростянець не поїду». Можна лісами, звісно, принести сумку їжі, але 20-тисячне місто нею не прогодуєш. Ми просили у садочків, шкіл, підприємців: мовляв, нумо роздавати. Триматися стільки днів без підвезень їжі уже майже неможливо. Возимо потроху, але це 1-2 тонни продукції, людей на 200. Один з волонтерів казав мені: «Шукаймо інші способи, возити якимись лісами, полями. Учора в мене бабусі брали макарони — одну пачку в руки — і плакали».

Я зараз бачу умови для звільнення міста. Так, для цього потрібні зусилля, певні підготовчі дії. Ми будемо терпіти, скільки треба, але це дуже важко. Робимо все можливе, аби врятувати місто.