«Завтра не заберешся з квартири — розстріляємо. Ми тебе запам'ятали». Як Тростянець живе в окупації

Якщо більшість із нас щоранку рахує дні війни, то мешканці Тростянця — дні окупації. Вже 24 лютого у їхньому містечку з’явилися колони ворожої техніки. Частина росіян осіла: звідси зручно гатити по Охтирці, що за двадцять кілометрів. А нещодавно у Тростянці обстріляли лікарню й гатили по житлових багатоповерхівках. Не перший тиждень тут немає води і світла. Гуманітарну допомогу завезти майже неможливо. 

Люди, котрі змогли вибратися з Тростянця, розповіли hromadske, у що війна та окупація перетворили їхнє місто.

Олена, виїхала з окупованого Тростянця першим «зеленим коридором»

Було б кого стріляти, давайте москалів

20 лютого з чоловіком та дітьми ми поїхали до батьків у мій рідний Тростянець. Планували побути там кілька днів. А 24-го прокинулися від пострілів, вибухів і сирени, яка лунала з шоколадної фабрики «Україна».

Коли ми вирушали в дорогу, у мене було якесь внутрішнє чуття, що війна буде. До того я відвідувала курси територіальної оборони на Київщині, де ми облаштувалися з родиною два роки тому. Я вирішила, що хочу розуміти, як поводитися зі зброєю. Наш учитель уже після першого заняття сказав: «У вас дуже гарні результати. Якщо вам дати зброю в руки, з вас буде дуже влучний стрілок». Я тоді посміялася: «Було б кого стріляти, давайте уже москалів!» Але про зброю серйозно замислилась. Хоча ми її придбати так і не встигли.

Тривожні рюкзаки у нас були зібрані після перших тактичних навчань. Заздалегідь ми придбали невеличку машину. А щоб було безпечніше у разі евакуації чи потреби швидко кудись виїздити з речами, купили ще й верхній багажник для неї. Тривожні рюкзаки ми запхали якраз у нього і рушили в Тростянець.

Коли все почалося, ми постійно чули звуки пострілів зовсім поряд. Оскільки наші будинки неподалік від гори, то частково це було зумовлено луною і незрозуміло, з якого боку йшов звук. Коли техніка проїжджала Тростянцем, з наших п’ятиповерхівок була можливість розгледіти, які саме машини їдуть. Окупант щонайперше зайняв будівлю залізничного вокзалу — з неї, мов на долоні, видно все місто. Там працювали снайпери. Нам було чітко видно колони, які рухалися дорогою на Лебедин. Вони йшли зі страшенним гуркотом. Шлях на Лебедин не найкращий — саме це місце ще не встигли поремонтувати. Ми приблизно могли порахували, скільки якої техніки йде.

Терор усередині міста

Потім ми почали розуміти, що війна переходить до наступного етапу, коли цивільні люди будуть страждати більше. Кожен день тоді був надзвичайно довгий, надзвичайно страшний. Він минав або в коридорі, або в підвалі, або у ванній, тому що стояв постійний гуркіт. І що більше ставало розгромленої техніки у Тростянці чи за його межами, то більшим був терор усередині міста. Ми з чоловіком щоразу спускались у підвал із молотками, сокирами, ножами в кишенях — про всяк випадок.

Росіяни йшли через місто й уже встигали його грабувати і робити все, що заманеться. Уже в перші дні вони розгромили склад на шоколадній фабриці. Моя мама колись була його працівницею. Вона каже, що там щонайменше 100 тонн готової продукції. Усе повиносили. Найбільше мене лякало те, що там були запаси спирту: хтозна, чого очікувати від п’яного москаля?

Щодня ставало дедалі страшніше. Охтирку весь час бомбили з нашої Тростянецької станції: там вони поставили свої САУ. Тоді ж почали писати і про випадки насильства, і про те, що людей виганяють із квартир.

Я така, що завжди пишу в соцмережах, відкрито ділюся, не можу тримати усе в собі. У своїх постах в соцмережах я почала тегати Верещук, Зеленського, Верховну Раду, всіх високопосадовців підряд. Щоб вони розуміли, що є реальні люди, які потребують допомоги. Я писала: дайте нам коридори! Хоча надія, що нас почують, була мізерна. А потім Верещук мені відповіла: «Я вашим питанням займаюся, повірте мені, ви у мене номер один». Тоді я зрозуміла, що у нас є надія, і того ж дня почала швидко збирати речі.

Стоять два танки, і орки з автоматами біжать на нас

Ми й раніше намагалися виїздити з міста: перша наша спроба була 26 лютого. Тоді ми хотіли рушити такими тростянецькими «ничками», про які, як ми думали, більше ніхто не знає. Спустились у ярок, де можуть проїхати хіба що трактори чи позашляховики. А втім, ми своїм маленьким авто там прогнали, виїхали на дорогу на Лебедин. Бачимо: стоять два танки, і орки з автоматами біжать на нас. О шостій ранку. Ми бігом розвертаємось — і тікати!

Наступного разу їхали вже коридором 10 березня. Ми вирушали у першій десятці найсміливіших. Не встигли виїхати, аж тут неподалік вокзалу орки почали вилазити з танка — і до нас з автоматами. Я знову починаю свою «бабську істерику», пишу у фейсбук, позначаю Верещук, нашого мера і голову ОВА: «Що це за знущання? Якщо нам відкрили коридор, чому ми не можемо виїхати?» Повертаємося назад. З третього разу нарешті стартували.

Дуло танка спрямоване на тебе

На КПП кожного дуже ретельно перевіряють. У моєму телефоні все було вже почищене, хіба залишилися карикатури на путіна й одна світлина з розваленими російськими танками. Про всяк випадок я видалила з телефону всі соцмережі. Та перевіряльник усе-таки щось запідозрив. Каже: «Я маю ваш телефон забрати на перевірку». І ти розумієш, що сказати йому нічого не можеш — він стоїть з автоматом, а поруч дуло танка спрямоване на тебе.

Дорогою ми бачили у кюветах багато розстріляних машин. Це ті, хто намагався проїхати раніше без зеленого коридору. Коли ми вже проїхали Гребениківку і пішли сумською окружною, то зрозуміли, що далі буде спокійніше, дарма що «Градами» до нас іще можуть дістати. Біля Недригайлова вже навіть увімкнули музику. Припинили нескінченно читати молитви, і волосся почало опускатися на голові. А коли проїхали Сумщину, стало ще спокійніше.

З Тростянця можна виїхати лише приватними автівками, бо увесь комунальний транспорт нашого міста повністю захоплений орками. Нашими автобусами перекрили в'їзд до міста. Розповідали, що з їхньою допомогою вони планували створити своєрідний «зелений коридор» до рф, щоб потім можна було показати картинку: ось які вони молодці.

Без запасів води та їжі

Людям, які залишаються, жити там усе складніше: вони без запасів води та їжі, вийти на вулицю страшно. У перші дні росіяни розстріляли таксиста і кількох мирних людей. Будинки в центральній частині Тростянця стоять розкриті, як тюльпани. Але поруч танки — знищені, самі залишки. Ми кажемо, що це «кабріолети». У місті не дозволяють навіть полагодити електрику. Зрозуміло, що росіяни не для того там сидять, щоб у вас були комфортні умови для життя.

Додому, на Київщину, ми не встигли потрапити. Коли були перші дні запеклих боїв у місті, сусіди казали, що на вулицях розстрілювали людей, і вони встигли якогось пораненого затягнути до нас у дім, щоб заночував. А на ранок поранений уже помер. Його тіло витягли на поріг, бо ховати під обстрілами не встигали. Тож наш другий дім уже теж облитий кров'ю.

Ірина Бондаренко, директорка однієї зі шкіл у Тростянці

На кожному кроці блокпост або стрілок сидить

У перші дні окупації росіяни не надто звертали на нас увагу. Ще можна було пересуватися містом: ми з моїми учителями та небайдужими мешканцями Тростянця збиралися в дитсадочку «Калинка» у центрі й пекли невеликі палянички — десь по 300-400 штук. З ініціативи міського голови нам вдавалося отримувати борошно. Ясна річ, ми ризикували: мусили зачиняти двері зсередини, бо росіяни усе-таки нишпорили по всьому місту, щось винюхували.

Працювали з головами «вуличних комітетів». Я їх обдзвонювала. Вони приходили, забирали буханці, скільки треба. Я виношу, і вони біжать далі — роздають. Або мої дівчата, які самі пекли хліб, або хлопці з міської ради носили. Вже знали, де бабусі, дідусі, самотні люди найбільше цього потребують. Розносили й ліки. Крім того роздавали продукти, які залишилися у школах і дитячих садочках, багатодітним родинам і потребуючим.

Спершу нас особливо не чіпали, і ми не так боялися. Хоча в них на кожному кроці блокпост поставлений чи стрілок сидить. Доки було борошно, ми продовжували пекти. А потім прийшли якісь нелюди з Донбасу, чи як вони себе ідентифікують, і почалися просто звірства. Говорили щось на зразок такого: «Ось як ми на Донбасі жили всі ці роки. Так і ви тепер поживіть».

«Якщо не заберешся з цієї квартири негайно — розстріляємо»

Людей виганяють із їхніх домівок. Спершу приходять, дзвонять у двері, доки ми не вийдемо. А якщо ні, вони просто стріляють, зривають замки: у них є топірці для цього. І попереджають: «Якщо ви не заберетеся з цієї квартири негайно, завтра розстріляємо». Люди виходили з торбами із багатоповерхівок, не знали, куди йти. Пішли у приватний сектор до знайомих. У нас місто маленьке, всі одне одного знають і виручають. У квартирах росіяни хапають собі техніку або ламають усе, прострілюють. Не звертають уваги, чи є в родинах діти або літні люди: йдіть, та й усе.

Зайшли до знайомого у квартиру: хлопець сидів і не почув дзвінка. Вони почали стукати, а потім сокирою розрубали двері. Він вийшов — наказали роздягтися. Наставили дуло, почали питати, що це за наколки. «А хто в тій кімнаті?» — «Бабуся». — «Якщо ви завтра не заберетеся з бабусею і всіма рідними, ми вас розстріляємо. Тебе запам'ятали». Ще до двох людей — батька із сином — прийшли перевірити квартиру. І їх забрали в полон. Досі невідомо, де вони.

Люди не бачили хліба багато днів

У нашому місті ще на самому початку війни не залишилося жодного магазину, аптек також. Людям нема де придбати навіть хліба. Там залишився ще відважний хлопець, який намагається його пекти, але на генераторі.

Ми з чоловіком узагалі не планували виїжджати, бо це наше місто, ми тут народилися й працюємо. З початком війни, як могли, допомагали людям: ходили по домівках, розносили хліб. Чоловік постійно допомагав лагодити світло й каналізацію, розносив ліки. Коли на вулиці Льва Толстого розбомбили приватні будинки, люди попросили, щоб ми вивезли дітей. Самі ж виїхали з однією торбинкою, бо не збиралися покидати місто. Думали, що посадимо сина за кермо чи хтось зголоситься — і поїдуть.

Яка автівка їм сподобалася, таку й забирають

Та ми й самі всі перелякані, не знаємо, де ті коридори. Зв'язок глушать. Нікуди неможливо подзвонити, та й телефон без електрики не зарядиш. Але навіть коли відкривається «зелений коридор», вони починають стріляти, чинити звірства, зупиняють. Машини повідбирали в людей у місті, порозмальовували їх червоними літерами Z: яка автівка їм сподобалася, таку й забирають.

Ми рушили третім «зеленим коридором». Уявіть, скільки автівок було в колоні — в усіх позабирали телефони. І спалили на наших очах. Поки ми проходили усі ці блокпости, минула купа часу: о 9 відкрили «зелений коридор», а лишень о 16:00 змогли трішки просунутися. Шмонають машини, забирають їжу, техніку — усе, що їм сподобається.

У місті залишилися наші знайомі, які нікуди не виїхали. Моє серце нікуди більше не проситься. Я хочу додому, щохвилини переживаю за них. У мене там батько залишився — не було можливості навіть по нього заїхати, бо вони перекрили усі дороги, маршрут був лише один. Друзів теж не пустили: частину машин випустили, а потім заблокували проїзд.

Ярослав Ісаєв, керівник ГО MOLODI у Тростянці

На даху поселилися два снайпери

24 лютого я прокинувся у Харкові від вибухів. Зрозумів, що починається жах, і купив собі квиток додому. Мій тато працює в комунальних службах. Він допомагав укріплювати тростянецьку міськраду, вантажити мішки з піском. Коли я дійшов до центру міста, тато сказав, що, за словами мера, росіяни вже в Охтирці. Ми живемо якраз у центрі, у п'ятиповерхівці, і наші вікна виходять на дорогу, якою вони згодом почали пересуватися.

Ми перейшли до бабусі. Першого дня чули якісь вибухи, хоча й не сильні. Потім з'явилась інформація, що насамперед вони окупували наш вокзал. На даху поселилися два снайпери. Вони нікого не пускали до своєї техніки, щоб та могла проїхати спокійно. Два-три дні вони базувалися переважно на вокзалі. Аж потім на день або два наші повернули туди український прапор, росіян певний час не було. Наші люди підривали техніку, яку вони залишили.

Уся жесть розпочиналася зранку

Десь на 7 чи 8 день війни ми сиділи у підвалі й три години слухали, як неподалік ішла техніка в бік Лебедина. Коли вони їдуть, то пострілюють: ми чули як автоматні черги, так і САУ чи щось інше важке: усе це було потрібно, щоб люди не думали сунутися й підпалювати танки. Ночі у нас були здебільшого тихі: уся жесть розпочиналася зранку і тривала десь до одинадцятої вечора. Одного разу я навіть засікав час таймером: гупали кожні 7 хвилин.

Люди довго не могли зрозуміти, чому страждає Тростянець — маленьке місто, де немає критично важливої інфраструктури. Потім до мене дійшло: від нас іде дорога на Суми, Охтирку та Лебедин — важливі точки для них. Перший час місцевих ніхто не чіпав, але вони постійно обстрілювали Охтирку. Потім почали пересуватися ближче до центру. Окупували нашу поліцію.

Біля поліції є п'ятиповерхівка. Там живе подруга нашої сім'ї. Вона розповіла, що сиділа в підвалі, коли до них прийшли. Усіх людей прогнали у квартири й заборонили мешканцям туди спускатися. Біля їхнього дому росіяни поставили свою техніку — прикривалися, мов живим щитом, щоб наші не могли гатити у відповідь. На вокзалі вони рознесли продуктовий магазин та АТБ у центрі. Але якогось дня дозволили, щоби звичайні люди заходили, брали продукти. Кажуть, що росіяни тоді намагалися вдавати із себе своєрідну інтелігенцію: бабусь пропускали вперед: «Не переживайте, проходите». Говорили це, стоячи з автоматами.

Ми усі дізнавалися про «зелені коридори» буквально вночі або під ранок. Про перший коридор я дізнався о 2 годині 36 хвилин. Про другий — о 5:37. Третій — о 6:47. А рушають вони о 09:00. Свої речі я зібрав напередодні.

Це навіть не росіяни. Між собою спілкувалися якоюсь своєю мовою

У першому коридорі поїхали найсміливіші. Ми наважилися на другий. Мене забрала родина мого найкращого друга. Дорогою нас 5 разів оглядали росіяни. Коли ми стояли у черзі до першого блокпосту, біля нас працювала якась установка. Прилетіло щось за 150 метрів від автівки. Ми бачили, як вилетіло вікно, а машину трясло від вибухової хвилі.

Вибухати почало ще до того, як ми виїхали. Окупанти ходили біля машин з автоматами, але це навіть не корінні росіяни — між собою вони спілкувалися якоюсь своєю мовою. Нас «досматривал» на першому блокпості доволі молодий чоловік: мені здалося, що він навіть молодший за мене — а мені 21 зараз. Перевіряють телефони, листування, галерею, просять показати багажник, капот, бардачок. Ми з другом поголились і пройшли як діти, нас особливо не оглядали. Перевіряли тільки батька приятеля, питали: «Служив чи не служив? А чого не служив? А куди ви їдете?» У нашій колоні розповідали, що забирали павербанки, їжу, воду. Але в нас не відібрали нічого.

Наразі ситуація в місті така, що немає зовсім нічого. Аптеки й магазини не працюють. Машину «швидкої» викрали. Зараз у Тростянці взагалі немає світла. Батьки якось заряджали свої телефони. Чули, що в сусідів працює генератор час від часу. Я з батьками зв'язок маю, а ось усередині Тростянця комунікувати дуже важко, бо в людей порозряджалися телефони.

Якщо в місті немає світла, то ті, у кого централізоване водопостачання, не мають і води. Тростянець повністю на індивідуальному опаленні, тобто у кожній квартирі стоїть свій котел. Найімовірніше, у багатьох квартирах зараз холодно. Коли було затишшя, мої батьки ходили додому. Мама казала, що котел згаснув, у кімнатах було тільки 5 градусів. Воду люди беруть із криниць. Щодо їжі важко сказати: коли я виїжджав, у магазинах уже нічого не було.