Росію попередили: не чіпай Україну! Як відбулася зустріч міністрів закордонних справ країн НАТО в Ризі

Попри ажіотаж навколо зосередження російських військ біля українського кордону та передбачення про вторгнення в Україну, головною темою зустрічі міністрів закордонних справ країн НАТО, яка відбулася 30 листопада та 1 грудня в Ризі, була зміна епох — як у відносинах із Росією, так і в ролі Альянсу у світі. Наші партнери з «Новой газеты» розповідають, як і на якому тлі відбулася ця зустріч.

Росія і НАТО: від співпраці до нової холодної війни

Спочатку трохи історії. 15 років тому, в листопаді 2006-го, у тій же Ризі зібралися глави держав та урядів країн НАТО, і журналісти чекали, що на цю зустріч заїде Володимир Путін, який на той момент був десь поруч: зустрічався з Лукашенком та іншими лідерами СНД у Мінську.

Не заїхав, а судячи з натяків знайомих натовських чиновників та російських дипломатів при НАТО, цей експромт цілком міг відбутися. Нехай відносини між Росією та Альянсом були не «ідилічними», як у 90-х роках, коли, за сьогоднішньою оцінкою Путіна, РФ і НАТО були «майже союзниками». Але все одно світ відчувався набагато безпечнішим, ніж сьогодні.

Можливо, розмірковували акредитовані при НАТО журналісти, Путіна зачепив сам факт проведення саміту в Ризі, столиці колишньої радянської республіки. Ну в Празі чи Будапешті — ще куди не йшло. А Рига — це дуже демонстративно.

Коментуючи ризький саміт, тодішній російський міністр оборони Сергій Іванов заявив: «Ми вступати в НАТО не маємо наміру. Нам це не потрібно, і їм не потрібно. Ми самодостатня країна. Не хочемо брати на себе додаткових зобов'язань».

З того часу відносини між Росією та НАТО опустилися до рівня холодної війни.

Майже вся їхня структура, побудована з початку 1990-х, розвалилася, накопичений досвід контактів та взаєморозуміння втрачений, риторика ворожа. Сьогодні є дві головні причини, якими сторони пояснюють цей розлом, і вони не збігаються: розширення НАТО на схід і перехід України зі сфери впливу Москви до західного табору.

«Усна» обіцянка, нібито дана керівникам СРСР, не розширювати НАТО на схід, ретранслюється в Росії з усіх пропагандистських ящиків, які не обтяжують себе зверненням до джерел. Така обіцянка суперечила б статуту НАТО, тому що Альянс не розширюють, а до нього приймають суверенні держави за їхньою власною волею. Вони мають на це право за замовчуванням, якщо виконали встановлені критерії та не отримали «чорних куль» від чинних членів.

Під «обіцянками» Буша Горбачову зазвичай мають на увазі домовленість 1990 року про те, що в разі об'єднання Німеччини військова інфраструктура НАТО не розширюватиметься з ФРН на територію НДР. Це стосувалося тільки Німеччини. Решта «соціалістичного табору» перебувала у ще не розпущеному Варшавському договорі. Розмов про вступ цих країн до НАТО тоді не могло бути.

З цим (через недбалість або навмисно) в одну купу змішують переговори між генсеком НАТО Соланою та главою МЗС РФ Примаковим перед укладанням Основного акту Росія-НАТО 1997 року. Торг, за яким я уважно стежив із брюссельської штаб-квартири Альянсу, тривав майже півтора року. Росії не вдалося домогтися юридично зобов'язувальної заборони на розміщення значних збройних сил та військової інфраструктури НАТО на території тоді ще майбутніх нових членів Альянсу. Захід обмежився політичним зобов'язанням.

У відповідь на питання про те, що завадило юридичному оформленню, Солана тоді відповів, що НАТО виконуватиме свої політичні зобов'язання і впевнене, що Росія виконає свої й не зробить нічого поганого щодо країн Альянсу та власних сусідів. На той час партнерство розвивалося по висхідній. Тим часом майбутні члени НАТО вже стояли на низькому старті й нетерпляче били копитом. Їх можна було б прийняти в Організація договору про колективну безпеку — військово-політичний блок, до якого входять Росія, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан і ТаджикистанОДКБ, але вони хотіли до НАТО. Але це вже проблема не НАТО, а ОДКБ.

Країни колишнього Варшавського договору, а потім і Балтії вступали до НАТО, Росія висловлювала помірне невдоволення, але це не спричинило обвалу у відносинах із західним альянсом. Навіть мюнхенська промова Путіна 2007 року про підняття Росії з колін, навіть військове вторгнення Росії до Грузії у 2008 році не зруйнували співпрацю. Та й рішення Альянсу розмістити елементи європейської системи протиракетної оборони в Польщі та Румунії, про яке нагадав Путін у середу на зустрічі з дипломатами у Кремлі, не викликало на той час такої реакції Москви. На саміті Росія-НАТО в Лісабоні у 2010 році президентові Дмитру Медведєву запропонували участь у спільній ПРО та «перезавантаження» відносин із НАТО. Настало коротке потепління.

Епоха системної конкуренції

2014 року прийшов справжній кінець епохи. Насправді Росія недооцінила рішучість НАТО так жорстко відреагувати на її спробу завадити Україні вийти з російської зони впливу та переорієнтуватися на Захід. Недооцінила жорсткість санкцій після приєднання Криму. Мабуть, за звичкою минулого століття визнала, що Захід піде в руслі Ялтинська конференція — зустріч лідерів СРСР, США та Великої Британії в лютому 1945 року, присвячена встановленню післявоєнного світового порядку«Ялти».

Російське керівництво досі намагається вдавати, ніби у 2014 році не сталося нічого такого, що могло б спровокувати порушення блоком НАТО взятих у 1997 році політичних зобов'язань.

Мовляв, проблема України не має до цього стосунку, притягнута за вуха й загалом місцева. Розберемося по-свояцьки, без сторонніх. І ось Путін минулої середи оголошує про намір повернутися в минуле століття, із зонами впливу та змовами великих держав за спинами малих. У діалозі зі США та їхніми союзниками РФ наполягатиме на конкретних домовленостях, які виключали б будь-який подальший поступ НАТО на Схід і розміщення «загрозливих» систем зброї в безпосередній близькості від території Росії, пообіцяв російський президент.

Мала країна, забезпечуючи свою безпеку, хоче приєднатися до блоку країн-однодумців, а їй кажуть: е, ні, ви надто близько до Москви, у НАТО вам не можна, тільки в ОДКБ або Шанхайська організація співробітництва — міжнародна організація, до якої входять Росія, Китай, Індія, Іран, Пакистан, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан і УзбекистанШОС. Некомфортно жити у світі, де політики (не генерали — у тих це технічна професія) дивляться на сусідів крізь приціл і визначають життя своїх народів часом підльоту ракет. Нормальні люди все ж таки хочуть вільно жити на планеті, яка їм належить.

Було б смішно, якби не було так сумно. Хоча на міністерській зустрічі в Ризі у центрі медійної уваги була Україна, скупчення російських військ на її кордоні й далеко не безневинні дивацтва диктатора Лукашенка, головною темою все-таки стало проставлення останніх крапок у Стратегічній концепції НАТО на наступне десятиліття й далі. Вона загалом узгоджена й буде ухвалена на Мадридському саміті в березні.

Настала епоха, не дуже радісна для Альянсу — якщо порівняти з минулою. Почнемо з того, що в останньому аналогічному документі, ухваленому 2010 року в Лісабоні, йшлося про те, що «в євроатлантичному регіоні панує мир», а НАТО й Росія — стратегічні партнери.

Сьогодні, визнав генсек НАТО Єнс Столтенберг, презентуючи проєкт концепції, ситуація змінилася до невпізнання. Ми більше не можемо сприймати мир та безпеку як даність. Стратегічна концепція відображатиме нову ситуацію, коли на планеті співіснують і тісно стикаються різні за характером цивілізації. Вона підтвердить єдність умовного Заходу та його цінності. Про те, як Європа та Північна Америка повинні будуть адаптуватися до нового середовища й далі триматися разом навколо НАТО, залишаючись не головними, хто визначає долю більш конкурентного світу.

Нова стратегічна концепція враховуватиме нові реалії, зокрема «агресивні дії Росії» та «напористіший Китай», нові проривні технології та вплив зміни клімату на безпеку.

З поразки в Афганістані НАТО змушене було отримати урок на майбутнє. Генсек Столтенберг заявив, що початкову, поставлену після 11 вересня 2001 року, мету ліквідувати осередок терористичної загрози для Заходу з Афганістану досягнули. Але під час її досягнення міжнародна спільнота поставила амбітнішу мету — побудувати в Афганістані демократичну світську державу. НАТО цього не вдалося, попри великі жертви та інвестиції. Альянс має врахувати цей урок у своїх майбутніх зовнішніх операціях. Нав'язати демократію неможливо. Тільки підтримати.

У новій епосі різні способи життя змушені, як ніколи раніше, переплітатися один з одним завдяки новим технологіям, комунікаціям та глобалізації. Авторитарні моделі пропонують швидші темпи економічного й технологічного розвитку, конкуруючи з демократіями. У цьому сенсі в людей з'явився вибір: жити порівняно безбідно в умовах автократії та вертикалі десятиліттями незмінної влади, теократичної диктатури чи особистої свободи.

Очевидним є нарощування військової могутності Китаю. У нього вже другий у світі оборонний бюджет, невдовзі буде найбільший флот, найпотужніша економіка. КНР вкладає все більше коштів у передовий військовий потенціал, зокрема сучасні системи озброєнь, ракети великої дальності, гіперзвукові планувальні апарати, і значно розширює ядерний арсенал. Це важливо для безпеки країн НАТО. Водночас Альянс наголошує на тому, що КНР — не противник, а глобальна держава, яка важлива для безпеки.

Епоха системної конкуренції, вважають у НАТО, характерна тим, що Росія та Китай підривають міжнародний порядок, який ґрунтується на правилах. Співвідношення сил змінюється. Демократія та свобода, провідником яких є західна цивілізація, перебувають під сильним тиском.

Вирішальне значення мають захист західних цінностей, посилення військової могутності НАТО, зміцнення західних суспільств. НАТО будуватиметься як інституційна ланка між Європою та Північною Америкою. Альянс створили для захисту демократії, свободи та верховенства права. «Ці цінності визначають те, ким ми є», — проголосив глава НАТО, зазначивши, що вони зараз оскаржуються не лише ззовні, а й зсередини країн західного світу.

Авторитарні режими відтісняють міжнародний порядок, заснований на правилах, просувають альтернативні моделі управління, використовують пропаганду й дезінформацію, щоб підірвати західні суспільства. Світова демократія занепадає, зменшується довіра до демократичних інститутів. Російський режим агресивний за кордоном і деспотичний удома, констатував Столтенберг.

НАТО обирає тісне співробітництво з державами-однодумцями по всьому світу. Окрім Європи та Америки, це партнери в Азійсько-Тихоокеанському регіоні: Австралія, Японія, Південна Корея та Нова Зеландія.

Потрібно більше взаємодіяти з іншими країнами Азії, Африки та Латинської Америки.

Попри гучність прогнозів про майбутній напад Росії на Україну та провокацій Лукашенка на кордоні з Польщею і Литвою, натовські міністри надали їм дуже стриману увагу. Схоже, у НАТО вважають вторгнення малоймовірним, але роздратовані відсутністю прозорості та непередбачуваністю дій Росії. Загалом існує думка, що концентрація російських військ навколо України та активність Лукашенка були спеціально припасовані до ризької зустрічі натовських міністрів.

НАТО застосувало кризовий режим через концентрацію та переміщення російських військ поблизу кордону з Україною. На зустрічі в Ризі дуже широку підтримку отримала пропозиція генсека Столтенберга не лише посилити моніторинг ситуації, а й вжити заходів. Як повідомив в.о. міністра закордонних справ Німеччини Гайко Маас, мета в тому, щоб скласти загальну картину ситуації та напрацювати можливу реакцію, наприклад, санкції.

Німецький міністр повторив попередження генсека НАТО: «Росії доведеться заплатити високу ціну за будь-яку форму агресії». За словами Мааса, є консенсус у тому, що «порушення територіальної цілісності України матиме серйозні наслідки — політичні, але, безперечно, також і економічні». Військове втручання НАТО є вкрай малоймовірним. Ідеться не про те, щоб відправити війська битися на боці України, а про те, щоб підвищити поріг небезпеки для вторгнення Росії.

Автор: Олександр Мінеєв, «Новая газета». hromadske публікує матеріал за підтримки «Медиасети»