Сергій, який пече кекси, та його велика родина
«Добрий день! Мене звати Серьожа і я печу кекси. Самому мені не можна виробів з борошна, але я люблю їх готувати для сім'ї та інших людей. Зараз я збираю гроші на новий кухонний комбайн (старий зламався). Але він коштує 14 000 гривень. І щоб швидше на нього зібрати і знову пекти, я хочу влаштувати краудфандинг: я спечу по кексику всім, хто допоможе мені зібрати на комбайн».
Таке повідомлення на Facebook я нещодавно отримав від 17-річного Сергія Яценка. Прочитав і вирішив до нього поїхати.
Ця історія про те, як попри важкі життєві обставини і непростий діагноз, людина йде до своєї мрії.
***
Серьожа Яценко і його сім’я живуть в містечку Південному за пів години їзди від Харкова.
На ґанку великого приватного будинку нас зустрічають двоє маленьких хлопчиків. У руках кожного – по аркушу, обмальованому кислотними кольорами.
– Дивися, що я намалював! – хвалиться хлопець у світшоті з Мікі Маусом і Дональдом Даком. — Це будинок. І небо.
На порозі знайомимося з усім великим сімейством. Дітей так багато, що з першого разу важко запам'ятати всі імена.
Мама Оксана Зацаринна проводить нас у вітальню – просторе приміщення з однотонними зеленими стінами, мінімумом меблів, куточком м'яких іграшок і іконою, що висить під стелею.
Серьожа – тендітний хлопчик в окулярах та білій сорочці, серйозність якого контрастує з поведінкою молодших братів-розбишак – відразу простягає нам по згортку.
– Це кексики маленькі, я спік для частування, – ніби трохи соромлячись, каже він.
Продавати кекси Сергій почав два роки тому. Небайдужі люди подарували йому комбайн. Уже незабаром вишикувалася черга з замовників. Втім, за рік роботи в режимі нон-стоп комбайн Сергія зламався. Купити новий родина не може, тож хлопець вирішив назбирати гроші самостійно. А поки продовжує готувати кекси, замішуючи тісто вінчиком.
– Начинки дуже смачні. Шоколад, родзинки, цукати, згущене молоко. Додав буквально вчора в асортимент з волоськими горіхами, арахісом, мигдалем.
***
Серьожа закінчив школу в сусідньому селищі. Після дев'ятого класу вступив до Регіонального механіко-технологічного центру професійної освіти в Харкові на повара-пекаря-кондитера.
– Я встаю, буває, навіть о 5 ранку, але все одно іноді спізнююся. Сідаю на автобус, який їде 45 хвилин. Потім сідаю в метро, а потім ще на трамвай.
Одногрупники прозвали Сергія президентом.
– Це тому що серйозно виглядаєш?
– Так. Я в сорочці зараз. А вони по-спортивному ходять. Заходжу в клас, кажуть: "Президент зайшов!" Питають у мене, коли у нас у Харкові дороги будуть робитися.
***
Оксана та Олег Зацаринні виховують 10 дітей. Молодшому Стьопі нещодавно виповнилося три, старшому Вані – 18. Біологічних дітей у пари лише троє, але рідними вважають усіх десятьох.
Родина розросталася з ініціативи дружини – Оксана працює юристом в обласному спеціалізованому будинку дитини «Зелений Гай». Олег, який сам ріс в сім'ї з сімома дітьми, а зараз займається будівництвом, у всьому її підтримував.
«Коли працюєш, постійно бачиш дітей, — розповідає Оксана. — Когось всиновлюють, забирають, а хтось зависає в системі. Дивишся – хороші діти. Чому їх не беруть? Я не знаю. Мені шкода їх. Коли ви живете разом, ніхто не ставить питання, хто біологічна дитина, а хто ні. У підлітковому віці молодший син Федя дізнався, що Серьожа – прийомний. Нормально сприйняв. Усі – мої діти. А Серьожа вам на вушко скаже: "Я рідний, а всі інші – ні". Він себе так відчуває і слава богу!»
Оксана запевняє: внаслідок багатьох років роботи в дитячому будинку вона з самого початку знала, на що йде, тому емоційного потрясіння з появою в родині нових дітей не відчувала. Втім, щоб адаптувати їх до нормального життя та навчити елементарних речей, все ж довелося докласти чималих зусиль.
«Не можна було надовго піти кудись і просто залишити їх, – згадує Оксана. – Треба було пояснювати дитині, щоб не плакала, що ти скоро повернешся. До дитячого садка в Високому ніхто не ходив, бо коли ти приводив дитину, вона постійно розпитувала: "А ти прийдеш?" Всі приводять й забирають дітей, а раптом за нею не повернуться? Навіть зараз вони бояться, що їх знову залишать самих».
***
Серьожу пара всиновила у 2007-му, а після початку війни на Донбасі з того ж дитбудинку забрала Богдану, яку евакуювали на Харківщину з окупованого Луганська. Від обох відмовилися рідні батьки. Обом лікарі поставили важкий діагноз.
«У Серьожі гідроцефалія та генетичні порушення, – пояснює Оксана. – Там набір хромосом трошки неправильний, і я так розумію, це впливає на загальнообмінні процеси. Він тільки в чотири роки навчився ходити. Йому важко даються фізичні навантаження, спорт, розумово складно, тому що він повільніший, ніж інші.
У Богдани – відставання в розвитку, фізичному зокрема. Ми спостерігаємося, і нам роблять спеціальні уколи раз на три місяці, щоб вона росла. У грудні їй буде вісім, для свого віку вона дрібнувата, звичайно. Лікарі сказали, що якщо нічого не робити, вона може залишитися маленькою. Але, я думаю, переросте. У Сергійка теж був діагноз, і багато хто казав, що він не виросте. На щастя, все склалося по-іншому».
У грудні 2018-го Зацаринні перебралися в дитячий будинок сімейного типу в Південному. Нове житло парі надала держава на умовах, що подружжя візьме ще п'ятьох дітей. Незабаром родина поповнилася трьома маленькими хлопчиками і двома дорослими дівчатами.
З "Зеленого Гаю" забрали братів Стьопу, Діму і Мішу, а з реабілітаційного центру – Вероніку і Настю. Всі вони – з неблагополучних сімей, позбавлених батьківських прав. Для всіх п'ятьох Оксана і Олег є батьками-вихователями – по суті, опікунами.
«Міша, Діма і Стьопа – рідні брати, у них мама одна, а тати всі різні. Міша найстарший, йому шість, він пам'ятає, як пили, билися, щось ламали навколо. Дімі чотири, він середній. Він теж відстає. Йому поки нічого не діагностують, але для свого віку він теж є задрібним. Стьопі три і він вже Діму переростає. Але з іншого боку, не всі ж повинні бути великі. Вероніка з Настею теж жили в сім'ях неблагополучних».
Тим часом Стьопа відчайдушно вовтузить Мішу на підлозі. Старший брат безуспішно намагається побороти молодшого.
– Стьопа якщо з ними б'ється – то все, ховайся! Вони удвох тільки його можуть завалити, – ділиться спостереженнями Оксана.
– Міша, ким ти хочеш бути, коли виростеш? – цікавимося у хлопчика.
– Поліцейським!
Наступного року Міша піде до школи. Богдана стала першокласницею цьогоріч. Настя і Вероніка теж вчаться у школі, старші хлопчики – в коледжі. Маленькі поки сидять удома – садок в Південному обіцяють побудувати тільки після Нового року.
Оксана продовжує працювати на пів ставки в будинку дитини.
«Щомісяця отримуємо виплати на дитину. До 6 років – 3600 гривень, з 6 до 18 – чотири з гаком. Хтось скаже, що це багато, але це не багато. За ці гроші ти повинен нагодувати їх, одягнути, купити ліки. Я роботу через це не полишаю».
Соціальні служби контролюють такі сім’ї ретельніше, ніж інші. Особливо складно, каже Оксана, пояснити представникам державних інстанцій, чому діти йдуть до школи пізніше, ніж їхні однолітки з середньостатистичних родин. Доводиться постійно звітувати перед Службою у справах дітей, відділом освіти та власне школою.
«Система така, що ти маєш ходити по різних державних структурах і пояснювати, чому в 6 або в 7 років не віддаєш дитину до школи, – пояснює Оксана. – Кажеш: "Дитина ще в родині мало перебувала. Їй потрібно більше часу. Вона ще не готова і не потягне програму. Можна, ми в 8 підемо?" Відповідають: "Ви порушуєте все на світі". Але що ми порушуємо? Ми будемо вчитися, але у нас інший старт, низький старт».
***
Поки ми розмовляємо з Оксаною, Сергій мовчки сидить на дивані, склавши руки на колінах. Мама просить його поставити чайник, і син слухняно виконує її прохання, надовго зникаючи на кухні.
– Серьожа ще коли зовсім маленький був, весь час товкся на кухні, – згадує Оксана. – Коли ти місиш тісто, руками відчуваєш його. Моя знайома, яка вчила його, каже, що він відразу відчув тісто, яким воно повинно бути. Добре, що вже в такому віці він знайшов себе. Йому багато хто говорить, що важко на кухні працювати, але там видно буде. Поки він тільки пішов вчитися.
– Що вам найбільше подобається з того, що готує Серьожа?
– Мені подобається, що він готує! – сміється Оксана. – Нам-то треба багато готувати. Борщу, наприклад, зазвичай варимо 10-12 літрів. Серьожа вам запросто зварить шикарний борщ! Кашу, картоплю може приготувати, згасити щось, обсмажити. Ми, звичайно, йому допомагаємо, але й він – підмога велика.
Тим часом закипає чайник, і Оксана запрошує нас до столу.
***
Коли родина збирається на кухні, Серьожа розрізає кекс:
— Тут два види тіста – коричневе і біле. В одну з частин додав какао, воно надає тісту густоту, – пояснює він.
— Як пахне добре, смакота! – рекламує продукцію брата Міша.
Стьопа тим часом облизує цукрову пудру зі свого шматочка.
– Головне – готувати з душею і правильно. У мене одна дівчинка питала рецепт. Я їй спочатку написав: "Ні, я не дам, це мій секретний сімейний рецепт, нащо тобі?" Вона пише: "Мама завтра приїде, хочу їй приємне зробити!" Я їй дав рецепт, а вона свій кекс приготувала не з пшеничного, а з кукурудзяного борошна. Але з кукурудзяного він не такий пишний виходить.
– Скільки часу в тебе йде на один кекс?
– За 10 хвилин роблю тісто, в комбайні, може, 5 хвилин буде. Готується в комбайні десь за 45 хвилин, зараз без нього – 50-55 хвилин.
– За скільки зазвичай продаєш кекси? – продовжуємо розпитувати Сергія.
– Зараз 110 грн коштує без начинки, а з начинкою – 130 грн. Я хотів на "МастерШеф" піти, але дитячий "МастерШеф" – до 17 років. На дорослому просто важко буде, думаю, туди треба буде вже після коледжу сходити.
Свою продукцію Серній рекламує на особистій сторінці в Facebook. Іноді, втім, йде і на невеличкі маркетингові хитрощі в офлайні.
– Одного разу почастував їх «Новій пошті» кексами, а потім одна жінка звільнилася і зустріла мене: «А можна в тебе кекс замовити?» Я кекс зробив, доставив, вона була задоволена і потім ще замовила. Треба спочатку людям зробити рекламу, пригостити їх – наприклад, два шматочки кексика в кульочок дав, людина спробувала і каже: «Дуже смачно, можна я у вас ще замовлю?»
– Які плани на майбутнє? – запитуємо у Сергія наостанок.
– Я хочу відкрити свою пекарню або піцерію. Можна і піцерію, і пекарню відразу! Забираємо подарункові кекси і прямуємо до виходу. Велика родина проводжає нас до самих дверей.
– Приїздіть ще! – кричить Міша.
Кухонний комбайн Bosch MUM58252RU, про який мріє Сергій, коштує 14 тисяч гривень. Наразі йому залишається назбирати одну тисячу. Допомогти Серьожі можна, надіславши гроші на його рахунок.
Автор: Дмитро Кузубов