Шість запитань про конфлікт у Нагірному Карабаху

У середині вересня в багаторічному Нагірнокарабаському конфлікті стався поворот, який, судячи з усього, став його останнім акордом.

За добу Азербайджан примусив самопроголошену нагірнокарабаську «владу» фактично капітулювати й домовлятися про умови повноцінної інтеграції в азербайджанську територію.

Вірменія — на противагу двом попереднім війнам за регіон — не втручалась у події. А росія, яка мала б бути гарантом безпеки вірмен Нагірного Карабаху, просто спостерігала за розвитком подій.

hromadske спробувало пояснити суть Нагірнокарабаського конфлікту, передумови його останнього загострення й те, що чекає на регіон опісля.

Що таке Нагірний Карабах?

Нагірний Карабах — це регіон площею приблизно 11,5 тисячі квадратних кілометрів, розташований на Південному Кавказі. «Карабах» із тюркської перекладається як «чорний сад», натомість вірмени послуговуються назвою «Арцах».

Карабаський регіон має складну історію: і азербайджанці, і вірмени мають історичні аргументи, аби стверджувати, що він належить їхнім народам. У Карабаху розвивалась і азербайджанська, і вірменська культури; там жили й живуть представники обох народів.

Але якщо говорити про вимір міжнародного права, то Карабах — міжнародно визнана територія Азербайджану. Такої позиції дотримуються всі держави ООН, навіть Вірменія.

Це пов’язано з тим, що Нагірний Карабах увійшов до складу Азербайджанської радянської соціалістичної республіки у 1923 році як автономна область. І сталося це попри те, що тоді на території регіону жили переважно вірмени.

Можна сперечатися, чому СРСР ухвалив таке рішення. Ймовірно, щоб підтримувати міжетнічну напруженість у регіоні й таким чином тримати його під контролем. Але факт залишається фактом.

Чому за Нагірний Карабах ведеться конфлікт?

Наприкінці 1980-х років, коли наближався розвал СРСР, Нагірнокарабаська автономна область прагнула возз’єднатись із Вірменією. Але через спротив Баку і бездіяльність радянського «центру» проголосила незалежність у 1991-му. Щоправда, цю незалежність практично ніхто не визнав.

Це стало передумовою Першої карабаської війни 1992-1994 років, унаслідок якої на той час краще озброєна Вірменія не лише встановила контроль над регіоном, а й окупувала частину суверенної території Азербайджану — близько 20%. Азербайджанські сили тоді змогли повернути невелику частину території на півночі Карабаху.

Відтоді напруженість на кордоні Азербайджану та Вірменії не вщухала. Час від часу спалахували сутички з жертвами з обох сторін, як-то кількаденне загострення 2016 року.

Наймасштабніша ескалація, яку охрестили Другою карабаською війною, припала на серпень-вересень 2020 року. У її результаті Азербайджан повернув усі окуповані Вірменією території й частину Нагірного Карабаху. На тій частині невизнаної держави, що залишалась непідконтрольною Азербайджану, розгорнули російських «миротворців». Такими були домовленості Азербайджану та Вірменії за посередництва росії.

Єдиною транспортною артерією між Нагірним Карабахом і Вірменією став Лачинський коридор — автомобільна дорога, яку також мали контролювати «миротворці» рф. Але і його Азербайджан повернув під контроль у березні цього року, фактично витіснивши звідти росіян.

Чому конфлікт у Нагірному Карабаху знову спалахнув?

Передумови нової ескалації були закладені умовами так званого Меморандуму 2020 року між Азербайджаном, Вірменією та росією, який формально поклав край шеститижневій Другій карабаській війні.

Меморандум не містив інформації про майбутнє невизнаного Нагірного Карабаху й лишав сторонам простір для тлумачення домовленостей на власну користь. Надто цим скористалася росія, яка, повторюючи практики СРСР, не прагнула реального вирішення конфлікту й хотіла підтримувати там постійну напруженість.

Друга причина ескалації досить банальна: в Азербайджану з’явилося вікно можливостей.

Лише на початку вересня в невизнаному Нагірному Карабаху, який дотепер контролювали сепаратисти, змінився «президент», який одразу почав говорити про «незалежність країни». До того ж його обирали не загальним голосуванням, а в «парламенті» — й це дає ще більше підстав говорити, що він є російською креатурою.

Так, і Азербайджан, і Вірменія остаточно переконалися: росія не прийде на допомогу сепаратистам Нагірного Карабаху, а її «миротворці» насправді не мають ніякого впливу на дії Баку.

Варто нагадати, що ще під час Другої карабаської війни 2020 року Вірменія порушувала питання допомоги з боку Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) — військового альянсу під проводом рф. Там відмовлялися під формальним приводом: бойові дії відбуваються не на території Вірменії.

Але ті самі аргументи Єреван чув від ОДКБ й тоді, коли сутички виникали на азербайджансько-вірменському кордоні. Навіть коли Баку фактично взяло під контроль частину суверенної вірменської території у вересні 2022 року, в альянсі просто обмежились «глибоким занепокоєнням» (і це лише напівжарт).

Після 2022 року росія — зі зрозумілих причин — затримувала виконання контрактів на постачання Вірменії військової техніки, а через членство в ОДКБ вірменська сторона Члени ОДКБ не можуть вести військову співпрацю з членами НАТО.не могла купувати техніку, скажімо, у Франції.

Це призвело до вкрай відвертої критики ОДКБ з боку Вірменії — аж до демонстративної відмови проводити спільні навчання на своїй території та обмеження участі в організації. А буквально перед початком «антитерористичної операції» Азербайджану в Карабаху вірменський прем’єр-міністр Нікол Пашинян узагалі заявив про «провал» російських «миротворців» і неможливість покладатися на рф як на гаранта безпеки.

Хто переміг в останньому загостренні?

Коротка відповідь на це запитання — Азербайджан.

За добу азербайджанське Міноборони здійснило «локальні антитерористичні заходи», у результаті яких невизнана «Нагірнокарабаська Республіка» погодилася на фактичну капітуляцію — повне роззброєння своєї «армії», виведення важкої техніки, а також переговори про входження до складу Азербайджану.

Це дало підстави азербайджанському президенту Ільхаму Алієву говорити про відновлення суверенітету країни.

А позаяк Вірменія цього разу вирішила не втручатися в конфлікт, побоюючись, що її до цього підштовхують в умовах ослабленості після подій 2020 року, ескалація тривала так недовго.

Що ж до самої Вірменії, то після операції Азербайджану там знову дала про себе знати (переважно проросійська) опозиція, яка вимагає відставки Пашиняна через «зраду» Карабаху. І хоча їй вдається зібрати певні не надто численні мітинги, поки не схоже, що дійде до реального повалення влади.

Нагадаємо, що після значно більш руйнівної для Вірменії війни 2020 року відбулися дострокові вибори до парламенту й партія Пашиняна здобула тоді більшість голосів.

Натомість серед вірменського населення ще більше укорінилася думка, що росія — це, м’яко кажучи, ненадійний союзник. І ані її «миротворці», ані членство в ОДКБ не гарантують Вірменії реальної безпеки. А це — передумова для поступового відновлення курсу Єревана на Захід (ще на початку 2010-х Вірменія була близька до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, але відмовилася під тиском москви).

Чому росія не прийшла на допомогу «союзнику» Вірменії?

Хоча частково про це вже йшлося, на цьому питанні варто зупинитися детальніше.

Дії росії показали: вона не зацікавлена в реальному вирішенні Нагірнокарабаського конфлікту. Їй вигідніше підтримувати напруженість, користуючись цією напруженістю й впливаючи на обидві сторони. Варто згадати, що російську зброю цілком спокійно продавали до Азербайджану.

Так звані російські «миротворці», що мали захищати вірменське населення Карабаху, не змогли нічого вдіяти із захопленням Азербайджаном Лачинського коридору — у результаті чого країна здобула контроль над усіма сухопутними маршрутами регіону.

А коли Азербайджан почав останню «антитерористичну операцію», москва лиш демонстративно обурилася, що її про це «попередили в останню мить», і умила руки, сказавши, що ескалація відбувається «де-факто» на азербайджанській території.

Водночас рф має певний інтерес і в Азербайджані. Річ у тім, що Баку має Нахічевань — автономний ексклав, відділений територією Вірменії. Нині їх сполучає дорога, що проходить через Іран. Але Азербайджан волів би мати безпечніший і коротший шлях уздовж вірменсько-іранського кордону — Зангезурський коридор, відкриття якого передбачене Меморандумом 2020 року.

Власне, перманентна ескалація в Карабаху й на кордоні Азербайджану та Вірменії вважалася спробою тиску на Єреван із тим, аби він нарешті розблокував створення Зангезурського коридору і створив прямий канал транспортного сполучення між союзними Анкарою та Баку.

Чому це важливо й для росії? Нахічевань межує з Туреччиною, яка не запровадила санкцій проти росії. І москва цілком може використовувати Зангезурський коридор для імпорту підсанкційних товарів через Азербайджан — досвід використання сусідніх країн для обходу санкцій у неї вже є.

І власне, показово, що рф під час останньої ескалації неодноразово закликала до виконання Меморандуму 2020 року. Відкриття Зангезурського коридору було єдиним невиконаним його пунктом.

Що чекає на Карабах у складі Азербайджану?

У Нагірному Карабаху до початку ескалації мешкали близько 120 тисяч етнічних вірмен. Вони побоюються за своє майбутнє після повного повернення регіону під контроль Азербайджану, адже відносини між азербайджанцями й вірменами вже десятиліття далеко не приязні.

Додатковим аргументом до цього стало кількамісячне блокування Лачинського коридору, починаючи з грудня 2022 року. Там тривали протести людей, які називали себе екоактивістами, що виступали проти незаконної експлуатації природних ресурсів у Карабаху.

Натомість невизнана нагірнокарабаська «влада» й Вірменія стверджували, що активістів насправді контролюють із Баку. А мета протесту — тиск на Єреван із вимогою відкрити вже згаданий Зангезурський коридор.

Блокування Лачинського коридору поставило Карабах на межу гуманітарного колапсу. Вірменська сторона не наважувалася ввозити допомогу населенню через контрольовану азербайджанцями дорогу, а тієї, що надходила деінде, не вистачало. Не допомогли й проміжні рішення Європейського суду з прав людини та Суду ООН з вимогами до Азербайджану забезпечити ввезення гумдопомоги в Карабах.

Ситуація почала покращуватися за лічені тижні до «антитерористичної операції», коли Азербайджан і сепаратисти в Карабаху домовились про ввезення гуманітарних вантажів Червоного Хреста.

Що ж буде тепер, коли Карабах, схоже, повністю перейде під контроль Азербайджану?

Судячи з того, що відбувається зараз, карабаські вірмени поступово виїжджають до Вірменії, яка вже заявила про готовність прийняти всіх охочих. Головне питання зараз — чи буде цьому процесу перешкоджати Баку.

Чи буде гуманітарна ситуація в Карабаху загострюватись аж до чисток (чого побоюються вірмени), поки сказати важко. Але очевидно, що тиск на США та Європейський Союз із тим, аби цього разу вони вжили проти Баку рішучих заходів — щонайменше економічних санкцій, від чого вони утрималися під час блокування Лачинського коридору, — буде значним.