Шторм в оазі: чому подорожчання проїзду на метро призвело до масових протестів у Чилі
Ще 8 жовтня президент Себастьян Піньєра назвав Чилі мирною оазою серед латиноамериканських сусідів, чимало з яких переживають політичні кризи та масові протести. Тоді він і подумати не міг, що вже через два тижні оголосить: «Країна у стані війни». Чому одна з найбільш політично стабільних та економічно успішних країн у регіоні, переживає найбурхливіші від часів диктатури Піночета заворушення?
Тінь Піночета нависла над Чилі: президент передав армії контроль над столицею і запровадив надзвичайний стан та комендантську годину — вперше з 1987 року, коли смертельно хворий диктаторський режим доживав останні роки. І все — через безпрецедентну хвилю насильства.
Все почалось після того, як комісія експертів прийняла рішення підняти вартість проїзду у метро в Сантьяго, столиці Чилі, на 4 центи в години пік — з 1,13 до 1,17 доларів США.
В наступні дні сотні, а згодом тисячі мешканців столиці почали демонстративно відмовлятися від оплати проїзду. Міністр економіки порадив їм вставати раніше. Такі слова не сподобалися чилійцям, багато з яких витрачає на проїзд до не завжди добре оплачуваної роботи близько двох годин.
Протести через незначне підвищення цін на метро переросли у масові погроми. Лише за кілька днів спалили десятки станцій та поїздів метрополітену, автобусних депо, будівель компаній та університетів. 5 із 6 ліній метро повністю припинили роботу.
Загинуло принаймні 19 осіб: більшість із них під час розграбування магазинів, але дехто — у сутичках з поліцією та військовими. Президент виступив із жорсткою критикою протестів, а перша леді порівняла заворушення з уторгненням інопланетян, проти яких влада безсила.
Підвищення вартості проїзду в метро – лише верхівка айсберга
Вибух насильства став шоком для більшості чилійців, адже ніхто не міг передбачити такої реакції на незначне підвищення проїзду. Країна відразу почала шукати пояснення.
Підвищення цін на проїзд у метро чилійці порівнюють із видимою верхівкою айсберга. Під водою сховано низку проблем, які влада або ігнорувала, або не могла вирішити в останні 10 – 15 років. Серед них хронічно низькі пенсії, довгі черги на отримання медичної допомоги, скандали з фінансуванням політичних партій, висока вартість життя у містах, хронічне недофінансування освіти.
Крім того, у Чилі надзвичайно високий ступінь нерівності. Попри варте подиву економічне зростання впродовж останніх 30 років та рекордні для регіону показники добробуту, чимала частина населення відчуває себе відрізаною від плодів розвитку економіки. У 2017 році прибутки 10% найбагатших перевищували доходи 10%найбідніших у 39 разів, тоді як ще у 2006 році цей показник становив 30,8. За останні 10 років вартість оренди житла у Сантьяго зросла на 150%, а зарплати — лише на 25%. Соціолог Карлос Руїс підкреслює, що ця нерівність виникла не внаслідок компетентності та кращої праці «переможців», а через зловживання владою.
Масштабні — але переважно мирні протести проти такого стану справ спалахували ще у 2006 році. Тоді відбулась так звана «революція пінгвінів» — одягнутих у характерну уніформу школярів та студентів, що вимагали поліпшення якості освіти.
Протести повторилися у 2011 році. Проте ані уряд соціалістки Мішель Бачелет, ані уряд бізнесмена Себастьяна Піньєри, попри щедрі обіцянки, так і не змогли розв'язати структурних проблем країни. Постійні розмови з боку влади про реформи освіти, конституції, податків та медицини підживлювали очікування, а провал більшості з них посилював невдоволення у суспільстві.
Як наслідок, напередодні вибуху протестів лише менше половини чилійців вважало владу країни легітимною. Як говорить Руїс, єдиною організацією, якій чилійці довіряють, є пожежники.
Молодь не пам’ятає диктатури і не боїться репресій
Із такою суспільною недовірою контрастує байдужість та відсутність емпатії з боку політичних лідерів. Зарплати чилійських депутатів та урядовців — серед найвищих у світі. Але окрім в’їдливих порад просинатись раніше, щоб уникнути підвищеного тарифу в час пік, влада ніяк не реагувала на початок протесту.
У п’ятницю, коли ситуація у Сантьяго вийшла з берегів і по всьому місту палали десятки будівель, президент Піньєра вечеряв у піцерії на дні народження онука і ніяк не коментував події.
Коли він нарешті звернувся до чилійців, то вирішив зосередитись на актах вандалізму, а не причинах протестів: «Ми у стані війни проти могутнього суперника». Як вказують правозахисники, це розв’язало руки військовим, і у багатьох випадках призвело до непропорційного насилля щодо протестувальників.
Тимчасом соцмережами поширюються повідомлення з хештегом «у Чилі немає війни» (#noestamosenguerra), а технократичний підхід та репресії з боку влади розкритикували сотні відомих особистостей.
Газети цитують одного з лідерів футбольної збірної Гарі Меделя: «Для війни потрібні дві сторони, а ми єдиний народ, який потребує рівності». Навіть генерал Хав’єр Іттуріага, який керує військом у столиці Чилі, заперечив слова президента, сказавши: «Я щаслива людина і ні з ким не воюю».
Дехто з політологів уже порівняв рух протестувальників із жовтими жилетами у Франції. Крім схожих причин протесту, їх споріднює те, що у маніфестантів немає чітко визначених лідерів та вимог. Протести застали опозиційні партії так само зненацька, як і владу.
Іншою визначальною рисою протестів є провідна роль молоді. Як пояснює соціологиня Люсія Даммерт, це те покоління, яке не знайоме з репресіями диктатури Августо Піночета. Вони не бояться влади і відчувають, що не мають чого втрачати.
The Guardian цитує 22-річного студента, який говорить: «Я не за насильство. Але це єдиний спосіб змусити нас почути. Ми багато разів протестували мирно, але вони нас ігнорували».
Водночас, хвиля насильства, що тривала декілька днів, стихає. Після настання комендантської години тисячі чилійців залишаються на вулицях — співають, танцюють, організовують футбольні поєдинки. По всіх містах країни відбуваються багатотисячні марші з вимогами змін та відставки Піньєри. Замість барабанів у протестувальників уже традиційні каструлі.
Політолог Роберто Мендес зауважує, що попри розчарування політикою, протестувальники не відкидають демократичну систему як таку і не прагнуть повернення до диктатури. Вони лише очікують на поліпшення якості державних послуг та справедливіший економічний розподіл.
Крок назустріч протестувальникам
Негативна суспільна реакція на дії влади зрештою змусила президента відмовитися від риторики щодо придушення протестів. На зустрічі з представниками чилійської опозиції у вівторок 22 жовтня Піньєра запропонував цілий пакет кроків, які мають принаймні частково відповісти на запити демонстрантів. Серед них скорочення кількості депутатів та їхніх зарплат на 25%, підвищення пенсій на 20%, зростання оподаткування високих доходів та мінімальної зарплати до 480 доларів. Крім того, буде скасовано недавнє підвищення цін на електроенергію та вдосконалено механізм регулювання цін на медикаменти.
Що важливо, президент попросив вибачення за «невміння побачити глибину розчарування проблемами, які ні його уряд, ні попередники не змогли розв’язати».
Це стало сигналом про можливість діалогу. Проте є сумніви, чи цього досить, щоб задовольнити втомлених обіцянками протестувальників. Глибинні проблеми, що викликали протести, накопичувалися надто довго. Вони вимагають рішучих змін, а не просто слів з боку влади, яка до того ж дискредитувала себе невдалою реакцією на протести.
Соцмережами поширюються відео з жорстоким побиттям поліцейськими неозброєних протестувальників. Національний інститут прав людини звернувся до суду зі звинуваченнями поліцейських та військових у смерті 5 протестувальників та сексуального насильства над 8 протестувальницями.
Попри вимоги опозиційних партій, на частині території Чилі продовжує діяти надзвичайний стан та комендантська година.
На вулицях залишаються як військові, так і протестувальники. До останніх тепер приєдналися профспілки шахтарів, вчителів та медиків. У п'ятницю, 25 жовтня, у країні відбулися найвелелюдніші демонстрації за весь час протестів – у них взяли участь понад мільйон людей. Триває загальнонаціональний страйк.
Так лише за один тиждень Чилі стала реально схожою на решту латиноамериканських країн.