Чоловік із колумбійським прапором святкує передачу зброї від колишніх партизанів FARC, які тепер заснували однойменну політичну партію, Колумбія, 27 червня 2017 року
Фото:

EPA/MAURICIO DUENAS CASTANEDA

30 серпня один із лідерів колишнього повстанського руху FARC Іван Маркес оголосив, що повертається до збройної боротьби із колумбійською владою. 3 вересня інша група бойовиків розстріляла та спалила машину, у якій перебувала кандидатка у міські голови Каріна Гарсія. Чи означає це, що більш ніж 50-річне протистояння може відновитися, попри підписання мирного договору три роки тому?

«Побудувати мир складніше, ніж підписати мирний договір», — це слова попереднього президента Колумбії Хуана Мануеля Сантоса. У 2016 році він отримав Нобелівську премію за те, що уклав мирну угоду із FARC, яка припинила один із найкривавіших збройних конфліктів у Латинській Америці.

Повстанську групу FARC — «Революційні збройні сили Колумбії» — створили у 1964 році активісти Комуністичної партії країни, що вимагали перебудови політичного ладу на марксистсько-ленінських засадах. У боротьбі з колумбійською армією FARC отримала підтримку бідніших верств населення, зокрема частини селян, які відчували себе покинутими державою напризволяще. Втім, участь FARC у наркобізнесі, терористичні атаки та викрадення людей заради отримання викупу з часом викликали ненависть більшості колумбійців, які мріяли про мирне життя.

Мирний договір 2016 року, хоч і надзвичайно важливий сам по собі, лише дав початок тривалому і болючому процесу примирення після війни, в якій щонайменше 220 тисяч людей загинуло, а майже 7,7 мільйонів вимушено покинули домівки.

Перехід у підпілля одного із ватажків FARC став лише однією із багатьох ознак того, що мирний процес зустрів більше перешкод, ніж хотілось би його прихильникам. Сам Маркес контролює лише незначну частину колишніх бійців. Переважна більшість членів FARC та їхній лідер Родріго «Тимошенко» Лондоньйо відмежувалися від Маркеса і наразі не збираються повертатися до зброї.

Проте демарш Маркеса дає додаткову риторичну зброю тим, хто вважає умови мирного договору з FARC несправедливими і прагне змінити їх. А таких у Колумбії немало.

Колумбійці хочуть миру. Але не за будь-яку ціну

Ще у жовтні 2016 року багатьох шокував результат референдуму, на якому, як очікувалось, колумбійці мали схвалити досягнуті після багаторічних перемовин домовленості про мир. Трохи більше половини (50,22%) тих, хто прийшов на дільниці, проголосували проти мирної угоди. Особливо категоричними виявились жителі великих міст, які меншою мірою відчули на собі вплив конфлікту.

І навпаки, більш схильними забути про минуле заради мирного майбутнього виявилися жителі територій, які безпосередньо пережили дії FARC та парамілітарних угруповань. Вони сподівалися на те, що держава відновить порядок, допоможе розбудувати інфраструктуру та надасть мінімальні освітні та медичні послуги у регіонах, що десятиліттями були відрізані від нормального мирного життя.

Поразка на референдумі не завадила президентові Сантосу все ж таки запровадити договір — після деяких змін та схвалення у парламенті. Але вона показала: хоча майже всі колумбійці твердять, що прагнуть миру, не всі з них погоджуються з ціною, яку за нього треба заплатити.

Президент Колумбії Хуан Мануель Сантос (ліворуч) та лідер FARC Родріго «Тимошенко» Лондоньйо першу мирну угоду підписали 26 вересня 2016 року у Картахені. Після провели референдум
Фото:

EPA/RICARDO MALDONADO

Мирна угода є надзвичайно детальним документом, який передбачає низку зобов’язань з обох сторін.

Бійці FARC зобов’язалися скласти зброю, погодилися на тривалий процес реінтеграції у колумбійське суспільство — та постати перед спеціальним трибуналом, що судитиме їх за вчинені під час війни злочини.

Натомість вони отримали право заснувати політичну партію, десять гарантованих місць у парламенті до 2026 року, фінансову та іншу допомогу від держави. Крім того, за умови співпраці з трибуналом та повного розкриття інформації про злочини винуватці уникнуть в’язниці чи депортації до США, отримавши обмеження свободи в інших формах. Перед трибуналом постануть і військові, що підозрюються у вбивстві тисяч мирних колумбійців під час війни.

Такі умови обурили багатьох колумбійців, для яких FARC є синонімом насилля і терору. Особливим ударом це стало для колишнього президента Альваро Урібе. Його політика «сильної руки» — повномасштабного наступу армії на партизанів у 2002 — 2010 років — суттєво ослабила FARC і стала однією з причин, чому вони зрештою погодилися на мирні переговори.

Для Урібе мирна угода стала зрадою його досягнень — і він очолив хвилю суспільного невдоволення поблажливим ставленням до FARC.

Експрезидент Альваро Урібе (в центрі) та експрокурор Алехандро Ордонез беруть участь у протесті в Картахені проти підписання мирної угоди з FARC, Колумбія, 26 вересня 2016 року
Фото:

EPA/CHRISTIAN ESCOBAR MORA

Як наслідок, президентом Колумбії трохи більш ніж рік тому став протеже Урібе, Іван Дуке, однією з основних обіцянок якого став перегляд мирних угод з FARC. Навесні він спробував реформувати систему перехідного правосуддя і забезпечити більш суворе покарання для колишніх партизанів. Втім, на захист угод виступив Конституційний суд країни.

За рік Дуке так і не зміг змінити мирні угоди. Але його позиція ставить під сумнів те, наскільки ефективно держава виконуватиме свої обіцянки щодо реінтеграції партизанів та звільнених від них територій.

Протеже Урібе новому президенту Колумбії Івану Дуке не вдалось змінити мирні угоди з FARC (на фото — Дуке вітає прихильників у передвиборчому штабі, Богота, 17 червня 2018 року
Фото:

EPA-EFE/JUAN ZARAMA

«Прощавай, зброє»: що може завадити реінтеграції партизанів?

Наразі переважна більшість бійців FARC — близько 7 тисяч, серед яких більше двох тисяч жінок — не збирається повертатися до зброї. Держава щомісяця виплачує їм грошову допомогу, а також забезпечує базову освіту та психологічну підтримку. Багато з них нарешті створило власні родини — що не дозволялось правилами групи.

Проте на демобілізованих бійців FARC чекає дуже складний шлях — більшість із них провела майже все життя у джунглях, зазвичай у спартанських умовах та під постійною загрозою смерті. Всю свою освіту вони отримали у таборах FARC, ніколи не мали доступу навіть до телефону, а основним знаряддям праці була зброя. Тепер їм треба починати з нуля у суспільстві, яке вони вважали ворожим — і при цьому маючи тавро колишніх бойовиків.

Жінки колишні партизанки FARC з дітьми у таборі в Тумако, департамент Наріно, Колумбія, 8 березня 2017 року
Фото:

EPA/MAURICIO DUENAS CASTANEDA

Загострює ситуацію те, що вже після складання зброї загинуло близько 130 колишніх членів руху. Один із лідерів FARC Карлос Антоніо Лозада вважає, що вбивства мають систематичний характер — і нездатність держави захистити ексбійців ставить під сумнів її бажання виконувати мирну угоду. Недавні спроби президента Дуке змінити систему перехідного правосуддя ще більше насторожили FARC — саме сумніви щодо здатності уникнути вбивств та ув’язнення довгий час зупиняли їх від складання зброї.

У FARC є підстави бути обережними: у 1980-х роках вони вже утворювали політичну партію та спробували перевести боротьбу у політичну площину. Це закінчилося вбивствами близько 5000 членів партії та двох президентських кандидатів від неї.

Правдою є і те, що FARC ще до мирної угоди була неоднорідною організацією. Хтось декларував вірність марксистсько-ленінським ідеалам класової боротьби і проповідував перемогу над капіталізмом та олігархами у Колумбії. Але для багатьох війна перетворилась на єдино можливий спосіб життя, з якого не можна було вирватися через брак альтернатив та страх покарання.

Зліва направо: лідери партії FARC Карлос Антоніо Лозада, Родріго Лондоньйо та Пабло Кататумбо під час прес-конференції в Боготі, Колумбія, 29 серпня 2019 року
Фото:

EPA-EFE/MAURICIO DUENAS CASTANEDA

Ще для інших збройна боротьба відкрила шлях до збагачення — FARC обкладало податками наркобізнес, що перетворило її на одну із найбагатших партизанських груп у світі. І хоча зароблені кошти зазвичай спрямовували на купівлю сучасного озброєння, добре знання наркобізнесу тепер створює привабливі альтернативи — наркокартелі та різноманітні банди охоче рекрутують досвідчених бійців FARC.

Тому спокуса повернутися до звичного і добре зрозумілого способу життя залишається.

Поки що зробити це не складно. Адже держава досі не контролює більш ніж сотню муніципалітетів, в яких після складання FARC зброї утворився владний вакуум. Його заповнили залишки повстанців FARC, бойовики іншої «лівої» повстанської армії ELN та «праві» парамілітарні банди. Останні були створені багатими землевласниками для боротьби із FARC, але з часом почали заробляти на наркоторгівлі або виконувати замовлення впливових політиків та землевласників. Саме вони та їхні попередники, а не FARC, відповідають за більшість (80%) жертв конфлікту.

Перешкодами на шляху до миру є слабкість держави, вбивства активістів, боротьба за контроль над землями та кокою

Кримінальні групи борються між собою за контроль над прибутковим вирощуванням та переробкою коки, яка у деяких із цих регіонів залишається єдиною можливістю для місцевих забезпечити гідний рівень життя. На нижчих ланках наркобізнесу трудяться сотні тисяч колумбійців. Одна з умов мирного договору полягає у тому, що держава допоможе фермерам перейти на вирощування інших агрокультур. Але цього наразі не відбулося і площі під насадженнями коки сягнули рекордного рівня — у держави бракує коштів або волі.

Парамілітарні банди також блокують процес повернення земель мільйонам колумбійців, яких цілеспрямовано виганяли з їхніх наділів під приводом боротьби з повстанцями. Зараз їх займають великі землевласники та агропромислові компанії — в руках найбагатших 1% зосереджено 80% всієї сільськогосподарської землі.

Фасад будівлі Монако, яку побудував наркобарон Пабло Ескобар у Медельїні, Колумбія, 20 лютого 2019 року. Будівлю знесуть, щоб спорудити меморіал пам'яті жертв наркоторгівлі
Фото:

EPA-EFE/LUIS EDUARDO NORIEGA

Більше того, десятки тисяч людей далі змушені втікати від насильства і втрачають свої ділянки. За відсутності порядку та правосуддя протистояти їм намагаються місцеві лідери та правозахисники, дуже часто це жінки та афроколумбійці.

За це вони часто платять своїм життям — жертвами злочинців після підписання мирної угоди стало вже більше 500 лідерів громад та правозахисників.

Правоохоронці нерідко закривають очі на погрози активістам, а винуватців майже ніколи не карають. За деякими свідченнями, банди вільно пересуваються навіть у тих районах, де присутні тисячі військових. Це підживлює підозри про те, що вони можуть далі діяти в інтересах політиків — і встановлення державної адміністрації не є вигідним у тих регіонах, де ще можна силою забрати землю у селянських спільнот. Зрештою, численні свідки заявляли про близькість брата противника мирного процесу Альваро Урібе до парамілітарних груп, а у 2006 році було викрито зв’язки з парамілітарними групами десятків депутатів та очільників регіонів.

«Поїзд миру не спинити». Коли він прибуде на кінцеву станцію?

Уклавши мирну угоду з однією із найбільш небезпечних груп повстанців, Колумбія отримала шанс нарешті зосередитися на інших проблемах: найбільшій в регіоні економічній нерівності та низькій якості життя. Проте ворожість або, у найліпшому разі, байдужість нинішньої влади до мирного процесу викликає тривогу.

«Поїзд миру вже не зупинити», — переконує експрезидент Сантос у спільній з іншими архітекторами миру заяві. Можливо, він правий, але поки що на «поїзд миру» чатує ще багато небезпек. Від того, наскільки швидко він рухатиметься, залежать долі мільйонів колумбійців.

Поділитись: