«Страшно знайти потопельника. І найгірше в цьому — реакція родичів, а не власне труп». Єдина в Україні саперка-водолазка

Коли сам Бог дає підказку 

Тані було 14, коли на ставку тонув її друг. Вона з розгону кинулася з берега до нього. Не знати звідки взялося відчуття, що і як робити. Підпливла ззаду, схопила під пахви й стала витягати. До неї поспішила решта компанії. На щастя, гуртом урятували.

Іншого разу Таня відпочивала з друзями на природі. До них прибіг захеканий хлопчик років п’яти. Батьки десь поїхали, лишили його на старшу сестру. Та подалася гуляти, а малий грався сірниками у дворі, аж поки запалав сарай. Уся ватага помчала гасити пожежу, яка вже перекинулася далі на кукурудзиння у дворі. Дорогою Таня набирала «01» і дуже чітко, без паніки, давала пояснення, куди їхати: «Вінницька область, Гайсинський район, село Бондурівка». Поки її друзі намагалися приборкати вогонь, вона тримала зв’язок із пожежниками, казала, в яку вулицю звертати, вибігла їх зустрічати. Ті загасили пожежу й подякували дівчині, яка так швидко відреагувала в критичній ситуації.

«Після цих двох історій у мене з'явилося відчуття, що Бог дає підказку: це твоє — допомагати людям. І я вирішила стати рятувальницею», — розповідає 23-річна Таня Мордач.

Четверо дівчат серед 80 курсантів

Вона знала, що батьки категорично проти — мріяли, щоб донька стала лікаркою. Тому, нічого не сказавши, подала документи до Вінницького професійного училища (від Львівського державного університету безпеки життєдіяльності — ред.). Там мусила залишити номер телефону батьків в анкеті. І от мамі, яка нічого не підозрювала, зателефонували й сказали: «А ваша донька складатиме іспит». Таня тоді змовилася з мамою, щоб нічого не казати суворому татові. Жінка погодилася — сподівалася, що донька не вступить. Але дівчина вступила. Не дарма ж вона місяцями готувалася: відтискалася від підлоги й бігала щовечора по 5 кілометрів наввипередки зі своєю вівчаркою.

Тож татові довелося здатись і прийняти рішення доньки: вона стане пожежницею. Серед 80 курсантів — чотири дівчинки. Розпорядок дня військовий: о 6 підйом, пробіжка 5-10 км, кілька шикувань на день, пари, і лише 2 години вільного часу. Дисципліна залізна, щось не так — виганяли. Таніна заліковка — у суцільних «відмінно», у спортивних змаганнях: плавання, легка атлетика, настільний теніс — перші місця її.

Коли відучилися, прийшов часрозподілення, кому, куди і на яку посаду. Для Тані посади пожежниці не знайшлося, тож їй запропонували працювати радіотелефоністкою.

«Для мене сидяча робота, перебирання папірців — убивство», — дівчина здригається від неприємних спогадів.

Аж тут пропозиція від начальника управління ДСНС Вінниці для юних випускників: хто хоче вивчитися на водолаза? В обласному розрахунку недокомплектація. Хлопці відмовились, а Таня єдина прийняла виклик.

«Люблю випробовувати себе в чомусь новому. Я запитала пана полковника, чи мені можна. Він дуже здивувався, уточнив, чи розумію я, наскільки це важка робота навіть для чоловіка. Наголосив, що треба пройти спеціальну підготовку, мати ідеальне фізичне здоров'я. А також стійку психіку, бо доведеться опановувати свій страх, якщо накриє під водою».

Вона розуміла. Пройшла близько 800 психологічних тестів і знала, що готова. Так місія рятувати людей з вогню змінилася на іншу — витягати потопельників із води.

Краще не дивитися потопельнику в очі

Під час навчання наставники казали: «Ого, як у тебе горять очі». Після курсів дівчина повернулася до вінницької ДСНС уже повноправним членом команди водолазів і почала свої спуски під воду. Перший був під лід. Каже, що не хвилювалася, бо інший водолаз на суші завжди страхує. Із ним вона з’єднана сигнальним кінцем — спеціальним канатом. Кожні дві хвилини вони обмінюються сигналами: чи все добре? Якщо раптом знепритомніла, травмувалася, заплуталась у водоростях чи спорядженні, інший врятує.

Запитую, чи буває їй страшно.

«Спершу трохи лячно, коли спустилася під воду, а там нульова видимість. Таке в наших водоймах майже скрізь. Окрім моря. Страшно — знайти потопельника. І найгірше в цьому — реакція родичів, а не власне труп», — каже Тетяна.

Коли водолазів викликають на пошуки, потонулих шукає вся група. Аж поки комусь не «пощастить» наткнутися. У Тані за два роки роботи це трапилося лише раз. Родичі заявили про зникнення 72-річного чоловіка. Він рибалив на човні, і той перекинувся.

«Хоч я й була морально готова, та все ж не уявляла, який вигляд це матиме. Ішла дном — і раптом побачила над собою розкидані врізнобіч руки. Потопельник завис між дном і поверхнею. Дала сигнал нагору, що знайшла. Далі взяла його, як мені було зручно, і вийшла на поверхню. Мене попереджали, що краще не дивитися в очі, але я все ж зиркнула: вони були розплющені. Оце “котяче око” (зіниця деформується й нагадує око кота — ред.) мене налякало. Уночі не могла заснути, але потім заспокоїлась і більше не згадувала», — розповідає Таня.

Цікавлюся, чи бувають щасливі пошуки, коли людину вдається врятувати.

«Є, наприклад заявка, що хтось зник безвісти. І є свідки, які бачили зниклого біля водойми. Ми шукаємо, а він десь забухав на кілька днів. Пам'ятаю випадок, коли загубився хлопчик. Посварився з батьками, пішов до озера, біля води валялися його шорти й футболка. Ми вже збиралися виїжджати, аж раптом подзвонили: знайшовся! Грався з друзями неподалік. Але таких хороших новин мало. Переважно утоплення підтверджуються», — розповідає дівчина.

Шукають не тільки на воді

Водолазів викликають не лише в разі утоплення, а й тоді, коли людина просто зникає. Здебільшого, коли йдеться про дітей.

«Тоді багато служб працюють, зокрема й кінологи. Був випадок, коли психічно хвора дівчинка кудись поділася. Ми шукали її два дні. Виявилося, що вона побачила лисячу нору, захотіла глянути й засунула туди голову. І застрягла! На щастя, знайшли її живою. Добре, що в норах лисиць багато виходів: туди надходило повітря, тож утікачка не задихнулася», — розповідає рятувальниця.

Переважно люди тонуть у літню пору, і зазвичай це діти та п'яні чоловіки. Є стереотип, що той, хто тоне, кричить і махає руками. Насправді ні. Він повільно й тихо опускається на дно, тому батькам треба не зводити з дітей очей. Так само не слід вірити, що можна розбити лід руками знизу. Це неможливо.

Окрім пошуків потонулих, водолази обстежують і очищують пляжі перед сезоном купання від мотлоху, на кшталт розбитих пляшок чи гострих камінців.

«Нічого цінного, типу скарбів, ми не знаходимо — лише залізяччя та старі шини», — сміється дівчина.

Лягаєш на дно, а над тобою рибки кружляють

За два роки Таня вже почувалася в новій професії як риба у воді, їй подобалося: «Коли я під водою, то розумію, що це моя стихія». Якось їй вдалося спуститися на глибину не 3,5-5 метрів, як зазвичай, а 20. Це сталось у Чорному морі.

«Лягаєш на дно, а над тобою рибки кружляють. Така благодать. Мріяла поїхати в Єгипет, глянути на їхню морську живність. Акул не боюся, вони українців не їдять, — сміємося. — Але сталося 24 лютого», — голос Тані сумнішає.

Після повномасштабного вторгнення водолазам із вінницького розрахунку запропонували вивчитися на саперів, оскільки створювався загін підводного розмінування.

«Хлопці відмовились, у них поважні причини: той одружується, в того дитина мала. А мені втрачати нічого. Та й цікаво себе випробувати в новій сфері. І головне — комусь це треба роботи», — сказала Мордач і поїхала вчитися на водолазку-саперку в Харків.

Пройшла скорочені курси — і зараз навчена шукати вибухівку на суші й у воді, готова до екстремальних ситуацій. Вона — єдина жінка у службі ДСНС України, котра має таку професію.

У Тані за плечима сотні спусків, і зараз щодня сапери-підводники тренуються. Чекають бойових завдань. На суші виїздять знешкоджувати снаряди й міни Другої світової.

«Для пошуків під водою маємо спеціальний дрон, він оснащений ліхтарями й камерами. Сидячи на березі, я через телефон під’єднуюсь до нього. Він суне дном, і я бачу, що там. Якщо є вибухівка (поки що новонавчені сапери тренувалися на муляжах), він може підняти невеличку міну. Але переважно його функція — розвідувальна. Він не має металодетекторів. З ними пересувається дном водолаз-сапер. Прочісує дно. І коли знаходить вибухонебезпечний предмет, витягує його руками. Підіймає на поверхню й передає колегам. Ті зривають його у спеціальному місці», — розповідає дівчина про специфіку роботи. Вона ще не знає всіх видів мін і бомб, які приготували росіяни. Але їх так багато, що цього не знають навіть досвідчені сапери.

Батьки щосили відмовляли доньку бути саперкою. Але проти такого наполегливого характеру нічого не вдієш. А тепер ще й молодша сестра Тані вчиться на рятувальницю.

А сама Таня Мордач, водолазка-саперка аварійно-рятувального загону спеціального призначення ДСНС у Вінницькій області, очікує відрядження на території, де відбувалися бойові дії:

«Я не знаю, що це буде: заміновані суша, узбережжя, дно річок, куди впали ворожі міни, але ми готові до того, що будь-якої хвилини нас можуть викликати. Ми хочемо виконувати завдання. Якщо я колись і мріяла рятувати людей локально під час пожежі, то тепер моя місія — рятувати людей по всій країні. Палає скрізь. Потрібно вберегти багато життів. Крім нас цього ніхто не зробить. Я люблю рости над собою як особистість, ставити завдання і долати перешкоди, але тут інше — допомога моїй любій Україні. Я хочу, щоб діти бігали дорогами, гралися біля дворів і річок, щоб фермери не боялися зайти в поля, а рибалки — ловити рибу. Щоб ми всі їздили відпочивати на море. Я жодного разу не була в Криму, але хочу вже наступного року поїхати в наш Крим!»