«Коли мию поранених, ніяковіють, соромляться». Волонтерка про 10 років у військових шпиталях
Волонтерка Олена Лисенко майже 10 років опікується пораненими у шпиталях. Нема нічого такого, чого б вона не змогла для них знайти чи зробити. «Навіть якщо попросять атомну бомбу». Але, з іншого боку, жінка впевнена, що в будь-який час доби хлопці кинуться виручати і її. Вона називає свій зв'язок із бійцями навіть не дружбою, а чимось більшим. Для чого не вигадали ще слова. Як «побратими, але не на фронті». Про такі стосунки — у нашому матеріалі.
Усе злилося в «день бабака»
Олена — тендітна, жартівлива й кокетлива. З ніжним голоском, який умить може стати впевнено-владним, за яким відчувається сталь. З такими, як вона, не сперечаються. Таких слухаються. Трохи бояться. І таких не просто люблять — обожнюють.
Я познайомилася з нею кілька тижнів тому. 51-річна жінка привозила автівкою Романа Максимця — ветерана з трьома ампутаціями кінцівок і ока — до Київського військового шпиталю. Просила, щоб він провідав-підбадьорив бійців. Вони тільки недавно втратили руки, ноги, зір, слух. Досвід людини, яка навчилася з цим жити, користуватися протезами (Роман навіть плаває з ними — ред.) для них цінний.
Олена Лисенко та Роман Максимець ніжно дружать з 2017-го, відколи чоловіка було поранено і він опинився в госпіталі. Жінка там волонтерить з часів Майдану. Тоді військові лежали довго: рік-півтора. Поверталися на повторне лікування. І природно, що здружувалися з дівчатами-волонтерками, які біля них днювали і ночували. Ті знають про хлопців все: де працює дружина, чим хворіє мама і коли в дітей день народження.
Вони кличуть одне одного на сімейні свята і запрошують стати кумами. Олена має двох похресників, чиїми татами опікувалася в шпиталі. Часто друзі-бійці зупиняються в неї, як бувають у столиці. А Максимця вона зустрічає завжди, коли він приїздить потягом зі Львова.
У день відвідин госпіталю вони тепло обіймаються, запалюють разом, беруть одне одного на смішки.
«Що тобі подарували на день волонтера? Лоток яєць?» — серйозно цікавиться Роман.
«Тобі мало контузії? Я пристукну. Якби я тебе так не любила, то покусала б давно».
«Уявіть, — звертається до мене, — колись чекала його взимку на пероні. Шуба до п'ят, а джинси короткі. А тут виходить цей красунчик і на весь перон: "Лєна, в тебе голі ноги, ти застудишся!" А сам в літніх шортах. Ото фурору наробив».
У шпиталі вона вміло підтримувала Романа на східцях, підводила до ліжок поранених, представляла як легенду.
Сам на сам ми поговорили з нею вже іншого разу: з госпіталю жінка помчала доставляти комусь інвалідний візок із США. З мотання між аптеками, лікарнями для військових, зустрічань на вокзалах та розселень їх самих та їхніх родин у столиці, відправлень посилок на фронт, пошуків грошей для закупів складаються її схожі між собою дні. Монотонний вир.
«Суцільний день бабака», — каже жінка.
Ми зідзвонилися, коли у волонтерки з'явилося «віконечко» між її численними справами. Якби я не бачила цю веселу, харизматичну жінку у шпиталі, де вона щохвилини кудись бігла: обнімати-цілувати медсестру, відчиняти бійцю на візку двері, незрячого провести в туалет, при цьому невпинно жартуючи, — не повірила б, що це та сама людина. У слухавку стримана, емоційно закрита — інша Олена — повторювала, що нічого героїчного не робить і на публікацію не заслуговує. Аж в кінці розмови я зрозуміла, що вона, як і Роман Максимець, максимально відкривається серед своїх. І обов'язково в діяльності, у допомозі іншим.
«Не знаю, у кого з моїх друзів якої ноги нема»
«До 24 лютого (вона часто вживатиме це формулювання, що означатиме початок повномасштабного вторгнення — ред.) ампутації теж траплялися, але все-таки у хлопців лишалися коліна. Можна назвати це «золотою ампутацією», бо суглоби дуже важливо зберегти свої. Зараз масштаби цього жаху виросли в рази. І потік бійців у всіх військових і цивільних лікарнях безперервний, і кінцівок вони втрачають більше. По дві, три, іноді й усі чотири. Багато залишається без зору. Але, з іншого боку, до 24 лютого і війна була інша», — розмірковує вона.
Коли привозять новенького у шпиталь, само собою в нього і його родичів з кимось із дівчат-волонтерок зав'язується контакт. Олена під час знайомства жартівливо просить не матюкатися при ній, інакше отримають по губах. Розпитує, скільки бійцю років і звідки він.
«Коли воїн прокидається після операції й бачить, що в нього нема руки, ноги чи двох, його накриває. Його в цей момент краще не чіпати, — запевняє Олена. — Уже пізніше можу обійняти, взяти за руку. У шпиталі та на реабілітації хлопці ще тримаються на легкій ейфорії. Побратими, волонтери, медперсонал — на одній хвилі. Далі буде важко, але більшість із них справляться. Хоч процес прийняття себе іншого довгий. Найлегше навіть не оптимістам, а пофігістам. Як на них люди дивляться, що думають — та байдуже. В них є стрижень».
Під час допомоги воїнам у шпиталі волонтерки з ними не панькаються. Не жаліють і не співчувають. Ставляться, як до людей, що потрапили у скрутне становище.
«Я не звертаю уваги на каліцтва. От спитайте, у кого з моїх друзів якої саме ноги нема, я не знаю. Сприймаю їх не через призму фізичних обмежень. А ставлюся, як до людей, завдяки яким я жива. З повагою і вдячністю. Вони для мене повноцінніші від багатьох двоногих. Перше, що виникає в моїй голові, коли бачу страшні травми, не страх, а думка: чим допомогти, щоб полегшити біль», — пояснює Олена.
Бійці називать її «Лєн», «мам Лєн», «тьоть Лєн», «баб Лєн»
Поранені у шпиталі називають її «Лєн», «мам Лєн», «тьоть Лєн», «баб Лєн». Вона їх миє, голить, міняє памперси, змушує їсти й гуляти на вулиці.
«У мене тут був хлопчик 19-річний. Ноги перебиті, їсти відмовлявся. Мама така в сльозах сидить. Я кажу в обід: "Ану, дайте нам супу!" — "Не буду їсти" — "Будеш!" Закрила йому носа пальцями. Він поїв. "Таке повторюватиметься щодня. Їстимеш чи продовжуватимеш ганьбитися?" І так він почав їсти. І досі мене "тещею" зве.
Інший не хотів гуляти, настрою в нього, бачте, нема. Я сідаю біля нього і нумо нудити. Ніжно так кажу: "Ми поп'ємо кави на вулиці, я куплю тобі тістечко. І палити на вулиці набагато приємніше". І до такого стану зануджу, що він сяде у візок і я його вивезу», — сміється.
Бійці сердяться, бурчать, але пізніше, коли стають на ноги, приводять своїх наречених показати саме їй.
«Лєн, я дівчину зустрів. Думаю, все серйозно. Вам пора познайомитися», — зазвичай починають розмову.
А вона усміхається: «Та нема питань, чекаю в гості». А потім вони одружуються. А вона щаслива.
Олена радіє від запитання, чи смішать її військові.
«Так. Лежачі переважно кривлять смішні пички. Хтось питає: "Ну що, Лєна, потанцюємо?" — "Потанцюємо, зовсім не питання". Розповідають кумедні історії зі свого мирного життя або фронтового, але от саме кумедні.
Бувають такі чудові оповідачі, що їм можна зі сцени виступати. У таких випадках кажу: "Ну все, хлопчики, ви так розсмішили, що у мене тепер додасться зморшок. І в цьому будете винні ви".
Якось один боєць з ампутацією одягнув на голову шапочку з вушками "панда". Йому дали електровізок-скутер. Дуже епічно виглядало: великий чоловік з рожевими вушками на червоному скутері ганяє шпиталем і горлає якісь пісні. Потім він стрибав на одній нозі, як ото малі дітки роблять: "А тепер у мене нема ноги, а тепер у мене нема ноги". У нього над ліжком висіла рожева мавпочка, і таким вередливим тоном він випрошував: "Хочу рожеву шкарпетку". І ми йому подарували».
Каже, що гумор дуже рятує. І її, і бійців.
«Уже коли ми добре знайомі, можу пожартувати: "Почухати тобі п'яточку?" Це про ногу, якої нема. Коли їх мию, ніяковіють, соромляться. Я завжди питаю одне й те саме: "Ти мене хочеш чимось здивувати?" —"Тобто?" — "У тебе їх три?" — "Ні" — "Ну все, живемо далі"».
Буває, волонтерці телефонують дружини бійців і кажуть, що котрогось «накрило».
«Я набираю: "А що тут у нас відбувається? Чому це ти нюні розпустив? Чому з дому не виходиш? Чому псуєш дружині нерви? Вона не заслужила. Мені що — сісти на мітлу і прилетіти?" — "Ой, треба". Я ж така, що стрибну в машину і приїду, неважливо, у якому це місті».
Раз таке дійсно довелося зробити. Воїн упав у ступор, не хотів нікого бачити, чути, розмовляти. Це тривало тиждень. Олена приїхала у Хмельницьку область.
«Я бігала навколо нього і причитала: "Паразит, мені через тебе нема коли впасти в депресію. Як я можу, якщо вас таких у мене 30 штук". Бігала навколо і плескала його по плечу. "Лєн, ти, мабуть, голодна, що така зла. Заспокойся-заспокойся, я тобі кави зварю", — Олена переходить на зменшувально-пестливий тон, імітуючи реакцію чоловіка. — Іншим казала: "Ви хочете, щоб у мене було безсоння? Ні? Тоді поводьтеся пристойно". Або: "Ви давно мене злою бачили? Недавно? А повторення хочете? Тоді працюйте над собою"».
«Вони вас бояться», — коментую.
Вона вдавано ображено реагує:
«Може просто люблять?»
І обидві одночасно видаємо, сміючись: «Так люблять, що бояться засмутити».
Що найважче і як відновитися
Найважчими для жінки є кілька речей: номери телефонів у записнику, на які ніхто ніколи не відповість. Очі збожеволілої від горя матері, яка не розуміє, що взагалі відбувається і чому з її дитиною таке. І прощання. Вона не може звикнути до похоронів.
«Багато моїх знайомих ще з 14-го року гинуть. Я не рахувала, скільки, й не робитиму цього, щоб не жахнутися від кількості. Дуже страшно, коли боєць каже: "Лєн, я залишив комбату твої контакти на випадок мого полону або загибелі. Я розумію, що мама і дружина будуть у тяжкому стані, але ти все порішаєш", — видихає Олена.
«Доводилося таке робити?»
«Мені пощастило і сподіваюся пощастить і далі. Але я дружу з дівчинкою-волонтеркою з 14-го. То вона, — зітхає жінка,— одного ховала, іншого з полону витягала».
Жінка продовжує:
«Ти заходиш у палату і маєш посміхатися, жартувати, бути життєрадісною і бадьорою. Ниття і сльози воїнам не треба. Іноді вони просять, щоб дружини й матері не приїжджали, бо ті ридають ридма. Бачать своїх рідних з такими ранами й страждають. А ми, волонтери, справляємося. Мабуть, це вдача така.
Але ми теж люди, і в нас проскакують емоції. Буває, так викладешся за день, що увечері язиком не поворухнеш. А іноді з доброго дива, коли сидиш за кермом, підіймається хвиля. Переважно це туга-печаль від втоми, від того, що ця м'ясорубка затягла всіх. І кінця не видно. Але плакати я не можу. Після 24-го лютого думала, що зовсім розучилася. Лише очі можуть намокнути. І я дозволяю собі розслабитися і побути в стані цієї журби. Але недовго. Збираю себе в купку і, коли заходжу в аптеку, госпіталь чи на "Нову пошту", від неї й сліду не лишається».
Питаю, як жінка відновлюється.
«Інколи можу проспати 1,5-2 доби. Роблю манікюр. Зустрічаюсь з дівчатами. Палю. Я почала курити 5 років тому, щоб якось випускати емоції. Їх же неможливо трамбувати й трамбувати. І мені неочікувано сподобалося. Роблю це із задоволенням. Також наповнює коло спілкування. Це фантастичні люди — волонтери й бійці. За межі цієї бульбашки стараюся не виходити. Бо тоді не гарантую адекватної реакції на дії інших людей. Особливо тих, для кого війни не існує. Я не воювала, але з мене цю війну вже ніколи не витравити: я майже 10 років у ній, бачила стільки горя. Без сліду це не мине», — розповідає.
До Майдану жінка не дуже цікавилася політикою, була задоволеною, безтурботною домогосподаркою. Багато подорожувала, раділа наповненим дням. А там усвідомила, що понад усе любить Київ і свою країну. Що вона — українка.
Потім почалася війна:
«Я не задумувалася, чому стала волонтеркою. У мене є голова, руки, є бажання допомогти. Це війна, і неважливо, скільки вона триває. Люди втрачають домівки, здоров'я, життя, минуле, майбутнє. А я хочу, щоб воно було. У моєї чудової доньки, у всіх дітей».
Майбутнє: ти обов'язково одружишся
«Чи говорите ви з бійцями про майбутнє?» — питаю.
«Так. Я кажу приблизно так: "Коли ти вийдеш з госпіталю, пройдеш реабілітацію, навчишся жити, ти обов'язково одружишся. Ти маєш не ображати дружину, приділяти їй увагу, говорити компліменти. Вас, хлопчики, цьому не навчають А це для жінки важливо", — розмірковує Олена.
Каже, що самооцінка падає в усіх, хто проходить такий довгий шлях одужання. Адже не тільки тіло калічиться, а й душа.
«Для чоловіка страшно виявитися безпомічним. Але чим далі, тим більше проявлятиметься природна вдача. Закриті лишаться закритими, а отакі живчики, як Ромчик, стійкі, життєрадісні, бойові, бадьорі, вишкрібаються зі стану безнадії першими. І рухаються вперед, одружуються. (Максимець одружився після поранення і всиновив трьох дітей дружини — ред.). На моїй пам'яті є боєць, який без двох очей і ноги одружився. Познайомився з дівчиною після поранення. Вона — його очі, вона готова зробити для нього що завгодно. Вони років 5 разом, є дитина, щасливі.
Навіть взяти таке делікатне питання, як гроші. Я маю знайомого, у нього дві ампутації ніг, причому одна дуже висока. Він на протезах. Має аграрний бізнес, машину, забезпечує дружину і дітей. Тобто все, як завжди: всі проблеми — у голові».
Волонтерка розраджує поранених у гнітючому настрої так:
«Ви вижили не для того, щоб скиснути. Побратими, які гинули біля вас, дуже хотіли б мати можливість теж бачити небо, сонце, пити вранці каву і дивитися фільми. Тому живіть за себе і за них».
- Поділитися: