«Там, де вулиця полетіла в космос». Як живе найізольованіше прифронтове село Донбасу
Новоолександрівка, можливо, найгірше місце для життя в Україні. Тут немає ні газу, ні електропостачання, ні дороги. Доріг немає настільки, що за поганої погоди в село не можуть проїхати навіть військові. Попри все це, в Новоолександрівці дотепер залишаються жити 10 людей, яких немов машиною часу закинуло на сто років назад.
«Туди зараз проїхати неможливо. Якщо хочете — можете пішки йти. Людину для супроводу я вам дам», — каже військовий, який уповноважений вирішити, чи пропускати нас до села. Про цю поїздку ми домовлялися з місцевими та військовими впродовж місяця. Упевненості, що ми туди потрапимо, за цей час не додалося.
«То нехай ідуть, вони через триста метрів розвернуться й підуть назад», — упевнено каже комусь той самий військовий.
Ми їдемо на ринок у Попасній, щоби купити взуття, яке дасть нам шанс подолати бар'єр бруду. За 300 грн я купую гумові чоботи, менші на чотири розміри,— аби точно не залишилися в багнюці.
Два з половиною кілометри ґрунтовою дорогою ми долаємо за півтори години.
Власне, дорогою її зробили вже військові, накатавши через ліс і поле. Та оскільки їздить цією ґрунтівкою переважно важка військова техніка, то проїхати нею, наприклад, легковою машиною неможливо навіть у теплу пору року. А вже після зими, коли сніг розтанув, але вода ще не висохла, нога чи не на кожному кроці в'язне в болоті по щиколотку.
Коли я нарешті бачу місцевого жителя, то майже готовий його обійняти.
Нове літочислення
— Доброго дня! Ми тут до вас пішки прийшли, — кажу йому я, немов напрошуючись на співчуття.
— А я сказав, що вас не пустять! — обурюється житель, немов він щойно програв парі.
— Пустили! — розводжу руками я.
— Якого [хріна вас пустили]?! — дивується він.
«Так, не чіпати, б**** Іди нах**!» — кричить Володимир Олексійович (так звуть чоловіка) на свого собаку.
«Та вона не зачепить, — запевняє він, але для певності продовжує профілактичну бесіду. — Я тобі зачеплю! Я тобі зачеплю, б****! У лоба [отримаєш]!»
Останній аргумент переконує собаку відступити, пес жалібно скавучить і ховається в будці.
«Подивіться нашу красу! Тут колись люди жили. Від війни виїхали», — проводить для нас екскурсію селом Володимир. Він ходить між умовними будинками, немов герой фільму «Доґвілль».
«Тут сараї були. Хата житлова. Кухня була. Нема!»
«Нема» — результат великої пожежі, яка вирувала в Новоолександрівці 1 вересня 2020 року.
«А ми день народження сьогодні святкували, — несподівано зізнається чоловік, він явно напідпитку. — Світлани. Їй 13 років! Ну, 5 і 8 — скільки буде?! Чортова дюжина! А мені — 11. Вона старша за мене!»
У традиційній системі літочислення Володимиру Олексійовичу 65 років.
Без світла, дороги та перспектив на кордоні з «Європою»
Він вказує на стежку та говорить, що нею ходить у Європу, і після драматичної паузи уточнює: «Ну, Попасну ми називаємо "Європа"!»
«Якщо на Попасну їхати з Первомайської траси, то там останні три букви збиті. Від "Попасна" залишилася "Попа", — регоче чоловік, але за секунду стає смурним. — Квапиться ж Україна до Європи, а я в цій ж**і! Без світла, без нічого. Як хочеш, так і живи!»
Називати підконтрольну Україні територію Європою — популярний жарт серед жителів окупованих територій. Але Новоолександрівка окупованою ніколи не була. У 2014-2018 роках вона перебувала в «сірій зоні» — тобто між позиціями української армії та бойовиків. У 2018-му Збройні сили України взяли село під контроль.
Однак Новоолександрівка й зараз перебуває в ізоляції — до неї не веде більш-менш нормальна дорога. Сюди не ходить жодний транспорт, не їздить автокрамниця. Із 2014-го немає в селі й електрики.
Обмеження на в'їзд існує й у деяких інших прифронтових селах і містечках. Наприклад, в Болотеному, Сизому, Піщаному, Старому Айдарі, Катеринівці, Золотому-4, Кримському, Опитному. Водночас суворість обмежень у різні періоди різна й залежить від позиції командування бригади, яка відповідає за цю територію.
Ситуація з повністю відсутньою дорогою також не є унікальною. За несприятливої погоди неможливо проїхати, скажімо, в Кримське, Лобачеве, Лопаскине.
А от тривала відсутність електропостачання — ситуація вкрай рідкісна. Крім Новоолександрівки, така сама проблема є ще в Опитному Донецької області. Там без світла живуть понад 30 людей.
Проблеми Новоолександрівки розв'язуються вкрай повільно. Навіть питання про її адміністративне перепідпорядкування сільраді, що розташована на підконтрольній території, ухвалювалося протягом майже двох років після того, як українські військові зайняли село. Тоді ж чиновники обіцяли розв'язати питання з енергопостачанням. Обіцяють і нині.
«Якщо нам гарантують, що там буде режим тиші, аби відновити енергопостачання, то ми все зробимо. Але поки що такої гарантії нам не дають, на жаль», — говорить голова Луганської обласної державної адміністрації Сергій Гайдай.
Проблема тільки в тому, що відновити енергопостачання Новоолександрівки точно не вдасться — село живилося від окупованого Первомайська. Потрібно прокладати нову лінію, але про це поки не йдеться.
Очікуючи на Червоний Хрест
«Можемо піти до Миколи. Тільки він матом лаятися буде»,— попереджає нас Володимир.
І 57-річний Микола Миколайович не обманює наші очікування.
«Живемо влітку як собаки. М'ясо купили — до вечора з'їли. Ковбасу купили — до вечора з'їли. [Інакше] вранці собаці віддамо», — описує він своє життя.
Він розповідає, що Червоний Хрест закупив для місцевих жителів сонячні батареї та дизельні генератори. Перших вистачає тільки на те, щоб зарядити телефон. А для роботи других потрібне паливо, яке необхідно не тільки купити, але й принести в каністрі з Попасної.
«Ми намагаємося їм допомагати, але наша допомога там обмежена, тому що економічну діяльність там здійснювати, враховуючи правила безпеки, неможливо, — розповідає речник Міжнародного комітету Червоного Хреста в Україні Олександр Власенко. — Там неможливо стимулювати місцеве підприємництво, стимулювати, щоби люди орали землю, тому що це наражає їх на небезпеку. Тож обмежуємося тим, що щомісяця перераховуємо їм на картку фінансову допомогу [кожному — окремо]. Також на початку грудня ми завезли паливо, яким люди могли опалювати свої будинки впродовж холодного періоду».
Про Червоний Хрест згадують всі місцеві жителі. На відміну від місцевої або центральної влад, про існування яких, здається, тут давно забули.
А от українським військовим від місцевих дістається за те, що ті нібито не пускають до села Червоний Хрест.
«Нас цілком влаштовує наша взаємодія з військовими, у нас немає якихось заборон від них, крім тих, що пов'язані з безпекою і діють упродовж одного-двох днів. Нас ніхто не обмежує в тому, щоб у цьому селі працювати. Тільки погода обмежує», — запевняє Власенко.
Чому вони залишаються?
До війни в Новоолександрівці жили понад 100 людей. Зараз залишилися тільки дес'ятеро.
«Село не кину! Хто його доглядатиме?! Хто ремонтуватиме?! Я сам будівельник. То дах відремонтую, то вікна засклю. Нещодавно теж був [приліт] — відремонтував!» — трохи патетично відстоює своє право жити на малій батьківщині Володимир Олексійович.
Але пізніше озвучує ще одну причину:
«Я рідну хату не кину, щоб не роз-гра-бу-ва-ли. Це якщо чесно сказати. Я одного разу до "Європи" з'їздив по хліб, і мене розграбували!»
Його головні джерела доходу — допомога від Червоного Хреста й гроші від продажу яєць односельцям. Пенсію 65-річний чоловік не отримує.
«У мене трудова книжка намокла. Я підтвердження взяв, але там печатка "ЛНР" — "не визнаємо". А мені 13 років стажу бракує», — розводить руками Володимир.
У нього три дочки, є онуки та внучки. «Я багатий Буратіно», — характеризує він себе. Але ні доньок, ні онуків він не бачив давно — просто не має коштів, щоби кудись поїхати. Вони ж не приїжджають, бо «наслухалися обстрілів у чотирнадцятому році, годі!»
Схожа історія й у випадку Миколи Миколайовича: його донька живе в Києві, а син — в Батумі, в Грузії. Сам же він виїжджати не збирається.
«Хто лишень мене не запитав, чому ти звідси не їдеш, — обурюється чоловік. — Але питання риторичне, б****. Ти мені даси своє житло, обміняєшся зі мною? Тут за скільки я можу продати своє житло? Нуль. І квартира на тому боці — 0,1. Їхати з простягнутою рукою я не хочу».
«Я тут народився, будинок побудував, щоби жити на пенсії добре. Щоби діти-онуки сюди приїжджали. Я ні на що не скаржуся, у мене все є. Дайте тільки жити!» — додає він.
Коли ми підходимо до подвірʼя 72-річної Галини Михайлівни, вона саме рубає дрова.
«Сама живете?» — запитуємо її.
«З кицькою! — сміючись, відповідає жінка, і цілком серйозно додає: — А все-таки жива душа!»
На відміну від інших жителів Новоалександрівки, вона тут не народилася. Жила в Старобільську, працювала інженеркою на заводі. Але більш як 20 років тому обрала Новоолександрівку та переїхала туди.
«По-перше, мені подобається. На свіжому повітрі. У мене вік уже. Добре тут. Свої продукти, у мене город, я займаюся, працюю. Ну а що сидіти десь — я звикла працювати», — спокійно пояснює вона.
«До магазину далеко — сім кілометрів. Чоловіків прошу, щоб на велосипеді привозили [продукти]. А зараз не проїдеш. Вчора ходила сама. Нога болить [тепер]. Туди сім кілометрів — і назад. Я люблю ходити, але вже здоров'я не дозволяє», — зітхає вона.
Галина Михайлівна каже, що в її віці вже пізно щось змінювати. Але потім уточнює: якби дали вивезти речі, то вона б принаймні серйозно поміркувала щодо переїзду. «А багато хто б у селі погодилися», — переконана пенсіонерка.
* * *
«Ще можемо сходити на [вулицю] Космічну, до баби Ганни. Там, де погорів цирк "Космос". Там, де вулиця полетіла в космос», — не втомлюється іронізувати Володимир.
У вересні на вулиці, за словами Анни Пилипівни, згоріли 14 будинків через сильну пожежу. Ще три згоріли раніше — через обстріли.
76-річна жінка розповідає, що Новоолександрівку в народі називають старою назвою — Рубашкине.
«Жив пан Рубашкін. Тут, де ми стоїмо, його територія була. Мама говорила, що хороший був пан. П'ять доньок мав. Людям, які бідно жили, завжди на свята привозив продукти. А інший пан жив там, де радгосп потім з'явився. На того ображалися. Він ту територію займав, а цей — цю територію, цей бік», — розповідає вона.
Хороший пан, поганий пан, «гуманітарка» на свято, цей бік і той бік, відсутні дорога й електропостачання — за останні 100 з гаком років тут змінилося не так вже й багато.
За підтримки «Медиасети».