«Донбас тисне». Що врятує депресивні шахтарські мономіста

Збитковість вугільної галузі в Україні пов'язана із застарілим обладнанням для видобутку вугілля й мінімальними вкладеннями в модернізацію. Через це собівартість вугілля постійно зростає. За останні чотири роки ціна видобутку однієї тонни вугілля збільшилася вдвічі — з 2100 грн у 2015-му до 4300 у 2019-му ($96 і $166 в перерахунку на курс 2015 і 2019 років).

Але закриття шахт не обов'язково означає запустіння та смерть мономіст. Рурський регіон Німеччини — такий собі німецький Донбас — зміг трансформувати шахтарські мономіста в інноваційні та культурні центри. Зараз Німеччина планує профінансувати пілотний проєкт трансформації одного чи двох українських мономіст.

Напередодні Дня шахтаря, який в Україні святкують в останню неділю серпня, журналісти hromadske побували у двох шахтарських мономістах Донбасу — Українську та Тошківці — й поговорили з їхніми жителями про майбутнє, яке чекає на них у разі закриття шахт.

Українськ, Донецька область

Найбільш українське місто

«Он там стадіон наш "Україна", універмаг "Україна", місто Українськ, гастроном "Україна", шахта "Україна". Усе "Україна" в нас було названо. Найбільш українське місто!»

Екскурсію для заїжджих журналістів зголосився провести Сергій. Він — шахтар на пенсії. У місті Українську, втім, практично всі — шахтарі. Якщо не нинішні, то колишні або майбутні. Іншої роботи тут просто немає. Навіть назва міста — похідна від назви шахти «Україна».

Згідно зі статистикою, населення Українська — 11 тисяч осіб. Інна Терещенко, перша заступниця міського голови Селидового (Українськ входить до складу Селидівської міськради), говорить, що договори з сімейним лікарем в місті підписали лише 6,5 тисяч людей.

«Так, можливо, відсотків двадцять цього не зробили, але в усякому разі кількість населення — далеко не 11 тисяч», — підсумовує вона.

Хоча в 1991-му Сергій на референдумі голосував за незалежність України, а у 2013-му їздив підтримати протестувальників на Майдан, про радянські часи він говорить з ностальгією.

«Квартири давали, люди їхали з усього СРСР! Батько з Білорусі приїхав, мати — з Житомира», — продовжує він екскурсію в просторі й часі.

Але період розквіту давно в минулому. На відміну від інших шахтарських містечок, Українськ став депресивним ще в 90-х — з нього їхали в пошуках роботи, за яку платили б гроші.

«Люди розбіглися, зарплат же не давали. У мене все золото в ломбард пішло, коли зарплату взагалі перестали виплачувати. Коли я браконьєрив, то краще жив, [своїм] дівкам на чоботи давав. А коли пішов у шахту допрацьовувати до пенсії, то самому ні на що не вистачало», — з гіркотою згадує Сергій.

В Українську він залишатися не збирається. «Уже поїхав би, — уточнює, — коронавірус завадив».

Їхати він планував до Білорусі, на історичну батьківщину батька. Але після початку масових протестів проти Олександра Лукашенка впевненості в правильності вибору нової країни для життя поменшало. Однак не в тому, що потрібно їхати.

«Що тут робити? — розводить руками він. — Ну подивися [навколо] — багато людей?! Раніше в будь-який час дня й ночі — натовпи, молоді було — не злічити! Скрізь футбольні поля, турніки — усі займалися спортом. Масові бійки були! Квартал на квартал по 100 людей виходили битися!»

— Що чекає на це місто? — запитуємо безпосередньо.

— Воно дочекалося, — сміється колишній шахтар.

Спроба змін

«2002 рік: заїхати в Українськ із боку Донецька неможливо — пориви води, фекальні води. Траса вкрита льодом і водою. Місто по півтора-два тижні без світла. Школи, дитячі садочки заморожені. Котельні на ладан дихали», — малює постапокаліптичну картину Віталій Нешин.

Пізньої осені 2002-го Нешин, якому тоді було 36 років, став мером Українська. І відразу зіткнувся з повним колапсом системи. Сьогодні, дивлячись на спорожнілі багатоповерхівки, складно повірити, що колись у цьому місті ситуація була ще гірша.

Найбільш амбітний його крок на посаді мера — обіцянка віддавати людям, які переїдуть до Українська, покинуте житло. Оскільки від Українська до Донецька всього 60 км, багато погоджувалися, розраховуючи, що будуть працювати в обласному центрі. Приблизно тисяча сімей дійсно переїхала, але після початку війни велика їх частина покинула місто.

Сам Нешин після того, як його не переобрали мером, пішов працювати прохідником шахти «Росія» (з 2017-го — «Котляревська») в Новогродівці, хоча на шахті він працював лише до армії. «Потрібно було заробляти гроші, годувати сім'ю», — пояснює він.

Закрити «Україну»?

Біля шахти «Україна» стоїть пам'ятник Богданові Хмельницькому. У 1954-му, до 300-річчя Переяславської ради, пам'ятник гетьману встановили в Донецьку. А через 10 років його копія з'явилася в Українську. Площа й парк біля пам'ятника — територія міста, але доглядає за ними шахта.

«Після закриття підприємства тут просто буде пусте місце. Залишаться пенсіонери, які доживатимуть свій вік», — говорить директор шахти «Україна» Сергій Вахула.

На шахтах «Україна» й «Тошківська» видобувають вугілля марки ДГ (довгополуменеве газове). Його використовують здебільшого на теплових електростанціях для виробництва електроенергії. Частка такого вугілля в енергобалансі України — приблизно 30%.

У 2014 році тут працювали майже 2 тисячі людей, зараз — 1090. «Україна», втім, не відвантажує вугілля вже понад рік. Проте директор переконує, що в підприємства є майбутнє.

«Шахта перспективна, негазова (вибухи метану (газу, який накопичується в порожнинах серед породи) — причина найбільших аварій на українських шахтах — ред.), неглибока. Запасів — 60 млн тонн. Нам потрібно приблизно 350 млн грн ($12,7 млн) на обладнання для видобутку вугілля. І ці вкладення окупляться протягом року», — упевнений він.

Проєктна потужність шахти — 1,8 млн тонн вугілля на рік. У відносно благополучному 2003-му тут видобули 333 тисячі тонн вугілля. Тому 60 млн тонн вистачило б надовго.

З купівлею устаткування держава обіцяє шахті допомогти. Ще одна проблема — техніка безпеки.

«Виділення грошей на неї йде за залишковим принципом. Про яку техніку безпеки можна говорити, якщо немає масла, щоб працювали механізми, немає бензину для підвезення трудівників, немає лісу для зміцнення забоїв», — каже директор.

«Мені здається, вам пощастило з назвою — некрасиво закривати шахту "Україна"», — кажу я.

«Так, буде непорядно закрити шахту "Україна" в місті Українську в країні Україні», — охоче погоджується директор.

Новий профіль для гірничого технікуму

Селидівський гірничий технікум готує працівників середньої ланки для вугільної промисловості, його закінчували й колишній мер Українська Віталій Нешин, і директор шахти «Україна» Сергій Вахула.

Директор технікуму Анатолій Цеватенко розповідає, що вже в цьому році технікум отримає статус політехнічного коледжу й буде випускати молодших бакалаврів. Однак підвищення статусу не корелюється з кількістю випускників: він був розрахований на 1200 місць, тепер разом із заочниками тут навчаються 550 студентів. За рік випускається не більше ніж 100 людей. Усіх їх працевлаштовує шахтоуправління «Покровське» — велике вугледобувне підприємство, розташоване в сусідньому Покровську.

Через кризу у вугільній промисловості в технікумі розуміють, що профіль треба міняти. «Але потрібно знайти "ринок збуту" для випускників, а в нашому районі тільки шахти, іншої промисловості немає. Не шити ж маски», — іронізує Цеватенко.

Протягом останніх п'яти років Олександр Каніболоцький — завідувач підземним навчальним полігоном у технікумі, але до цього він усе життя пропрацював у вугільній промисловості. Питаю, чи не думає він, що через 5 або 10 років усі випускники технікуму залишаться без роботи.

«У мене немає такого відчуття, — запевняє він. — Є спеціальність "підземна розробка вугільних родовищ". Там вивчають і будівництво, і відкриті розробки. Електромеханік знає будь-яке обладнання, і на поверхні йому буде навіть простіше. Шахтобудівники будують не лише в шахті. Це все фахівці широкого профілю».

У Селидівській міськраді, яка розташована через дорогу від технікуму, інша думка. За словами першої заступниці мера Селидового Інни Терещенко, держава повинна визначитися, чи буде воно вкладати гроші в шахти.

«Має бути політика або на закриття шахт, або на модернізацію, або на приватизацію… І якщо на закриття, то ми повинні сказати людям: ви вибачайте, але хай діти не йдуть далі навчатися на ці спеціальності. А зараз люди не знають, що завтра буде», — вважає Терещенко. Вона каже, що коли шахти повноцінно працювали, вони давали 80% надходжень до міського бюджету.

«У нас — моноекономіка. А зараз більша частина податкових надходжень — від бюджетників. Раніше ми отримували від держави 7 млн базової дотації на рік, а тепер — 54 млн ($1,97 млн)», — говорить Терещенко, батько, свекор, чоловік і син якої теж працюють у вугільній промисловості.

Міська влада розробила було проєкт будівництва заводу залізобетонних виробів, який виготовляв би панельні плити для будівництва споруд. Але ніхто з інвесторів ним не зацікавився. У міськраді це пояснюють близькістю лінії фронту.

Ба більше, планує припинити роботу Селидівський хлібокомбінат: його виробничі потужності вже перевозять до Костянтинівки — більшого міста Донецької області.

Селидове — одне із семи вугільних мономіст Донецької області (решта — Мирноград, Новогродівка, Вугледар, Покровськ, Добропілля і Торецьк), які беруть участь в українсько-німецькому проєкті «Платформа сталого розвитку вугільних міст Донецької області». Його частиною стане розробка стратегії економічного розвитку міст після закриття шахт.

Тошківка, Луганська область

Виживання та зелена енергетика

«У нас одне підприємство, воно платить податки до районного бюджету, звідти кошти надходять нам. А якщо не буде шахти, то де працювати людям? Тоді остання молодь від нас поїде, закриються школи, лікарня», — впевнена в.о. селищної голови Тошківки Ніна Губай.

Її заступник Микола Козачок трудився на шахті практично все життя. Працювати в селищній раді він почав тільки у 2017-му.

«Були роки, і 1200 тонн на добу відвантажували, і 1500. Це в 1985-1990-х. Одна лава закінчувалася, друга вже була нарізана, люди переходили туди. Була перспектива. А зараз — виживання», — зітхає Микола Козачок.

Окрім видобутку вугілля шахта виконує багато соціальних функцій. Наприклад, допомагає школі. Нещодавно сильним поривом вітру з будівлі зірвало шифер. Новий школі виділили, а укладали шифер працівники шахти. Та сама історія і з ремонтами в школі.

Допомагає шахта і своїм: усім працівникам, нинішнім і колишнім, які вийшли на пенсію, видають кілька тонн вугілля для опалювання своїх будинків.

«Приїжджали з ООН, говорять: "Але ж існує зелена енергетика, — переказує спілкування з міжнародниками Микола Козачок. — Ну, створімо такий проєкт, щоб усі 600 осіб, які працюють на шахті, чергували на вітряках або сонячних батареях". Але їх обслуговуватимуть 10-20 людей!»

Заступник селищного голови сподівався на створення об'єднаної територіальної громади. У сільраді планували, що після її створення з'явиться фінансовий ресурс на реалізацію проєктів із перепрофілювання — навчання підприємницької діяльності, садівництва, насінництва. Але місцеві вибори, найімовірніше, так і не відбудуться (по всій Україні вони пройдуть у жовтні 2020-го — ред.), тому що Луганська облдержадміністрація вважає їх тут, на прифронтових територіях, небезпечними.

Старі борги й нові прибутки

За словами директора шахти «Тошківська» Олега Авдієнка, Міністерство енергетики зобов'язало керівництво 90% шахт на підконтрольних територіях Донбасу оцінити доцільність подальшої роботи й сказати, яку допомогу може надати їм держава та коли шахти зможуть цю допомогу повернути.

«Була розмова й про шахту "Тошківська", але зараз питання про закриття не стоїть. Профільний заступник міністра енергетики розглянув наші плани й сказав: "Так, займайтеся"», — говорить Авдієнко.

Коли план буде готовий, його повинні затвердити в Києві.

Директор шахти не називає цифр, але каже, що вкладення окупляться вже через рік: «Після цього років 50 можна отримувати прибуток сміливо», — запевняє він.

Боргів по зарплаті зараз практично немає.

«Після розмови з президентом (у кінці лютого 2020-го Володимир Зеленський доручив погасити борги по зарплаті шахтарям), можливо не день у день, як було обіцяно, але ситуація виправилася, — каже Авдієнко. — І зараз перед підземними працівниками заборгованості немає. Що стосується решти персоналу — це складно назвати заборгованістю проти того, що було».

Екологічні наслідки

Прихильники закриття шахт говорять про шкоду екології, якої завдають ці підприємства. Але й противники запевняють, що їхнє закриття може призвести до серйозних екологічних проблем.

Олег Авдієнко наводить три аргументи, чому українська вугільна промисловість повинна продовжувати функціонувати: немає гарантій, що Україна і в майбутньому зможе купувати дешеве вугілля за кордоном; у кожного працівника шахти в середньому четверо членів сім'ї, і якщо він втратить роботу, вони залишаться без годувальника; неконтрольоване закриття шахт призведе до проблем з екологією, а контрольоване обійдеться у величезні суми. У випадку з шахтою «Тошківська» витрати на утримання після її закриття можна порівняти з необхідними інвестиціями.

Інша думка в координаторки програми «Зміни клімату та енергетична політика» Фонду ім. Гайнріха Бьолля Оксани Алієвої: «Ні для кого не секрет, який негативний вплив на здоровʼя спричиняє видобуток вугілля. До того ж не лише на шахтарів, а й на всіх мешканців цього міста. Частка людей з респіраторними та легеневими захворюваннями там значно вища, а тривалість життя набагато менша».

Перша заступниця мера Селидового Інна Терещенко наводить приклад шахти ім. Коротченка в Селидовому: вугілля там не видобувають ще з 2005 року, і працює водовідлив. «Але якщо її затопить, то заллє 42 гектари в місті. Певний час шахта не відкачувала воду, не було подачі електроенергії. Вода виходила на поверхню, і в нас підтоплювало навіть дорогу на одній вулиці. Зараз відкачування відбувається. Але коштів вистачить приблизно до жовтня».

Шахтарі нинішні та майбутні

На футбольному полі біля школи завершується матч між командою шахти «Тошківська» та збірною командою жителів селища. Такі футбольні поєдинки проходять тут щотижня та збирають десятки глядачів.

Один із футболістів у команді шахтарів — Сергій Галкін. Він навчався в Луганську на фінансиста, але потім повернувся в Тошківку та зрозумів, що заробляти достатньо грошей зможе лише на шахті. «Коли батько працював 30 років у проходці, мама трудиться на шахті донині — почати працювати на шахті нескладно», — каже Сергій.

Його робота — готувати шахтні виробки для забійників, які видобувають вугілля. Працювати доводиться по-старому — за допомогою відбійного молотка, тому що єдиний прохідницький комбайн давно зламався.

Сергій спокійно перелічує поширені професійні захворювання серед шахтарів — силікоз, антракоз, бурсит, проблеми з опорно-руховою системою. І запевняє, що кожен, хто спускається в шахту, розуміє, на що йде. Свою роботу складною не вважає: «Сюди люди не печиво йшли перебирати. Ми знали, на що йдемо. Втомлюєшся, але організм звикає. Як для вас узяти інтерв'ю, для мене — прийти відпрацювати зміну. Те ж саме», — каже Сергій.

Багато його знайомих їздили на заробітки в Росію, Польщу, Чехію. Але потім усі вони повернулися й зараз працюють на шахті.

«Тут усі свої — ти пішов на роботу, прийшов — ти вдома, — каже Сергій. — А кому ти потрібний у Польщі?»

Він упевнений: якщо шахту закриють, вимре кілька селищ.

«Можна спокійно ставити хрест на перехресті, і чотири селища — до побачення! Усі тут або працюють на шахті, або зав'язані на шахтарів. Тут залишаться десять бабусь, десять дідусів і все! Усе тільки-тільки почало налагоджуватися після війни. Зарплату почали платити вчасно», — розповідає Сергій.

Зарплата підземних робітників у шахтах — від 15 до 20 тис. грн ($550-730).

Він припускає, що шахтарем стане і його син. Але дружина Ольга не згодна: «Я не хотіла б, щоб моя дитина працювала на шахті. Багато здоров'я в чоловіка забирає шахта, дуже важка праця».

Закрити або приватизувати

«Сьогодні 33 державні шахти працюють на підконтрольній території, — розповідає заступник міністра енергетики України Максим Немчинов. — Приблизно половина шахт нам потрібна для генерації електроенергії. Друга половина не така приваблива. Але ми дамо шанс кожній шахті. Якщо приватного інвестора не знайдемо, то такі підприємства очікуватиме ліквідація».

Експертка Оксана Алієва зазначає, що, згідно з чинною енергетичною стратегією України, держава до 2025 року має закрити або приватизувати всі нерентабельні шахти. Проте впевненості в тому, що це буде зроблено, у неї немає.

У липні 2020-го в міністерстві розповіли, що уряд Німеччини запропонував Україні профінансувати трансформацію одного з вугільних мономіст. Українська сторона хоче, щоб пілотний проєкт реалізували у двох містах — по одному з Донбасу та Львівсько-Волинського кам'яновугільного басейну.

Колишній мер Українська Віталій Нешин зізнається, що місцеві жителі цих програм бояться: «Коли закривали шахту "Селидівська", була державна програма — надання нових робочих місць і газифікація мономіст Українськ, Гірник... (розводить руками). Коли у 2002 році я став мером, то запитав Ігоря Шкіру (він був депутатом Верховної Ради в нашому окрузі): "А де обіцяне?" Він сказав: "Я ж нового скликання! Старе скликання пішло — і пішли обіцянки"».

4 з 33

«Лише чотири шахти, які залишилися на підконтрольній території, рентабельні. Решту ми, по суті, фінансуємо з бюджету», — говорить координаторка програми «Зміна клімату та енергетична політика» Фонду ім. Гайнріха Бьолля Оксана Алієва. Вона називає вугільний сектор одним із найбільш корумпованих в Україні.

У шахтарських мономістах саме цим часто пояснюють збитковість підприємств.

На думку експертки, негативні наслідки закриття шахт повинна згладжувати держава, скорочувати видобуток слід поступово: «Тоді ми будемо знати, що певна кількість шахтарів устигне вийти на пенсію. Тим, хто трохи не допрацює до пенсії, потрібно забезпечити більш ранній вихід. А молоде покоління можна залучити для реструктуризації вугільної галузі».

Алієва згадує стратегію енергетичного переходу до 2050 року, яку свого часу розробив уряд Гончарука й міністерство спільно з міжнародними партнерами. Вона передбачала перехід на відновлювану енергетику. «Але через кілька днів після публічної презентації на зустрічі з шахтарями президент [Володимир Зеленський] говорить: "Ні-ні, ми нічого не будемо закривати!" Тому поки не буде прийнято рішення, яке наступний уряд не зможе скасувати, не варто очікувати істотних зрушень», — упевнена вона.

«Потрібно поставити за мету відмову від вугілля — це має бути конкретна дата, закріплена на законодавчому рівні, — говорить членкиня правління Центру екологічних ініціатив «Екодія» Анна Акерманн. — У Німеччині поставили ціль відмовитися від вугілля до 2035 року. Ми не пропонуємо копіювати німецький досвід, у нас повинні бути свої рішення. Мене вразило, коли на першій зустрічі представників шахтарських міст Донецької області мери сказали: "Ми розуміємо, що у вугілля немає майбутнього. Керівники міст це усвідомлюють"».

* * *

У шахтарів є вираз «Донбас тисне». Що означає це напівжартівливе, але абсолютно точне словосполучення, нам пояснив завідувач підземним навчальним полігоном у Селидівському гірничому технікумі Олександр Каніболоцький. Виявилося, що наслідки цього самого «Донбас тисне» дивовижно нагадують майбутнє української вугільної промисловості — ніхто не знає, що саме й коли з нею станеться.

«Ходімо покажу, як він тисне, — пропонує Каніболоцький. — Навіть тут, де висота покрівельних порід 4-5 метрів (на цій глибині розташовано навчальний полігон — ред.), ми укріплювали минулого року. Міняли, тому що вся затяжка була розчавлена. Тепер дивіться, ось ця балка була рівна! Ці 4 метри тиснуть так, що її зігнуло. А в шахті такий тиск, що болти зрізають різьблення й вистрілюють. Поцілить у вагонетку — і може її пробити. Я працював гірничим майстром. Сьогодні пройшов по виробці — нормально. Наступного дня йдеш, а виробка вже завалена. Через гору перелазиш, дивишся й тікаєш, тому що ніхто не знає, коли вона обвалиться. Поступово купол збирається, може відірватися й упасти — ніхто цього не передбачить. Є служби — і прогнозів, і АГЗ (автоматизований газовий захист), але це все "може бути". А насправді — ніхто не вгадає».

За підтримки Медіамережі