Тест на батьківство. Чому деколи дітей повертають назад в інтернати — історія однієї сім’ї
Випадки, у яких дитину після усиновлення чи взяття під опіку повертають назад до інтернату, доволі рідко стають публічними. Про них воліють мовчати, щоб уникнути засуджень і зайвих обговорень.
У сім’ї Оксани Холявки, яка виховує трьох прийомних дітей, така історія трапилася навесні цього року. Про найважче рішення, на яке їй довелося зважитися за свій десятирічний досвід прийомного материнства, — у матеріалі hromadske.
(імена всіх дітей у тексті змінені на прохання героїні)
Набивання ґуль
Оксана все життя була заклопотана — поспішала, багато працювала, керувала невеликим підприємством. Коли синові було сім, розлучилася з чоловіком, почала виховувати дитину сама. Було важко, вільного часу майже не лишалося. Не зогляділася, як син подорослішав.
У дев’ятому класі хлопець уперше запитав Оксану: а чи не сміялися б із нього школярі, якби у їхній сім’ї з’явилася дитина з інтернату чи дитячого будинку? Так він висловлював своє бажання мати брата чи сестру. Жінка тоді не звернула уваги на слова сина. Хоча за декілька років поставила собі таке ж запитання.
Збитковість підприємства й емоційне вигорання привели Оксану до того, що вона вирішила залишити свій бізнес і піти працювати у велику компанію. Ресурсу та вільного часу з’явилося більше. Тож коли одного дня у соцмережах Оксана побачила сповіщення про новостворену спільноту, яка планувала відвідувати дитячі будинки Львівської області, — зрозуміла: має бути з ними.
З січня 2010-го Оксана майже щовихідних їздила в дитбудинки. Спілкувалася з дітьми, допомагала їм розкрити себе, проводила майстер-класи.
«Ми планово їздили до дітей. Матеріально ми їм не допомагали. Але тоді в мене з’явився виклик перед собою — а що більше я можу зробити для них?» — згадує Оксана.
Жінка відчувала, що не набулася мамою зі своїм сином.
За чотири роки Оксана взяла під опіку двох дітей. 16-річну Олену та 14-річного Василя, сестру і брата. До них у дитячий будинок уже приходили знайомитися інші сім’ї-кандидати, але соцпрацівники та служба у справах дітей усе ж надали перевагу Оксані.
Перший рік разом сім’я набивала ґулі. Спочатку жінка думала: якщо виховала свого сина, то з прийомними теж справиться. До того ж за плечима були тренінги, навчання для прийомних батьків, майстер-класи.
Життя вчило її іншого — діти були вже дорослими, зі своїми травмами, страхами, з якими потрібно було вживатися.
Оксана почала регулярно ходити на зустрічі з іншими батьками-опікунами, і поступово до неї приходило розуміння, що проблеми її сім’ї не унікальні, з ними зіштовхуються всі.
Минав час, і діти ставали спокійнішими, стосунки в сім’ї налагоджувалися. Оксана почала задумуватися над тим, щоб узяти під опіку ще кількох дітей і створити дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ — ред.). Вона запропонувала свою кандидатуру Львівській міській раді. Місто планувало тоді створити два ДБСТ і забезпечити ці сім’ї житлом.
«Разом зі мною подалися ще сім сімей-претендентів. Звісно, я думала, що оберуть когось із них, а не мене. До того ж інші кандидати подавалися парами, а я була сама», — розповідає жінка.
На здивування Оксани, обрали саме її.
Це не про мир у сім’ї
Але створювати новий будинок сімейного типу Оксані не довелося. Трапилося так, що в одному з міських ДБСТ, де мешкали восьмеро дітей, прийомна мати потрапила в лікарню. Оксана погодилася тимчасово приглянути за дітьми замість неї. Через тиждень та жінка померла.
«Я відмовилася створювати власний ДБСТ і вирішила залишатися з цими дітьми. Мене відмовляли, перепитували, чи добре я подумала. До того ж я вже мала двох прийомних дітей, і ще над однією дівчинкою оформила опіку пізніше», — розповідає Оксана.
Так жінка стала матір’ю-вихователькою для десятьох дітей.
Минав рік за роком, діти дорослішали, покидали Оксану, щоб будувати власне життя. Зрештою в сім’ї залишилося четверо дітей. Для того, щоб ДБСТ й надалі існував, потрібна була принаймні ще одна дитина. Оксана мріяла, що візьме під опіку «маленьку дівчинку», і вони житимуть, як і раніше.
«Та коли потрібно було остаточно вирішувати, я зрозуміла, що більше не зможу. Звернулася до відповідних служб, і ми стали звичайною прийомною сім’єю, переїхали назад у мою квартиру. Старші діти пішли, молодші залишилися зі мною — усе відбулося природно й мирно», — каже жінка.
Спокій у сім’ї невдовзі почав руйнуватися. В одного з прийомних синів Оксани, 15-річного Олега, настав підлітковий вік. Давалася взнаки його ментальна інвалідність та карантин навесні 2020-го, який ув’язнив усіх членів сім’ї в одній квартирі.
«У закритому просторі хвороба Олега ще більше загострилася. У сім’ї стало нестерпно. Він був фізично небезпечним, брався за ножі, постійно доймав менших дітей. Міг прокинутися о 6 ранку й кудись піти, я викликала поліцію. У нашій квартирі були вибиті двері через те, що його щось нервувало. Інколи я брала дітей до себе в кімнату, ми зачинялися на ключ, поки Олег не заспокоїться. Тоді я виходила з ним поговорити. Це було зовсім не про мир у сім’ї», — згадує Оксана.
Траплялося, що хлопець виходив на балкон і кричав, викликав поліцію через те, що нібито над ним знущалися. Приїжджав відділ боротьби з насильством у сім’ї, щоб перевірити, чи справді це так. Усі жили в постійному стресі.
В Оксани прокидались і свої страхи. Думала, чи не виникне надмірної уваги до її сім’ї, уявляла, як вони всі разом виходитимуть на вулицю, переймалася, чи не почнуть сусіди скаржитися на те, що відбувається в їхньому домі.
Жодного разу Оксана не думала про те, щоб відмовитися від Олега й викинути його зі свого життя. Вона міркувала, як розв'язати проблему, вийти з кризи, налагодити стосунки.
«Коли ж моя психотерапевтка висвітлила рівень стресу, у якому я жила, а я поглянула на себе збоку, мене накрило хвилею істерики. Розуміла, що треба просто вижити», — розповідає Оксана.
Чи не останньою краплею став медогляд її молодших синів, на якому з’ясувалося, що на тлі стресу у хлопців погіршився зір, розвивалася короткозорість, а в одного почався гастрит.
«Я розуміла, що в разі гангрени краще видалити один палець, ніж ампутувати всю ногу», — каже жінка.
Оксана звернулася до служби у справах дітей. Пів року за Олегом спостерігали, проводили моніторинги. Навесні 2021-го хлопця перевели у спецшколу-інтернат.
Дихати в сім’ї стало легше. Оксана забирала Олега на вихідні та канікули, протягом тижня говорила з ним телефоном. У ті короткі періоди, коли хлопець повертався додому, жінка ще раз переконувалася, що її рішення було правильним. Молодшим синам, які входили у підлітковий період та мали проблеми з розвитком, було необхідне безпечне середовище, щоб навчатися. Вони не могли перебувати в постійній тривозі й думати лише про те, як віднайти спокій.
Повернень не уникнути
Окрім виховання прийомних дітей Оксана займається консультуванням людей, які збираються взяти під опіку чи всиновити дітлахів, проводить навчальні тренінги для вихователів дитячих будинків сімейного типу. Що два роки вони мають проходити навчання — підвищувати кваліфікацію.
«Батькам-опікунам легше, тому що вони можуть звернутися по допомогу в соціальні служби, громадські організації. Вони не самі. З усиновлювачами інакше. Коли виникають якісь проблеми, вони через таємницю усиновлення залишаються з ними сам на сам. Як на мене, від цього потрібно відмовлятися, щоб зменшити тиск на батьків. Також побутує хибна думка, що усиновлені діти — майже те ж саме, що і свої. Це не так. Важливо навчати й готувати потенційних усиновлювачів», — каже Оксана.
Щороку в Україні розусиновлюють до 2,5% дітей. Єдиної причини цього явища немає. Кожен випадок особливий, пояснює голова правління громадської спілки «Українська мережа за права дитини» Дар’я Касьянова. А кожне рішення — важке та болісне. До нього можуть прийти і усиновлювачі, і прийомні батьки, і вихователі ДБСТ.
Нині приблизно півтори тисячі сімей стоять у черзі на усиновлення дітей молодшого віку. Потенційні батьки сподіваються, що маленька дитина легше адаптується, швидко забуде все, що з нею було, не потрібно буде нічого вигадувати, і її приймуть у сім’ю, як рідну.
«Але з певних причин так не відбувається. Дитина дорослішає, змінюється, і сім’я ухвалює рішення про те, що не зможе далі бути з нею. Мовляв, вона стала іншою, почали проявлятися її гени, з нею складно, це не те, на що вони розраховували. Тому й трапляються випадки розусиновлення, і статистично їх немало», — розповідає Дар’я. Жінка додає, що під час вибору сім’ям слід частіше звертати увагу на старших дітей, з якими легше домовлятися, можна вибудовувати стосунки, кордони й разом вчитися притиратися одне до одного.
З боку дітей, які потрапляють у нову сім’ю, також може бути несприйняття. Вони не завжди готові приймати любов батьків, жити разом з іншими дітьми.
«Я завжди кажу кандидатам-усиновлювачам: не очікуйте любові одразу. Перед вашою появою дитина пережила жахливе потрясіння — втратила свою сім’ю, була в інтернаті. Заповнити цю душевну пустоту дуже важко. Ми зазвичай кажемо сім’ям, що на це необхідно удвічі більше часу, ніж тоді, коли дитина була без сім’ї», — каже Дар’я.
Трапляються випадки, коли сім’я може бути справді не готовою до усиновлення. Дар’я згадує історію, як одна жінка на емоціях вирішила взяти під опіку трьох дітей. Прочитала в газеті оголошення, швидко оформила документи, приїхала і забрала їх. Після того, як на гамір дітей кілька разів пожалілися сусіди, через місяць жінка вирішила повернути їх назад — привезла й залишила під дитячим будинком.
«Ця жінка подзвонила мені. Вона плакала, казала, що це було для неї важке рішення. Коли від'їхала, зрозуміла, що накоїла. Вона запитувала: “Що мені робити? Їхати просити пробачення? Забирати їх назад?” Але так це не працює. Діти — не іграшки, яких ти взяв, а потім повернув назад. Потім вони довго не йшли на контакт з іншими кандидатами-усиновлювачами. Було дуже важко з ними працювати і знайти сім’ю. Зрештою їх усиновила родина з Америки», — розповідає Дар’я.
Дитина, яку вирішили повернути, у жодному разі не має залишатися сама. Важливо, щоб із нею була людина, на яку можна покластися. В Україні після розусиновлення дитина потрапляє назад в інтернат, де всі вихованці — зі своїм болем. За кордоном у таких випадках дітей поселяють у малі групові будинки на 5-6 людей, де кожен має свою кімнату. З ними індивідуально працюють спеціалісти — психологи та соціальні працівники.
Дар’я переповідає історію одного підлітка, який повернувся із сім’ї назад в інтернат, де потерпав від знущань, насміхань, злорадства з боку дітей і вихователів. «Мовляв, а чого ти хотів? Кому ти потрібен?»
«Повернення — це непросто для дитини. Їй потрібна психологічна й емоційна підтримка, роз'яснення, чому так сталося, щоб знизити рівень зранення. Також легше, коли батьки визнають, що це вони не впорались», — каже Оксана Холявка і додає: «Потрібно робити все, щоб повернень було менше. Популяризувати навчальні програми і для усиновителів. Запрошувати звертатися за допомогою в соціальні служби, до психологів. А також забрати стигму "засудження", що батьки не справляються. Можливо, тоді таке складне рішення, як повернення, завдасть значно меншої шкоди дитині».
Декілька разів на місяць Олег приїздить на вихідні до Оксани, своїх братів і сестри, готує для них сніданки. Вони не бачаться щодня, але все ще залишаються сім’єю.