«Туди сильно прилітало, повністю розбомбили санаторій, діти стали сивими». Інтерв'ю з евакуйованими мешканцями Маріуполя
Два тижні тому я їхала з гуманітарною колоною до Маріуполя, щоб поспілкуватися з людьми й почути їхні думки, але в Бердянську мене взяли у полон представники ФСБ росії. Тиждень мене тримали в полоні й вимагали співпраці. Після моїх відмов і тривалого тиску мене відпустили, і я все—таки змогла поспілкуватися з маріупольцями. Це було в окупованому Бердянську, в одному з пунктів для переселенців.
Оксана, мешканка Маріуполя. Вона ризикнула виїхати з Маріуполя в Бердянськ. Дорога між містами (85 км)зайняла більше ніж 12 годин.
Те, що було у 2014-му — ніщо проти того, що відбувається зараз. Ніхто не міг уявити, що це колись стане можливим. Води немає, їжі немає, газу, світла, зв'язку також. Люди готували з останніх запасів на вогнищі. Виходили всі, коли була порівняно спокійна ситуація, якщо це можна так назвати. Свистіло, бомбило. Та коли почало прилітати у двори, стало дуже складно.
Ми майже постійно були в бомбосховищах. 20 днів прожили там, виходили тільки приготувати їжу. Воду пробіжками ходили набирати в джерельцях. Дуже багато людей гинули. Ховати було неможливо — тіла просто на зупинках покинуті. Потім потроху почали закопувати своїми силами — хто в посадках, хто на городах.
Дуже багато людей ще намагаються виїхати. У багатьох залишилися лежачі батьки, не можуть їх покинути. Хтось із літніх не хоче залишати домівку. Я дуже хочу додому, але на каміння не поїдеш. Маріуполь був дуже гарним містом. Шкода, що його так розбомбили.
От потрапила бомба в інститут, усі документи згоріли. А як відновлювати, що далі? Один із дитячих санаторіїв там лишився під бомбами. Наймолодшій дитині 2,5 року, найстаршій — 15. Там були дуже сильні прильоти, санаторій повністю розбомбили, діти стали сивими. У місті немає бомбосховищ, діти у підвалах.
Міський голова Бойченко виїхав, коли все це почалося. Він покинув своїх мешканців. Не забезпечив ні «зеленим коридором», ні допомогою, ні інформацією про те, як допомогти.
Галина, жителька Маріуполя. Вибратися з пекла допомогла мрія ще хоч раз побачити сина, який живе за кордоном
Було дуже складно сидіти у підвалах, коли бомблять з усіх сторін, коли втрачаєш сусідів. Я хочу сказати всій Україні — бережіть себе і свою родину. Найстрашніше — втратити своїх близьких, навіть сусідів, з якими, можливо, сварився і щось не поділив. Це дуже страшно.
Знайомі сказали, що є одне місце. За 10 хвилин я зібрала усе, що встигла. Їхати було дуже важко, машина вся розстріляна... 4 березня, коли був перший обстріл, я жила в гуртожитку. Встигла накритися покривалом, було яскраве полум'я. А мій сусід Максим завжди виходив на кухню курити. І я побачила, як із його рук випав телефон. Його моментально вбило.
Я маю вижити, маю вибратися з цього пекла. Заради сина.
Тетяна, мешканка Маріуполя. Виїхала з міста з донькою та внуками
Я жила біля басейну і чула всі ці обстріли. Чула, як розбомбили кінотеатр «Ювілейний». Жахлива ситуація у місті. Всі магазини розграбовані, люди готують на вогнищах. Усе кинули й виїхали. Там неможливо жити. Лівий берег — руїни. Центром теж страшно було їхати — усе розбомбили. Маріуполь стирають з лиця землі. На пальцях можна перерахувати, скільки споруд там залишилося.
Для мене це страшний сон, і досі не вкладається в голові, що все це можливо. Нам же раніше казали, що це (росія — ред.) наш старший брат. І от він на нас напав... Страшно. Єдиного мені шкода — що я не забрала свої дитячі фотографії й світлини своїх рідних. І в’язальну машинку. Вона мене заспокоювала.
Відтепер для мене існує лише скандинавський мінімалізм: жодного кришталю, жодних килимів. Як то кажуть, прокинувся — і щасливий, що живий.