«В автобус мене завели першим. Потім зайшов Сенцов» — історія 21-річного в`язня РФ Артура Панова

Артур Панов потрапив до російської в’язниці у 17 років. Зараз йому 21 і він хотів би жити в Києві і вчитися політології. Коли Артур разом з усіма звільненими 7 вересня зійшов по трапу літака в Борисполі, його зустрічала мама, яка приїхала з окупованої Луганщини, де живе і досі.

Про Артура навіть в Україні було відомо небагато — що його затримали в Ростові-на-Дону, що він той політв’язень, якого назвали померлим в СІЗО Росії. Потім з’ясувалося, що це фейк.

Про те, що робив у Ростові Артур Панов, про вибухівку і обвинувачення в тероризмі, про те, як наглядач у СІЗО розказав йому про власну «смерть» і навіщо він різав вени — в інтерв’ю hromadske.

Ще три дні тому можна було загуглити твоє ім'я і знайти не так багато інформації. Розкажи, чим ти займався до початку війни на Донбасі, до 2014 року.

До початку бойових дій я вчився у школі. У 2015 році, коли ситуація в місті більш-менш стабілізувалася, я вступив до Луганського національного університету Шевченка, спеціальність — міжнародні відносини. Ну а потім якось так вийшло, що я і в тюрмі опинився.

А ти взагалі сам з Краснодона, так?

Так, я народився там і якийсь час жив. Потім вже переїхав.

А що можеш сказати про Краснодон? Що це за місто?

Це невелике шахтарське місто, можна сказати, передмістя Луганська. Там населення, може, 50 тисяч людей. Воно відоме, насамперед, «Молодою гвардією», все присвячено «Молодій гвардії»: це музей, це шурф, там меморіал стоїть, школа і ще один пам'ятник на площі.

В якому віці ти переїхав у Луганськ?

Років 16.

Тобто школу ти закінчував уже в Луганську? 

Ні, школу я закінчував...

У Краснодоні якраз, а потім переїхав відразу до Луганська.

Так.

В тебе там є рідні? Можеш розповідати те, що безпечно, адже ми розуміємо: на непідконтрольній території перебувають люди, це може бути небезпечно для них.

Так, про Донбас ліпше не говорити якусь конкретну інформацію, тому що там своє ставлення. Я можу висловитися, але якоїсь конкретики… адже там дуже сильно зараз можуть за це зачепитися.

Гаразд, розкажи — ось ти приїхав до Луганська, закінчив школу, почалася неоголошена війна. Що відбувалося в Луганську, що пам'ятаєш? Які у тебе були думки про все, що відбувається?

Думки, безперечно, були, але те, що відбувалося — це навіть не можу висловити словами. В принципі, те, що було — це був Євромайдан, суть була інша трохи, а дії були ідентичні: захоплення держадміністрацій, генпрокуратури, будівлі Служби безпеки. Таке було і в Краснодоні, Луганську, Слов'янську. Наскільки я знаю, це такий найвідоміший момент, що все почалося саме зі Слов'янська. Коли банда на чолі зі Стрілковим перетнула кордон і захопила ключові будівлі в Слов'янську.

Як ти ставився до цього всього? Ти спостерігав, що в твоєму місті захоплюють адміністрації, бачив російські триколори, чув вимоги або виступи мітингувальників.

Моє ставлення однозначно було негативним. Ба більше — більшість людей, які там мешкають, проти цього, тобто вони не бачать себе з Росією. Ті, хто все це організовували, думали, що їм вдасться зробити так, як з Кримом. Потім, коли вони вже зрозуміли, було пізно щось робити.

Ось цей референдум, потім вибори, наскільки ви знаєте, проведені. Ну, вибори в лапках, в так званій «Луганській народній республіці», коли обрали Ігоря Плотницького так званим її головою. Тобто люди поступово втягувалися в усе це, в бойові дії.

Багато людей теж ішли в ополчення, йшли на всілякі мітинги, тому що їм просто пропонували якісь бонуси, скажімо так. Комусь пляшку горілки, комусь гроші, комусь, видавали соціальні карти. Тим, хто ходив на вибори голосувати, за того ж Плотницького, видавали соціальні карти від нього. Якщо ви не отримуєте цю соціальну карту, ви нічого зробити не можете. Ця соціальна карта, за нею вам надаватимуть медичну допомогу, за нею можна їздити, пільги отримувати. Все це було так дуже гарно сказано, і люди, відповідно, в паніці побігли голосувати, тому що потрібна була ця соціальна карта. І вони, проголосувавши, зрозуміли, що їх обдурили. Ця соціальна карта в результаті не стала в пригоді.

А твої знайомі пішли в ополчення?

З-поміж моїх знайомих — ні, тому що більшість, з ким мені доводилося спілкуватися, дотримуються аналогічної зі мною позиції. Я не кажу зараз про якийсь радикалізм. Навіть якщо людина аполітична, її все одно влаштовувало, що було при Україні.

При Україні, передусім, що було? Була стабільність. Нині цієї стабільності немає. В Луганську просто панує Середньовіччя. Це те, що було у 15-му, 14-му роках.

В 14-му і 15-му роках вже було цілком зрозуміло, що пропонує маріонеткова влада. Дуже гучні заяви про те, що Донбас увійде до складу Російської Федерації. Та в результаті виходить так, що Донбас нині — це якась злочинна територія, там закони не діють. Крім того, що йдуть бойові дії з офіційними структурами українськими, так і всередині самих республік відбуваються розборки між різними угрупованнями і воєнізованими формуваннями. Все це позначається на житті й благополуччі тих людей, які там живуть.

Ти вступив на навчання, а провчився скільки? Перший курс закінчив?

Ні. Десь півроку я провчився.

І що сталося потім? Як тебе затримали?

Затримали мене в Ростові-на-Дону. Їхав транзитом з Луганська до Києва. В цей момент треба їхати через російську територію. Для того, щоб проїхати через лінію фронту, потрібен був дозвіл Служби безпеки України. Ці дозволи можна було чекати місяць, і, щоб цього уникнути, люди просто купували квиток, сідали на автобус і їхали транзитом через російську територію. Я поїхав через Ростов-на-Дону, там я пробув буквально тиждень, і мене затримали.

Чому? 

Спершу було висунуто звинувачення у зберіганні та виготовленні зброї та публічному виправданні тероризму. Виправдання тероризму мені потім додали, спершу це було все, що пов'язано зі зброєю.

Це тому, що при тобі був вибуховий пристрій?

Так. Та знову таки, я вважаю, що нічого не зробив. Те, що в мене вибуховий пристрій, автоматично не може робити мене диверсантом або терористом. Це тоді, коли у людини є вогнепальна зброя, її можна сміливо записувати в терористи і вішати на неї, не знаю, що вона готувала теракт, що вона хотіла когось вбити, тобто від себе вже додавати.

Коли порушили справу, я не заперечував своїх дій, самого факту, що я писав ось ці публікації, на підставі яких порушили цю статтю (про виправдання тероризму — ред.). При цьому вони взяли публікацію, яка називається, якщо не помиляюся, «Філософія політичного вбивства», в якій було розказано про події жовтня 2002 року — це теракт в Москві, Театральний центр на Дубровці.Стаття була з таким ухилом, що люди в цьому теракті загинули не від рук терористів, а від рук співробітників російських спецслужб. Вони беруть цю статтю і на її підставі порушують справу — я засуджую дії російських спецслужб, тому автоматично підтримую терористів.

Тобто при розгляді твоєї справи потім вже російський суд приміряв твою ситуацію до терористів і теракту в Москві?

Так.

За яких обставин тебе затримали?

Затримали на вулиці. Я проживав у чомусь на кшталт гуртожитку, це було навіть нежитлове приміщення, там жили будівельники, які працювали на об'єкті. Це був самий центр міста, мене там і затримали. Коли я йшов з магазину і просто проходив повз парковку, вибігло з машини кілька людей, взяли за руки, за ноги і по газам.

Люди, які стояли на вулиці, почали обурюватися, бо це виглядало як викрадення. Вони були в цивільному одязі, і машина була не поліцейська, а звичайна, причому я потім вже звернув увагу на те, що там були відсутні номерні знаки, саме спереду, де я йшов.

Хто були ці люди, які тебе затримали?

Коли мене посадили в машину, підбігли люди, почали обурюватися, і один з нападників сказав, що вони співробітники ФСБ, типу зараз поїдете слідом. Вони відразу ж пішли. А потім, вже коли в машині їхали, ці, скажімо так, співробітники, почали ставити всякі питання. Спершу провокаційні, там загрози були. Фізичної сили не застосовували, але намагалися лякати, ніби буде взагалі щось страшне.

Ти правда хотів щось підірвати?

Це був не об'єкт цивільного користування, це військовий об'єкт інфраструктури. Згодом я відмовився від цього, тому що повинен робити це так, щоб це мало якусь користь і результат.

Це мало бути в Ростовській області?

Так.

Це був твій прояв боротьби з тим, що відбувалося у тебе вдома?

Я вважаю, що так. По суті, це були дії у відповідь на ту агресію, яку Російська Федерація здійснює по відношенню до України.

Тебе привезли в СІЗО теж у Ростовській області?

Так.

І ти там був до моменту суду чи як?

Ні, мене повезли в Ростов десь через три місяці, потім до Москви, транзитом через Волгоград, досить таки великий маршрут був. Потім повернули в Ростов після Москви, і в Ростові вже почався суд.

Коли суд пройшов, приблизно 8 місяців, мені винесли вирок, я подав апеляцію, розгляд тривав десь до року. 5 квітня минулого року мені винесли рішення апеляції. І потім вже 12 травня мене повезли транзитом через Челябінськ у Кемерово. Там я в ізоляторі був десь тиждень, після ізолятора мене привезли до табору.

А ти в СІЗО був у загальній камері, поки тривали суди?

Ні, я всюди був один.

А в колонії ти був у загальній камері?

У колонії я був закріплений за загоном, який налічував близько 600 людей. Та основну частину того періоду я перебував або в санчастині, або в ШІЗО. В загоні я був всього невеликий проміжок часу, і то — з моєю статтею були накладені дуже великі обмеження.

Припустимо, не можна було спілкуватися з ув'язненими на політичні теми, все, що пов'язано з тероризмом, теж не можна обговорювати. Тобто будь-яке слово, будь-які дії розцінюються так, ніби ти закликаєш когось до тероризму, і починається якась параноїдальна трохи тема, там дійсно стежать за цим. За межі локальної ділянки мені не можна було виходити. Вчитися можна, працювати не можна, ось, власне, і все.

Як дізналися про твоє затримання в Україні? Чи знала про це твоя мама, чи був у тебе адвокат, чи приходили до тебе консули?

Коли мене затримали, про це взагалі дізналися відразу, щойно інформація з'явилася. Напевно, десь через 3 дні після затримання, в новинах. Хтось із місцевих журналістів зателефонував у суспільно-спостережну комісію. Члени комісії приходили, перевірили умови утримання, потім вже батьки все знали, і консулам так само повідомили. Вони прийшли до мене десь через пів місяця, тому що довго чекали дозволу від слідчого.

Справу передали відразу в МЗС і уповноваженій з прав людини на той момент — Валерії Лутковській. Вони взяли цю справу під контроль. Але паралельно цим займалася Служба безпеки України і пані Ірина Геращенко.

Мама з тобою спілкувалася? Приїжджала в Ростов?

Так, приїжджала щоразу, була можливість бачитися. Адвокат приходив, консули приходили — зв'язок з рідними, скажімо так, був.

Коли мама приїхала до тебе?

Це був приблизно грудень. Мене як раз у СІЗО в Таганрог відправили, і вона вперше приїхала.

Це як побачення було, ви були під наглядом?

Ну так. Слідчий не заперечував, він давав і консулам нормально дозвіл, і батькам.

Що тобі мама сказала?

Звісно, спершу був шок. І зрозуміло чому — у всіх, коли таке стається, шок.

Вона тебе питала, навіщо ти сюди приїхав, навіщо ти там хотів щось підірвати, чи це не мало для неї значення?

Я то розумів, що в будь-якому разі буде цікаво запитати, але я не став би говорити. Її найбільше цікавило, як я себе почуваю, такі моменти. Їй тоді і так було не солодко. Мені слідчих вистачало, які хотіли з'ясувати, навіщо я хотів вчинити терористичний акт, яким було складно пояснити те, що зброя у людини не означає, що вона готує теракт.

Після новин про те, що в Росії затримали хлопця на ім'я Артур Панов, з'явилася ще одна дуже страшна новина, у 2017 році — що один з політичних в'язнів помер в СІЗО.

Я бачив це. Це маячня.

Це було про тебе. Як взагалі так сталося, що тебе, по суті, поховали в СІЗО?

Я не знаю, я взагалі про це дізнався 2 травня 2017 року, навіть ще не приїжджаючи в СІЗО. Звернув увагу, що якось все не так, як зазвичай. Людей в конвої було більше, і якось все дивно було, всі якісь не такі були.

Мене привезли вже в суд, і потім кажуть: «Слухай, ти можеш сказати, що сталося?». Я кажу: «Що сталося? Я нічого не знаю». Вони казали, що в новинах з'явилася така інформація, що вже прокурор і суддя в курсі, що в новинах всі вже бачили. Я, відповідно, нічого не знаю. До мене приходить адвокат, і теж всі мовчать. Я адвокатові кажу: «Ну так, бачив, що новина така». Там вже журналістів прийшло багато на суд, не пам'ятаю, хто був.

Приїхали перевіряти, живий ти чи ні?

Консул прийшов, вони фотографували і відправляли, що я — це взагалі я.

Ти не знаєш, звідки з'явилася ця інформація? З російських ЗМІ, з українських? Тому що російські журналісти і українські теж перепостили новину. І тільки Валерія Лутковська перевіряла і зверталася безпосередньо в СІЗО, до Москалькової — Уповноваженої Російської Федерації з прав людини — щоб дійсно підтвердити, що ти живий.

Про те, що зі мною все нормально, родичі знали, коли все тільки сталося. Я можу помилятися, звичайно, але про це повідомляли Віра Савченко, потім Ірина Геращенко та Ігор Мосійчук. Тобто вони з приводу цієї ситуації висловлювалися, але далося ще вночі з'ясувати, що зі мною все нормально. І інформація пішла по всіх каналах, по всіх виданнях, відповідно, розтиражувалася на всю Росію і Україну.

Потім вже зробили заяву, що з тобою все в порядку?

Так, і МЗС, І Лутковська, і Геращенко підтвердили, що все нормально.

Як ти себе відчував, як у тебе було зі здоров'ям?

Зі здоров'ям були проблеми, багато хто сказав би, що я сам в них винен був — чотири рази сидів на голодуванні, сидів і на мокрому голодуванні, і це не могло не позначитися на здоров'ї.

Ти голодував, тому що хотів щось довести, хотів, щоб тебе звільнили?

У мене єдина була вимога — щоб мене екстрадували в Україну. Якщо ви мене хочете в судовий процес, давайте це зробимо так, щоб це було об'єктивно. Поки я перебуваю на території Російської Федерації, ні про яку об'єктивність не може йти мови. Тому що ви зацікавлена сторона.

Що тобі на це відповідали?

Я намагався наводити як приклад якісь міжнародні конвенції, зокрема це Женевська конвенція щодо військовополонених. Може, це було і недоречно, але я виходив з того, що по відношенню до української держави відбувається агресія з боку Російської Федерації, і це підтверджує і Європарламент, і Державний департамент США, це і підтверджує і сама Україна.

По суті, йде війна не громадянська, а вже військовий конфлікт між двома державами. Якщо в рамках цього конфлікту відбувається якась подібна дія, людину, нехай не військову, яка потрапила в полон, можна прирівняти до військовополонених з числа цивільних осіб, тобто особа, яку було затримано в період військового конфлікту.

Єдиний аргумент був від судді — це коли мені просто роз'яснювали, що мене судять не за трибуналом, а судить Північно-Кавказький окружний суд за російським законодавством. Можете розпинатися про Женевські конвенції військовополонених, а ми вас судимо за національним законодавством. Я кажу: «А чому тоді не враховується, що будь-яке національне законодавство має ґрунтуватися саме на міжнародних ось цих конвенціях?»

Як ти себе поводив у СІЗО? Я читала в інтерв'ю, що були проблеми, наскільки я зрозуміла, з конвоїрами. Ти висловлювався в інтерв'ю, що потрапив у СІЗО, а потім почалися проблеми, і що тебе перевели, чи щось таке.

У СІЗО були певні проблеми, як правило, з боку співробітників. У Таганрозі було, коли співробітник, у якого хтось із родичів під час Другої світової був у концтаборі, де наглядачем або комендантом був хтось із українців. І у нього на цьому тлі поїхало, тому що він часто заводив розмови, що під час світової війни українці були гірші за фашистів, ну такі пропагандистські кліше, ярлики. У нього на цьому тлі, мабуть, психологічна травма.

Це все зводилося до того, що на мою адресу постійно були якісь підозри — що я намагався уникнути кримінальної відповідальності, симулюю захворювання. Доходило до відкритих якихось ситуацій, коли до мене підходили і забирали матрац. Мені довелося спати на металевому ліжку, в результаті я застудив нирки. Мені не надавали медичну допомогу, все зводилося до того, що я просто симулюю: «Ти просто хочеш з'їхати на лікарню і почати там косити, що ти там мало не при смерті знаходишся. Ти просто таким чином намагаєшся уникнути кримінальної відповідальності». Це закінчилося тим, що в один момент я просто взяв лезо і просто на камеру «вскрився». Відповідно, я був відразу ж покараний.

На камеру відеоспостереження?

Ну судячи з того, що вони прибігли, так.

Потім ти все таки опинився у відділенні?

Ні, мене перевели в Ростов-на-Дону. Тобто я там перебував, мені просто перебинтували руку, ось.

Ставлення до тебе після того змінилося чи ні?

Не можу сказати. Хтось є, кому взагалі пофіг, чи ти з України, за якою ти статтею сидиш. Є люди, які мають свою думку — вставити щось своє, висловити, причому недоречно, засуджувати.

Зрозуміло, дискутували з тобою про політику і так далі?

Намагалися, скажімо так. Бачив, що людина геть не знає ситуацію, ніколи не була на Донбасі, вона просто подивилася «Росія 24» або, боронь Боже, Life News, тому що я прекрасно пам'ятаю, що там в 14 році показували. Нині я не знаю, що там показують.

До речі, про канали — у тебе була можливість стежити за новинами? Що відбувається в Україні, взагалі дивився телевізор? Чи був доступ до якоїсь інформації?

У мене телевізор була можливість дивитися. Це виключно російські канали, такі як «Росія 24», «Рен-ТВ», Перший канал.

Про Україну там говорили?

Говорили постійно, причому «Росія 24» взагалі неможливо було дивитися, там все зводилося до того, що Україна — це нацистська держава, чи не правонаступниця Третього Рейху. Тобто рівень нагнітання ось цієї паніки трошки зашкалює. Все зводилося до того, щоб показати, що в Україні відбувається повна маячня. Я уявляю, яку думку простий російський обиватель міг собі скласти про нас, коли він почув про карателів і все так інше.

Чи стежив ти за політичною ситуацією в Україні?

Коли я сидів в самому таборі, була можливість стежити за новинами по телеканалах, знову таки, російських. Про вибори нічого такого не було. Основна суть — що є вибори, ось це все я знав. Коли потрапляли газети, теж була можливість отримувати інформацію. Потім, коли я ще в СІЗО сидів, ще коли не привезли в табір, я постійно спілкувався з адвокатом, тобто плюс-мінус я щодня знав, що в Україні відбувається. До мене постійно приходили і розповідали новини. Тому, скажімо так, інформацію було, де брати.

Як ти дізнався про те, що тебе збираються обміняти?

В списках моє прізвище було ще, наскільки я знаю, з 2016 року. Це офіційний урядовий, це означає — Служба безпеки України, пані Геращенко, Валерія Лутковська, МЗС.

Тобто у тебе ще і вироку не було ніякого?

Так. Цим питанням тоді опікувалася Ірина Геращенко та уповноважена з прав людини. І паралельно Служба безпеки України теж. А в 2017 році, в березні, Європарламент випустив резолюцію, коли він вніс список незаконно засуджених осіб на території Російської Федерації. Ще визнали політв'язнів в організації, якщо не помиляюся, чеській.

А коли до тебе прийшли в Росії і сказали: «Ти хочеш на обмін?» Тебе питали взагалі про таке?

Взагалі ні, не питали. Постійно були такі натяки, приходили типу цікавилися, що і як, почастішали випадки таких питань, я не вірив, що якийсь обмін буде. Тому що дуже давно не було цих обмінів. І якось я вже навіть не розраховував, що буде. Я був впевнений, що багато громадян України перебувало, розумів, що будь-кого можуть включити. Але ще скільки залишається, величезна кількість. Це тільки тих, про кого знає уряд, а тих, кого не знає?

Таких теж дуже багато. Як ти все таки дізнався про те, що ось все, ти їдеш додому?

Це було 27 серпня. Мене будять вночі і кажуть, щоб я збирав речі. Я вже приблизно здогадувався, що до чого, тому що тоді якось пішла мова про обмін. Раніше якась така була обтічна форма, все на рівні якоїсь теорії, може, обмін буде, все якось так говорилося. А потім, ближче до кінця серпня, говорили, що обмін буде, але коли точно — невідомо.

І мене везуть до Москви, і причому екстрено. Мене з Кемерова відразу в Москву. І коли вже мене везли в Лефортово, через пів години прийшов співробітник і сказав: пишіть клопотання про помилування. Але тоді ще не знав, скільки людей буде. Та потім почався у Владивостоці Східний економічний форум, і там Путін говорив, що обмін обіцяє бути масштабним. Вже потім я зрозумів, що щось грандіозне намічається, і, виявляється, не помилився.

Коли ти вже був у Лефортово, тобі говорили, що скоро поїдеш додому? Чи знав ти, що там є й інші політв'язні з України?

Я не знав, що є інші. Мені чомусь теж здавалося, що моряків 100% усіх повернуть, тому що були чутки, що їх теж будуть міняти. З радіо «Маяк», якщо не помиляюся, дізнався, чи якесь інше радіо, але не суть. Суть така була, що Путін із Зеленським поспілкувалися, і Порошенко такий-сякий, не вдалося домовитися про повернення ось цих, а Володимир Олександрович домовився з Путіним про те, щоб моряки повернулися, і що в результаті ось цих переговорів було ясно сказано, що обмін відбудеться, і що моряки всі повернуться.

І потім вже в день обміну як все відбувалося? 

Взагалі прийшли вночі і сказали збирати речі. Я зібрався, і просто якісь формальності, підписати документи, довідку про звільнення. А потім вже коли прийшли, мене завели в автобус, ще нікого не було. Там, на території Лефортова, було дуже багато співробітників ФСБ.

Тобто ти перший сів у цей автобус?

Так, я ще нічого не знав, але співробітників було стільки, що зрозуміло було, що дуже багато людей. Я бачив один автобус, але потім я побачив дуже багато людей, Олег Сенцов був, потім Микола Карпюк, потім всі інші підтяглися.

За тобою завели Сенцова? І ви зрозуміли, що точно їдете на обмін?

Так, причому я бачив, що автобус був, і я розумів, що людей буде багато, причому ще співробітники федеральної безпеки. Потім, вже коли автобус завантажили, був інший автобус, і почали його завантажувати.

Ти знав тих людей, які були з тобою в автобусі?

Особисто ні. Когось знав із засобів масової інформації — це Клих, це Карпюк, це Гриб, я майже всіх знав.

У вас була можливість спілкуватися, поки ви їхали?

Коли ми їхали, сказали, що не бажано спілкуватися, але коли так сиділи і не їхали, то спілкувалися.

Про що?

Про все. Цікавилися, хто взагалі де відбував покарання, хто звідки, взагалі ху із ху.

І що потім, куди вас повезли? До аеропорту?

Так, нас повезли в аеропорт, такий кортеж поїхав з Лефортово. Дороги, як я зрозумів, були перекриті. На перехрестях чергували патрульні машини, нас привезли в аеропорт, якщо не помиляюся, Внуково. Потім ми там почекали, поки перевірка документів, всі ці формальності. Потім вже нас посадили на літак.

У літаку вас хтось чекав з російського боку або там вже були представники від України?

Були лише представники від України.

Тобто це вже був український літак, в якому ви полетіли всі?

Був помічник президента.

Коли ти летів в Україну — які в тебе були думки?

Було багато думок. В той момент навіть голова розривалася від цих думок, тому що ситуація була настільки незвичайна, тому що просто свідомість відштовхувала цю інформацію, вона відмовлялося її сприймати — що ось, нарешті все закінчилося. Я розумів — година польоту, і нарешті моя нога ступить на українську землю, і ось вона — свобода.

Було ще таке відчуття радості, але його чомусь тоді неможливо було висловити, тоді взагалі все змішалося в голові, просто свідомість відмовлялася вірити.

Ви знали, на кого вас міняють? Чи ви вже потім дізнавалися про це?

В аеропорту, звісно, були трохи в шоці.

Чому?

Ну тому що, припустимо, віддали Цемаха і ще низку людей. Їх дуже багато і кожному з них дістанеться, я впевнений, що навіть Цемаху, нехай навіть він в Росії, він своє отримає. Навіть якщо в чомусь його звинувачують, якщо він до цього причетний, то дай Бог, щоб йому це повернулося бумерангом.

Хто тебе зустрічав в аеропорту, тут, в Києві?

Мама.

Мама що сказала, коли тебе побачила тут?

Звісно, була в шоці, тому що не розраховувала, що цей момент взагалі колись настане. Буквально за день до обміну подзвонили і сказали приїжджати до Києва.

Вона зараз тут, з тобою, так? Збирається повертатися додому?

Ну там вже далі час покаже, буде видно.

Розкажи що зараз тобі потрібно, у чому тобі взагалі потрібна допомога від держави? Тому що ми розуміємо, що люди через кілька років в російській в'язниці перебувають в певній розгубленості: чим займатися далі, що робити, де жити і так далі.

Це стосується не лише мене, це в принципі стосується всіх, хто повернувся. Насамперед, необхідні реабілітаційні заходи, знову таки — обстеження, потім якісь нагальні проблеми: відсутність житла, можливість отримати законну освіту, такі моменти, потім паралельно чимось займатися.

Ти хочеш довчитися?

Розраховую на це.

З тієї ж спеціальності? Не передумав?

Ні, я в принципі дипломатію люблю, тому хочу саме в цьому напрямку вчитися, хочу все-таки закінчити це.

Ти хочеш вчитися і жити в Києві? Чи поки ще не думав про це?

Так, і вчитися, і жити в Києві.

Сім'ю будеш сюди перевозити?

Ну, я ж кажу, з часом, якщо сім'я згодна, то звісно.