«В інтернат я більше її точно не віддам». Як живуть сім'ї, у які повернули дітей під час весняного карантину
На початку карантину, навесні, з інтернатів у сім’ї повернули 42 тисячі дітей. Тоді все відбувалося так швидко, що соціальні працівники не встигли перевірити умови, у які повертали дітей. Деякі сім’ї були до цього не готові. Батьки не мали грошей, щоб доглядати за дитиною, їм допомагали волонтери, громадські організації — продуктами, одягом, ліками. За понад пів року ситуація кардинально не змінилася. Сім’ї й далі потребують допомоги — як матеріальної, так і психологічної. Утім, деяким удалося залишити дитину жити вдома, не повертати назад в інтернат і цього року святкувати День святого Миколая разом.
Сім’я разом
Катерина, мама двох дівчаток, мешкає в селі на Луганщині. Її молодша донька Оля ходить у перший клас. Старша Марина — у четвертий. Щодня о сьомій ранку вони разом їздять у школу в сусіднє місто. Увечері, після групи продовженого дня, шкільним автобусом дівчата повертаються назад додому.
Ще донедавна сестри жили окремо, і все було інакше.
«Перед тим, як віддавати Марину в перший клас, я зрозуміла, що сама не справлюся. Молодшій доньці тоді було три роки, я не могла її залишити, роботи не мала. Допомоги платили 1700 гривень на двох дітей, мені не було за що купити їм одяг, взуття. Довелося віддати Марину в інтернат», — розповідає Катерина.
Жінка каже, що не хотіла цього робити, бо й сама виросла в інтернаті. Її батьки зловживали алкоголем, маму позбавили батьківських прав, вони з сестрою були під наглядом бабусі.
«Я знаю, як це, коли немає ні мами, ні батька, і діти сидять біля вікна й виглядають їх. В інтернаті немає нічого хорошого. Кожна дитина любить, щоб її пожаліли, приголубили».
Катерині здавалося, що в доньки було інакше, вона розповідала про «хороші умови»: п’ятиразове харчування, банні дні, улюблену вчительку, однокласників. Жінка забирала Марину додому на канікули та на вихідні. Але бувало, що сільський автобус не ходив, і дівчинка не приїздила додому тижнями.
«У перший клас вона ще пішла нормально, а в другий — зі слізьми. Хотіла бути з нами вдома, розповідала, що сумує. Я ніби й була готова її забрати, але був страх, що не справлюся».
Навесні, під час локдауну, Марину, як і ще 42 тисячі дітей з інтернатів, повернули додому. Поки був карантин, дівчинка навчалася дистанційно за тими завданнями, які надсилали вчителі з інтернату. Вони ходили з мамою до сусідки, у якої був інтернет, і так займалися.
Одного дня, коли Катерина займалася математикою з молодшою донькою, старша зізналася, що її в інтернаті били, карали й не давали їсти за те, що вона чогось не знала чи не могла вивчити.
«Вона не розповідала мені такого, коли там училася. Я тоді зрозуміла, як їй складно було».
В інтернат Катерина дівчинку більше не повертала. Першого вересня вона пішла у звичайну школу.
«Я на роботі до вечора, не завжди все встигаю, важко платити за групу продовженого дня. Я вирішила, що нехай буде складно, але сім’я має бути разом. В інтернат доньку більше точно не віддам. Діти мають засинати й прокидатися біля мами».
Допомога та підтримка
Таких випадків, як у Марини, не так багато. Улітку Міністерство соціальної політики, Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) та громадська спілка «Українська мережа за права дитини» розпочали проєкт моніторингу сімей, у які повернули дітей під час карантину. Команди фахівців відвідали сім’ї в Полтавській, Харківській, Миколаївській, Волинській та Дніпропетровській областях. Саме там повернули найбільше дітей з інтернатів.
«Нашим завданням було поговорити з батьками й дітьми. Зрозуміти, яка допомога їм потрібна для того, щоб діти залишилися жити вдома — якщо, звісно, для їхнього життя не було ризиків», — розповідає Дар’я Касьянова, голова правління «Української мережі за права дитини», програмна директорка «СОС Дитячі Містечка Україна».
Під час моніторингу спеціалісти перевірили приблизно п’ять тисяч сімей. У 27% випадків батьки залишили дітей жити вдома й перевели їх на навчання в школу за місцем проживання. Решта, 73% сімей, повернули дітей. Серед причин, через які батьки віддавали дітей в інтернати, Касьянова називає бідність, відсутність житла та роботи, фізичні або психічні хвороби дітей, важку адаптацію до школи й освоєння програми.
«Під час наших візитів батьки нам також розповідали, що інтернати — це зручно, вони так звикли. Бо вони, мовляв, працюють позмінно, а в інтернаті дитина доглянута. Також казали, що там вони займаються в спеціальних гуртках. Утім, коли ми запитували про ці гуртки в дітей, вони відповідали, що спортом там майже не займаються, лише бігають іноді».
Траплялися й випадки, коли батькам потрібна була незначна допомога, щоб залишити дитину жити вдома, розповідає Касьянова. Наприклад, у Харківській області дівчинці дошкільного віку з вадами слуху благодійна організація придбала новий слуховий апарат. Так дитина залишилася в сім’ї та пішла у звичайний дитсадок.
Улітку сім’я Катерини також почала отримувати допомогу за програмою від «СОС Дитячі Містечка Україна» — благодійної організації, яка працює над попередженням соціального сирітства, розвитком сімейних форм виховання для дітей, позбавлених батьківського піклування.
Протягом серпня та вересня Луганське відділення організації разом із працівниками соціальних служб Кремінського району перевірили 60 сімей, у які під час весняного карантину повернулися 114 дітей. Більшість батьків — 74% — з 1 вересня віддали дітей назад в інтернатні заклади.
«Ці сім’ї були не готові фінансово, психологічно, що так усе раптово станеться і їхнє життя зміниться. Їм потрібна була підтримка, а дітям — шанс жити вдома», — розповідає соціальна працівниця Віолета Гончаренко.
Організація взяла під свій супровід 14 сімей. Їм надали матеріальну допомогу: ковдри, подушки, постільну білизну, письмові столи, стільчики для дітей, взуття та інші необхідні речі. Також із ними почали займатися психологи, соціальні працівники, корекційні педагоги.
Поки ми розмовляємо з Катериною, її доньки спілкуються з логопедом.
«Звісно, нам легше стало. Дівчата стали впевненіші в собі. Я також займаюся із психологом щотижня. У мене більше немає такого: “я боюся”, “я не зможу”», — каже Катерина.
Діти з інвалідністю
Серед тих, кого повернули на карантин додому, були й діти з інвалідністю, які навчалися в спеціалізованих інтернатних закладах. Сімнадцятирічний Сурен бував удома лише на вихідних. Він — вихованець навчально-реабілітаційного центру в Таращі на Київщині. Щопонеділка його мама, Любов, відвозила сина в інтернат, а в п’ятницю забирала назад додому. Вони їхали декількома видами громадського транспорту, а дорога в один бік займала чотири години.
Цьогоріч Сурен чи не вперше за останні роки так довго був удома — майже пів року. Спершу на карантині, а потім — на літніх канікулах.
«Складність була в тому, що я його самого не можу залишити вдома. Ну як… можу, але немає гарантії, що він кудись не піде. Тому іноді просила сусідку приглядати за ним, часом відводила до бабусі, а інколи брала з собою на роботу», — розповідає Любов.
Жінка не розглядала варіанту, щоб її син залишився вдома після весняного локдауну.
У Сурена спадкова хвороба — фенілкетонурія. Це порушення обміну речовин, при якому організм не може переробляти фенілаланін — амінокислоту, яка входить до складу білкових молекул, що небезпечно для центральної нервової системи. Любов про це дізналася, коли хлопчику було п’ять місяців, і одразу почала лікування й абілітацію.
Коли Сурену виповнилося шість років, Любов пішла в загальноосвітню спеціальну школу в їхньому місті, щоб віддати хлопчика на навчання. Там їм відмовили і сказали почекати рік. Наступного року теж відмовили й порадили займатися з логопедом. Коли хлопчику було дев’ять, вона віддала його в навчально-реабілітаційний центр у Таращі.
«Ми вже не могли чекати. Я розуміла, що це станеться. Спеціалісти, які щороку перевіряли стан Сурена, готували мене до цього».
За словами лікарів, у Сурена затримка в розвитку на 10 років, каже Любов.
У навчально-реабілітаційному центрі хлопець почав говорити, писати, спілкуватися з однолітками, займатися з учителями, уперше сказав «мама».
«Я вже не могла йому цього всього дати. Коли він приїжджав додому, то постійно мені говорив про школу».
Навесні під час карантину їй лише один раз зателефонували з департаменту освіти й запитали, чи не потрібна допомога і чи не захворів часом Сурен, згадує жінка.
«Ну яка допомога мені потрібна від них? Я з усім справлялася...».
Вікторія Лемешко, волонтерка, яка підтримує сім’ю Любові, розповідає, що для батьків дітей з інвалідністю в громаді мають бути соціальні послуги, це передбачено законом. Щоб мама або батько могли відпочити і попросити няню пригледіти за їхньою дитиною. Але на місцях ці послуги лише починають вводити.
Дар’я Касьянова також наголошує на тому, що кожен випадок потрібно розглядати індивідуально. І є ситуації, коли батьки мають об’єктивні причини, через які вони відправляють дітей навчатися в інтернат.
«А трапляються й випадки, коли батьки не знають, які саме особливі освітні потреби в їхньої дитини. Або загальноосвітні школи не хочуть приймати дітей з інвалідністю. У Харківській області ми працювали над тим, щоб у школу взяли дитину з аутизмом і дали їй асистента. Спершу був спротив, але пізніше вони погодилися. Так мама змогла залишити дитину виховувати вдома».
Сьогодні Сурен не йде в школу — її знову зачинили на карантин, бо більшість учителів захворіли. Тому Любов бере сина з собою на роботу. Разом вони мають піти до місцевої бабусі й відвести її до лікаря. Хлопець перепитує, чи на ту ногу одягнув зимові чоботи, натягує шапку, а мама защіпає йому куртку.
Виходячи з дому Сурен безупинно розповідає про свої іграшкові машинки, яких він має цілу колекцію, і запевняє, що скоро матиме свою — справжню.