В окупації та під обстрілами. Лікарі, які приймають пологи при свічках і «збирають» бійців після поранень

«Якщо ти є, значить усе буде добре»

Ірина Язова — сімейна лікарка, терапевтка. Зі своєю сім’єю вона залишалася в окупованій Бучі до 9 березня. Рятувала поранених, приймала пологи, шукала ліки, бігала до пацієнтів, коли ворожі танки були за кілька метрів від неї. Ірина переконує, що не вважає себе героїнею. «На моєму місці так вчинив би кожен». Далі — пряма мова.

24 лютого зранку сусідка зайшла до нас у квартиру і сказала, що почалася війна. Я на її слова відреагувала скептично: «Як почалася, так і закінчиться». І лягла далі спати.

Я не готувалася до війни, знала, що військовозобовʼязана і в будь-якому разі буду на роботі. Наступного дня пішла на своє чергування. Нашу Ірпінську центральну міську лікарню вже перепрофілювали, пацієнтів з мого відділення, де ми приймали хворих на коронавірус, максимально виписували.

Увечері завідувач відділення по-доброму сказав збирати речі й іти додому. Потреби в лікарях поки не було, а у мене вдома — троє неповнолітніх дітей. Я опиралась, але все-таки пішла.

З відчуттям провини та суму, що не можу бути в лікарні й допомагати людям, добу не виходила з дому. 27 лютого зустріла у дворі сусідку.

«Ура, слава Богу! Якщо ти тут, значить усе буде добре», — сказала вона.

«А що може бути поганого?»

«У нас є вагітні. Ми не знаємо, що з ними буде. Але якщо ти є, то все буде добре».

Тоді я остаточно зрозуміла, що нікуди не поїду з Бучі. Хоча чоловік іще наполягав якомога швидше евакуюватися з міста.

«Виконувала ту саму роботу, що й зазвичай у відділенні»

Війна на нашу вулицю прийшла доволі швидко. Заїхали танки, почалися обстріли. Я розуміла, що мішенями для росіян стають мирні люди. До лікарні мені вже було не дістатися, проїзд перекрили. Тоді ще був інтернет, і ми бачили всі жахи, які відбуваються навколо.

Я сказала чоловіку, що ми звідси не поїдемо, допоки в місто не зайдуть наші військові. Ми не будемо ризикувати своїм і дитячим життям.

В один із днів танк розбомбив аптеку в сусідньому дворі. Ми з сусідами позбирали звідти ліки, посортували. Ампульні антибіотики та перевʼязувальні матеріали передали в стаціонарне відділення лікарні.

Я консультувала людей щодо ліків, надавала допомогу тим, у кого була блювота, нудота, ниркові кольки, підвищений артеріальний тиск. Комусь у підвалі було важко дихати, у сусідньому підʼїзді в людини була панічна атака. Словом, виконувала ту саму роботу, що й зазвичай у відділенні.

Пацієнти сімейного лікаря в окупованому місті

Першим моїм пацієнтом став сусід Володимир з другого підʼїзду. Пʼятого березня він зазнав поранення, коли пішов провідати рідних у сусідній житловий комплекс. Коли повертався додому, дістав кулю від російських військових. Володимир лежав на дорозі й не міг поворухнутися, поки сусіди не перенесли його в мій підʼїзд.

Я побачила сусіда закривавленого, з перебитими ногами. Він не міг ними рухати, тіло нижче від пояса оніміло. У лікарню відправити я його не могла — окупація. Тож почала надавати допомогу на місці — розрізала одяг, обробила рану. Сусіди принесли ліки, які мали в аптечках.

Спершу у Володі все боліло, але я не сумнівалася, що він житиме. Доглядала за ним, постійно стежила за станом. А коли за кілька днів він попросив закурити, зрозуміла, що точно одужає. Володя для мене — герой.

Пізніше мене покликали в кінець вулиці, за пʼять будинків, до жінки та її півторарічної доньки. Їх поранили, коли вони намагалися евакуюватися з Ірпеня. У матері була прострелена гомілка, а в дівчинки — глибока рана на нозі. Окупанти не зважали на те, що на їхній автівці був напис «Діти».

Я бігла до них через гаражі та вулички, російська техніка була вже зовсім близько.

Сусіди перенесли поранених у квартиру, зібрали ліки і встигли перевʼязати їм рани. Жінці надали допомогу правильно, а дівчинці потрібно було робити іншу перевʼязку, інакше це могло би призвести до знекровлення, атрофії мʼязів чи втрати кінцівки.

Я все зробила й побігла шукати для них антибіотики. Знайшла швидко, але техніка вже була між будинками, тому чоловік мене не відпустив. За добу, коли я вирвалася знову, сімʼї вже не було у тій квартирі. Їх перевезли в іншу частину Ірпеня. Думаю, з ними все гаразд, допомогу вони отримали вчасно.

Пологи при свічках

За цей час одна з вагітних жінок, про яку розповідала сусідка, встигла виїхати. Інша, Анна, була в Бучі, у сусідньому підʼїзді. Перші три дні вона ховалася в підвалі, а потім, за моєю рекомендацією, повернулась у свою квартиру. Там я в неї і приймала пологи. Так, на підлозі, без світла, газу й води, при свічках.

Ми приймали пологи втрьох. Ще були мої сусідки — Вікторія і Наталя. Ми працювали як команда, дуже злагоджено. Було відчуття, наче ми все життя це робили. Віка давала пити воду. Наталя була на «брудній роботі». А я в гумових стерильних рукавичках — напоготові до Анни. Було декілька ризикованих моментів. Коли виходили плечики дівчинки, здавалося, що вона не дихала. Тоді було чи не найстрашніше за весь період війни — раптом ми можемо втратити дитину. Але зрештою 8 березня о 7 ранку народилася Аліса. Нам дуже допомогла сама Анна: вона була спокійна, зібрана, усе робила чітко.

Врятувала чотири світи

9 березня до нас у підʼїзд прийшов російський військовий. Він не погрожував, не стріляв. Казав, що дізнався про пораненого Володю і хотів йому допомогти. Переконував поїхати з ним у Гостомель у «їхній» військовий госпіталь, пропонував, щоб я вколола йому знеболювальне. Володя був непохитний, ні на що не погоджувався.

Розмови з тим військовим не мали сенсу. Він розповідав, що це не вони стріляли у Володю, що «вони прийшли до нас із добром», і ми самі винні в тому, що обрали «таку владу».

Згодом спустився мій чоловік. Військовий казав йому, що вони нас не тримають і ми можемо виїжджати. Мовляв, якщо візьмемо білі простирадла, то нас не чіпатимуть.

«Усіх, кого можна, ти врятувала. Таблетки всім роздала. Володя перевʼязаний, кровотечі немає, Анна народила. Тому переодягайся, і ми виїжджаємо», — сказав мені чоловік.

Усе те, що зараз показують на фото з доріг Київщини, ми бачили своїми очима. Щоправда, тоді тіл загиблих було ще більше.

Зараз ми в Польщі, я перекладаю усі свої дипломи та сертифікати і сподіваюся, що скоро зможу працювати за спеціальністю.

Вірю, що на моєму місці так вчинила би кожна людина. «Рятуючи одне життя, ти рятуєш увесь світ». Щонайменше чотири світи я змогла врятувати під час цієї війни.

«На весь п’ятиповерховий медзаклад залишилося 4-5 лікарів»

Ахмед Баднауі — лікар-ортопед, травматолог, вертебролог. З перших днів війни рятував людей у Харкові. Згодом переїхав до Кропивницького і почав працювати в госпіталі ветеранів війни. Тут він «збирає» військових, які зазнали поранень і травм у зонах бойових дій. Далі пряма мова.

24 лютого в Інституті патології хребта і суглобів, де я працюю, ми скасували всі планові операції. Максимально виписували пацієнтів, які хотіли їхати додому.

Серед тих, хто залишався, було багато онкохворих, дітей, пацієнтів після операцій, людей із Донецької та Луганської областей, із тимчасово непідконтрольних територій. Їм потрібен був догляд, їхати вони не мали куди.

Тож я займався ними і деякими пацієнтами колег. На весь 5-поверховий інститут залишилося 4-5 лікарів. Решта евакуювалася. Я ж для себе такого варіанту не розглядав, планував бути в місті до кінця. Хоча мені як громадянину Італії з посольства майже одразу сказали покинути Україну.

Як і решта лікарів, я почав жити в інституті, дружину також довелося перевезти туди. Наша квартира розташована неподалік харківського аеропорту, на девʼятому поверсі залишатись і ночувати було небезпечно. Я постійно переймався б через це, а в моїй роботі слід бути завжди зосередженим.

Порятунок після бомбардувань Харкова

З початком війни я також почав працювати у військовому госпіталі. Там надавали допомогу військовослужбовцям і цивільним, які отримали поранення.

Лікував пацієнтів, які були придавлені плитами, з розірваними ногами, відкритими ранами, кровотечами.

Памʼятаю, одне з моїх чергувань випало на ту ніч, коли на танкове училище запустили ракети. Ми щойно з колегами вийшли з операційної, думали зробити перевʼязки й поспати декілька годин, як над нами пролетів літак. Уже було зрозуміло, що почалося бомбардування. Та ніч була безсонною, поранених привозили на вантажних ГАЗонах, «швидкі» містом не їздили.

Нам доставили приблизно 30 людей, яких треба було сортувати. Визначити, хто залишився живим, хто потребував негайної допомоги — інтубації, анестезіолога. Ми почали вивантажувати людей. Запах, який пішов звідти, я ніколи не забуду. Це була випалена земля, пил і порох — його ні з чим не можна порівняти.

Далі почали швидко надавати допомогу, оперувати постраждалих. Не зупинялися навіть тоді, коли госпіталь обстрілювали.

Ми ризикували своїм життям і пацієнтами, але жодного разу не спускалися в підвали. Заклеїли всі вікна, щоб не було видно світла. Відходили від них, коли стріляли. У разі потреби переводили пацієнта в передопераційну і там продовжували.

Оперувати в підвалах — неправильно, неетично, негігієнічно і не по-медицинськи. Звісно, в екстремальних випадках усе можливо, але я такого не робив.

«Приймали маси поранених, вони надходили до нас конвоєм»

Найнебезпечніше було, коли в Харкові на дві доби запровадили комендантську годину, а з госпіталю телефонували, що терміново потрібна допомога. Того дня бомбили обласну адміністрацію.

Я одягнув бронежилет, роздрукував червоний хрест, наклеїв його і просто пішов пішки під обстрілами від інституту до госпіталю. Між ними відстань понад кілометр. Це було страшно — коли навколо нікого немає, а ти під прицілом.

Ми в госпіталі приймали маси поранених, вони надходили до нас конвоєм. У певний момент я зрозумів, що починаю працювати як компʼютер, машина. Моє завдання — врятувати. Врятувати їхні руки, ноги.

Звісно, були й важкі ситуації. Коли військовий засинає під наркозом, прокидається за 1,5-2 години, а ноги немає. Тобто нещодавно він ходив, стояв, захищав, а тепер — усе.

Або коли надходять поранені молоді хлопці. Ти просто запитуєш, у кого яка група крові, переливаєш її напряму, але так і не вдається врятувати бійця. Це дуже боляче.

Памʼятаю також, як привезли маму з легкими пораненнями та її дві доньки. Одну дівчинку вдалося врятувати, а іншу — ні. Їй було 7 років, у неї в печінці був осколок.Такі моменти прикрі до сліз.

Коли ти як лікар не справляєшся, зʼявляється стан безпорадності. Розумієш, що ти далеко не всесильний, а проста людина, яка не може врятувати всіх.

Збирати наново поранених бійців

В один із днів нам сказали, що очікують на провокацію, аби пішла чистка Харкова. Я розумів, що за таких обставин від мене користі буде мало. Ба більше, я відповідаю перед Богом за свою дружину, і їй точно потрібно евакуюватися.

Збиралися швидко, я навіть не встиг узяти свої хірургічні інструменти. Довелося по них пізніше поїздом повертатися. Ми вирішили їхати у Кропивницький, до родичів дружини.

Для себе я ще розглядав варіант повернутися в Харків. Та коли ми приїхали в місто, я пішов в обласний департамент охорони здоровʼя, сказав, що хочу допомагати. У госпіталі ветеранів війни якраз не було травматолога. Тож я почав працювати тут. Уже два тижні лікую наших бійців.

Щодня роблю по 2-3 операції. Сьогодні оперував кисть, учора — ключицю, а також видаляв уламки зі стегна, гомілки, колінного суглоба, «зібрав» плече бійцю. Він неправильно приземлився, вивихнув ключицю. Ми поставили йому пластину, сьогодні вже ходить щасливий.

Мав також чергування минулої неділі, коли привезли хлопців із Кіровоградщини, які воювали під Ізюмом. В одного була рана з проникненням. Інший підірвався на протипіхотній міні, розсипався хребет, його необхідно лікувати. Роботи вистачає.