Від росії до росії. Три чверті століття НАТО

4 квітня у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі урочистою церемонією відзначають 75-річчя цієї організації.

Північноатлантичний альянс — омріяна зовнішньополітична ціль України та страшилка для росіян. Міністр закордонних справ Британії та колишній прем’єр Девід Кемерон називає НАТО «однією з найуспішніших організацій в історії» і переконаний, що вона стає дедалі сильнішою. Водночас попередній очільник США і чинний кандидат у президенти Дональд Трамп погрожує вивести Америку з альянсу та заявив, що навіть заохочуватиме путіна нападати на країни-союзниці, які буцімто вкладають недостатньо грошей в організацію.

Цей військово-політичний альянс створили на самому початку Холодної війни заходу з комуністичним блоком. Подекуди дивовижним чином він зумів пережити й гострі внутрішні суперечки, і головного геополітичного опонента — СРСР. Нині ж НАТО стоїть перед новими загрозами: зокрема, потенційною війною альянсу з росією та можливою агресією Китаю проти Тайваню.

За три чверті століття альянс постійно змінювався. Навіть у кризові часи Холодної війни організація була готова до діалогу з СРСР задля підтримання стабільності в Європі. Після розрядки й розпаду Радянського Союзу довелося пройти крізь таку собі «кризу ідентичності» та зовнішню критику: після, як здавалося тоді, зникнення російської загрози, багатьом НАТО здавалося Явища, поняття, погляди, які застаріли й не відповідають сучасності.анахронізмом. Утім, альянс зберегли — і продовжили безпекову євроатлантичну співпрацю.

До 75-ї річниці заснування НАТО hromadske переглядає ключові події в історії альянсу. Цей текст — не детальна хронологія, а радше роздум, як створена у вкрай специфічних історичних обставинах організація раз за разом пристосовувалася до викликів нової доби.

Навіщо було потрібно НАТО?

У самій назві Північноатлантичного альянсу закладено збіг інтересів держав по обидва боки Атлантики. Європа того часу була без перебільшення спустошена 6 роками Другої світової війни — і досі наймасштабнішої в історії людства. Країни континенту лишалися вкрай вразливим до зовнішнього впливу — і після входження радянських військ до Берліна джерело цього впливу було очевидним.

Протягом 1947–1948 років прорадянські режими постали в усіх країнах Центрально-Східної Європи. Небажання москви поступатися сферами впливу підтвердила і багатомісячна блокада Західного Берліна з боку СРСР — німецьке місто тоді Після капітуляції нацистської Німеччини країни-переможиці СРСР, США, Велика Британія та Франція розділили зони окупації, яка тривала до 1949 року. Берлін, хоч і перебував у радянській зоні, був поділений між усіма п’ятьма країнами.було поділене між державами-переможницями, хоч і перебувало посеред радянської зони окупації.

У таких умовах для Європи єдиним способом уберегтися від потенційної радянської агресії видавалося зближення з США — країною, яка вийшла з Другої світової порівняно неушкодженою та зберігала значні військові ресурси. Сприяла цьому й налаштованість тодішнього американського президента Гаррі Трумена — він був готовий до нової геополітичної стратегії та вирішив не повертати Штати до традиційної раніше для Вашингтона ізоляціоністської політики. У 1947 році Трумен оголосив свою зовнішньополітичну доктрину, ключова мета якої полягала у недопущенні поширення радянського впливу — а це насамперед передбачало активну роль США на Європейському континенті.

Повпливав і ще один наслідок Другої світової — страх німецького реваншизму, адже саме він привів до влади нацистів після поразки у Першій світовій. Як ми знаємо тепер, цей страх зберігався і багато років потому. Цього разу західні союзники вирішили навпаки зблизитися з Німеччиною: наприклад, це стало поштовхом до створення формату економічної співпраці між Німеччиною та її історичним суперником Францією, а це своєю чергою призведе до появи Європейського Союзу.

Тож НАТО — це насамперед наслідок збігу трьох історичних обставин: загрози радянської агресії, відмови США від ізоляціонізму та побоювання німецького реваншизму. Саме їх мав на увазі перший генеральний секретар Альянсу лорд Гастінгс Лайонел Ісмей, говорячи про мету очолюваного ним об’єднання: «Тримати Радянський Союз якомога далі, американців — при собі, а німців — у покорі».

4 квітня 1949 року у Вашингтоні уклали так званий Північноатлантичний договір. Тоді свої підписи під історичним документом поставили представники 12 держав: США, Канади, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Великої Британії, Франції, Італії, Данії, Норвегії, Ісландії та Португалії.

Зауважимо, що сам договір не містив жодних вказівок на те, що мета НАТО — захист від Радянського Союзу. Але він закріпив відданість своїх членів принципам «демократії, особистої свободи та верховенства права» (чого в СРСР, певна річ, не було) та передбачив механізми військової та невійськової співпраці.

Виклики Холодної війни та стратегія розширення

За перші 40 років свого існування НАТО поповнилося лише чотирма новими членами.

У 1952 році до Альянсу приєдналися Греція й Туреччина — країни, підтримка яких з боку США лягла в основу вже згаданої «доктрини Трумена» про стримування комунізму.

У 1955-му членом НАТО стала Федеративна республіка Німеччина — сучасна німецька держава, утворена у 1949 році на зонах повоєнної окупації США, Великої Британії та Франції. У 1990 році прийняла до свого складу Німецьку демократичну республіку, що перебувала під впливом СРСР.Західна Німеччина, яка на момент заснування організації ще перебувала в окупації США, Великої Британії та Франції, але невдовзі відновила незалежність. Попри певну контрінтуїтивність, цей крок був в інтересах усіх учасників: Німеччина показала Європі, що не має наміру розв’язувати ще одну війну, а США отримали ще одного союзника для протистояння комуністичній загрозі.

Того ж року СРСР утворює власний військовий союз — Крім власне СРСР, туди увійшли Східна Німеччина, Польща, Угорщина, Румунія, Чехословацька республіка, Болгарія й Албанія.Організацію Варшавського договору, остаточно закріплюючи поділ Європи на дві сфери впливу.

У 1982 році членом НАТО стала Іспанія, щойно там повалили багаторічний авторитарний режим генерала Іспанський диктатор, який захопив владу внаслідок громадянської війни у 1939 році й очолював країну до своєї смерті у 1975 році.Франсіско Франко і відновили демократичне врядування.

Це можна було б назвати символічним прикладом «відданості Альянсу демократичним цінностям», якщо не згадувати, що Португалія стала членом НАТО у 1949-му, коли сама ще була авторитарною країною. Але тоді цей факт переважили стратегічно важливе для альянсу розташування та підтримка США й Британії у Другій світовій війні.

Холодна війна принесла й інші виклики для НАТО. Приміром, початково у безпековій організації не було жодного механізму власне військової співпраці. Це змінилося після спалаху війни на Корейському півострові: держави-учасниці домовилися про створення штабу Верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі (відомого за англійською абревіатурою SHAPE), а також розробили довгостроковий план оборони та провели перші масштабні військові навчання.

Відносини між союзниками не завжди були безхмарними, що не раз ставило під загрозу всю подальшу долю альянсу. Побіжно можна згадати інспіровану Британією та Францією Короткотривалий (жовтень-листопад 1956 року) збройний конфлікт між Британією, Францією та Ізраїлем, з одного боку, та Єгиптом з іншого. Причиною стало рішення нової єгипетської влади забрати в Британії контроль над Суецьким каналом, який сполучає Середземне й Червоне моря.Суецьку кризу 1956 року, якій поклала край категорична позиція США, а також постійне напруження між Грецією та Туреччиною — надто після того, як остання окупувала північну частину острова Кіпр і утворила там Так звана Турецька Республіка Північного Кіпру — визнана лише Туреччиною самопроголошена держава на анексованій внаслідок турецького вторгнення території Республіки Кіпр зі столицею в окупованій частині Нікосії.маріонеткову державу.

Однак найбільш промовистою ілюстрацією розбіжностей у НАТО стала позиція французького президента Шарля де Голля. Він скептично ставився до посилення американського впливу в Європі й паралельно хотів скористатися новоствореним альянсом для утвердження глобальної ролі Парижа. А отже — пропонував створити спільні ядерні сили та відкрити членство в організації для всіх країн світу, а не лише Європі та Північній Америці.

Зрештою на тлі цих суперечок Франція на понад 40 років вийшла з військової структури НАТО, принагідно змусивши НАТО передислокувати свою штаб-квартиру з Парижа до Брюсселя, де вона перебуває й нині.

Криза після розпаду СРСР

На альянс впливала й зміна у відносинах американського та радянського блоків. У 1950-х роках НАТО готувалося у разі агресії Радянського Союзу завдати масованих ядерних ударів по СРСР. Потім — намагалося знайти спільну мову з соцтабором, що зрештою проклало шлях до так званої Наради з безпеки та співробітництва в Європі й ухвалення Цей акт, до якого приєднався зокрема і Радянський Союз, уперше затвердив принцип непорушності державних кордонів на Європейському континенті. Це суттєво посприяло зниженню рівня напруженості, хоч і фактично закріпило поділ Європи на два табори.важливого для європейської безпеки Гельсінського заключного акта в 1975 році.

Вторгнення СРСР в Афганістан, навпаки, спонукало НАТО пограти м’язами й розгорнути в Європі балістичні ракети середньої дальності Pershing II, здатні нести ядерний заряд. Через лічені роки радянський та американський лідери Михайло Горбачов і Рональд Рейган домовилися про ліквідацію ракет середньої та малої дальності.

А далі один із ворожих блоків поступово розвалився, поклавши кінець Холодній війні — і зрештою самому Радянському Союзу. За іронією долі, ліквідація СРСР сталася за менш як два місяці після публікації НАТО оновленої Стратегічної концепції — ключового політичного документа, який схвалюють лідери держав-членкинь альянсу. Саме він задає тон діяльності НАТО на подальші роки.

Після 1991 року перед Північноатлантичним альянсом постане питання: «Що далі?». Стримування радянської загрози вже не було актуальним; німецький реваншизм, схоже, остаточно поховали після возз’єднання ФРН та її інтеграції в єдиний європейський економічний простір. Здавалося, в американській військовій присутності на континенті потреби вже теж не було.

Звісно, трансатлантичну співпрацю, вибудовану за десятки років Холодної війни, цінували, та дедалі частіше ставили питання, чи варто продовжувати існування саме військово-політичного блоку.

Відповідь на це питання дали подальші події. Держави Центрально-Східної Європи, які щойно позбулися нав’язаного їм комуністичного панування, — передусім Польща, Угорщина й Чехія — прагнули якнайшвидше вступити в НАТО, щоб убезпечити себе від можливої агресії росії. Не для всіх очікувано, але адміністрація американського президента Білла Клінтона підтримала цей заклик та ініціювала — всупереч настроям решти членів альянсу — його розширення на схід.

Три згадані країни вступили в НАТО у 1999 році, а п’ятьма роками потому Альянс поповнився аж сімома новими членами: Румунією, Словаччиною, Болгарією, Словенією та країнами Балтії — Литвою, Естонією та Латвією.

Криваві конфлікти 1990-х років, породжені розпадом Держава, яка існувала з 1918 по 1992 рік на Балканському півострові у Південній Європі та Центральній Європі. Після Другої світової війни при владі в ній були комуністи під проводом диктатора Йосипа Броза Тіто.Югославії, і Йдеться про теракт 11 вересня 2001 року, коли ісламістська організація «Аль-Каїда» провела ряд атак на американські міста, серед яких найвідоміша — наведення літаків на хмарочоси-близнюки у Нью-Йорку.терористична атака в США у 2001 році, показали, що євроатлантична безпека знову потребує дій і ресурсів. Наслідком стали військові операції НАТО в Боснії та Косово, а також перше й наразі останнє в історії використання відомої 5-ї статті Північноатлантичного договору після терактів у Штатах.

Паралельно НАТО розширювало співробітництво і з іншими країнами. Ще у 1991-му воно створило політичний механізм співпраці з партнерами — Раду північноатлантичного співробітництва, перейменовану пізніше в Раду євроатлантичного партнерства. У 1994-му виникає наступний етап — програма військово-політичного співробітництва «Партнерство заради миру» (ПЗМ).

У 1997-му альянс навіть укладає з росією — на той час уже учасницею ПЗМ — окремий Основоположний акт про принципи співпраці. А у 2002-му — створює Раду росія — НАТО як окрему структуру співпраці. Це були часи, коли на Заході мали в рази більше ілюзій про договороздатність москви — попри відверті порушення нею міжнародного права в Грузії, Молдові та, зрештою, Україні.

Нині НАТО вважає Основоположний акт нечинним, а Рада росія — НАТО перестала функціонувати.

Сучасні виклики

За черговою іронією долі, новий поштовх НАТО дав російський імперський реваншизм. Вже у 2014 році американське видання The Daily Beast неіронічно питало, чи справді «путін врятував НАТО».

Для тих, кому російської анексії Криму та вторгнення на схід України забракло, напруженість і гра м’язами з боку москви наприкінці 2021 року остаточно мала б розвіяти будь-які сумніви стосовно істинних намірів рф. Якщо зухвалі вимоги до НАТО на кшталт відвести техніку до «кордонів 1997 року» ще можна було якось списати на «дипломатичні уколи» — ігнорувати найбільший з часів Другої світової війни збройний конфлікт у Європі вже ніхто не міг.

Можливо, якби не повномасштабне російське вторгнення в Україну, НАТО б і надалі слабшало. Адже трансатлантична співпраця зазнала удару ще під час президентства Дональда Трампа, а вихід американських військ з Афганістану став немовби свідченням розгубленості альянсу в ті часи. Ті події французький президент Емманюель Макрон описував як «смерть мозку».

Реакція НАТО на нашу велику війну була, можливо, недостатньо швидкою, та її значення важко переоцінити.

В останній Стратегічній концепції НАТО, ухваленій на саміті в Мадриді влітку 2022-го, росію прямо назвали найголовнішим ворогом альянсу та таким чином прирівняли до тероризму. До того ж держави-членкині зобов’язалися витрачати на оборону не менш як 2% свого ВВП — 20 із них до кінця року обіцянки дотрималися.

Особливо посилюється східний фланг НАТО — найбільш вразливий до агресії росії. Зокрема, держави-союзниці допомагають технікою та готові розміщувати військових на базах неподалік кордону з рф. Поступово нарощують і оборонне виробництво, кризу якого викрила потреба забезпечувати Україну, паралельно поповнюючи власні запаси. Поки прямого зіткнення не відбувається, НАТО протистоїть неконвенційній російській агресії — дезінформації, кібератакам, шпигунству тощо.

А головне: російський вплив не завадив приєднанню до організації Чорногорії у 2017-му та Північної Македонії у 2020-му. А вже після повномасштабного вторгнення неможливе раніше рішення про вступ до НАТО ухвалили й традиційно нейтральні Фінляндія та Швеція, для яких географічно близька росія несе стратегічну небезпеку.

Своє 75-річчя НАТО зустрічає в кризовому режимі: допомога Україні потрібна тут і зараз, а Сполучені Штати — її найбільший донор — не можуть дати раду внутрішньополітичним чварам. У багатьох країнах альянсу дедалі частіше говорять про можливий напад рф і на них у перспективі кількох років. Тим часом необхідність ухвалювати рішення загальним голосуванням блокує багато супровідних ініціатив, серед яких навіть обрання нового генсека. З великим острахом зважають і на можливість повернення в Білий дім Дональда Трампа, який уже пригрозив не захищати країни з низькими витратами на оборону.

Попри все це, саме Північноатлантичний альянс і його «п’ята стаття» лишаються найкращою на Європейському континенті гарантією безпеки та стримування потенційної агресії. Тож цілком зрозуміло, чому Україна прагне — і повинна — стати членом НАТО.