Відірватися від Землі. Як скоро люди житимуть на Місяці?
«Колонізація людьми інших планет уже не є науковою фантастикою. Вона може бути науковим фактом», — кілька років тому сказав видатний британський фізик Стівен Гокінґ. І підкреслив: у майбутньому на нас чекає або освоєння космічного простору, або загибель. Простір за межами Землі — це можливий ключ до вирішення проблем перенаселення, скорочення ресурсів і зміни кліматичних умов.
Нині увага вчених пильно прикута до Місяця. Останні дослідження показують, що там є ресурси для заселення людей. А країни (ба навіть бізнесмени) вже активно долучаються до вивчення супутника Землі — згадаймо хоча б останній індійський проєкт «Чандраян-2».
Наскільки ж близька перспектива колонізації Місяця? І чого в ній більше — політики, грошей чи права?
Від наукової фантастики — до наукової реальності
Минуле століття стало періодом активної розробки космічних технологій. Передусім — через «холодну війну» між США та СРСР, яка призвела до гонки озброєнь і технологічної конкуренції.
Початком дослідження Місяця можна вважати запуск радянського супутника «Луна-1» у січні 1959 року. Того ж року СРСР вдалося доправити на Місяць свій космічний апарат, а вже в 1961-му радянський космонавт Юрій Гагарін здійснив політ навколо Землі. Лише тоді США активно включаються в «космічну гонку». І це було рішенням передусім політичним, а не дослідницьким.
Тізель Муйр-Хармоні, кураторка історії космічних досліджень Смітсонівського музею, пояснює: перші успіхи СРСР у космосі склали враження, що капіталізм може бути не найефективнішою економічною моделлю. Це вдарило по глобальній репутації США.
Тож Джон Кеннеді дає завдання відправити людину на Місяць до кінця десятиріччя. Цієї мети в 1969 році досягла знаменита місія «Аполлон-11».
Та вже через кілька років США (а згодом — і СРСР) згорнули свої космічні програми з дослідження Місяця. Це призвело до появи конспірологічних теорій: мовляв, насправді американці ніколи не ступали на місячну поверхню. Але вони не враховують низки важливих чинників.
По-перше, зусилля США з висадки людини на Місяць загалом коштували — з поправкою на інфляцію — астрономічні 288 мільярдів доларів, які, як вважали критики, краще було б використати для поліпшення життя в США.
По-друге, космічні програми США тоді фактично досягли своєї мети: були зроблені фото майже всієї поверхні Місяця, зібрані цінні проби місячного ґрунту і, зрештою, на Місяці побувала людина.
«Якщо коротко, то переконливої наукової причини повертатися на Місяць [після висадки туди людини] не було. І зараз, певно, теж немає», — стверджує експерт із дослідження космосу Джон Лоґсдон.
Зрештою, фінансування Національного управління з аеронавтики й дослідження космічного простору (НАСА) США визначає Конгрес. І після 1969 року там просто не затверджували таких великих бюджетів на космічні дослідження. Невдачі зазнала спроба Джорджа Буша-старшого відновити «Аполлон» у 1989 році. А після завершення «холодної війни» в «космічній гонці» взагалі відпала потреба.
«Не можна недооцінювати відмінні від сучасності геополітичні умови, добу «холодної війни», коли завоювання розумів і сердець вважалося суттєвим для національної безпеки й міжнародної репутації», — додає Муйр-Хармоні.
Політика з місячним присмаком
Після 1976 року на Місяць тривалий час не було посаджено жодного космічного апарата. Були тільки дистанційні дослідження, які підтвердили існування льоду в кількох кратерах. А ще — запущено кілька навколомісячних супутників, зокрема Японією та Індією.
Та в останні роки супутником Землі знову зацікавилися. Найактивніше — Китай.
У грудні 2013-го — вперше за 37 років — КНР посадила на місячну поверхню свій апарат «Юту». А на початку 2019 року Національне космічне агентство Китаю повідомило про успіх місії «Чанґ’е-4» — першу у світі посадку на темний бік Місяця (той, який не видно з поверхні Землі).
Офіційні особи Китаю заявляють, що вже в наступному десятилітті їхня країна висадить людей на Місяць. «Протягом десяти-двадцяти років ми точно станемо свідками сходження китайського астронавта на Місяць», — стверджує і Крістоф Бейшль із Лондонського інституту космічної політики та права. А до 2030-х років Китай планує побудувати власну базу на південному полюсі супутника Землі.
До негласного змагання за Місяць підключилися й інші країни. Навесні 2019 року запуск свого апарата «Берешіт» здійснила приватна компанія з Ізраїлю, хоча й невдало: той розбився під час посадки. А в липні стартувала нова космічна місія Індії «Чандраян-2», покликана доставити на місячну поверхню місяцехід «Вікрам» (але зв’язок із ним було втрачено).
Не варто забувати й про Дональда Трампа, який ще з 2017 року говорить про чергову висадку американських астронавтів на Місяць. Нова місія НАСА «Артеміда» має повторити успіх «Аполлона» вже до 2024 року. Хоча через опозицію Конгресу важко говорити про якісь конкретні перспективи США в цьому напрямку.
Підтягнулася до решти космічних держав і Росія: у листопаді 2018 року глава «Роскосмоса» Дмитро Рогозін розкрив плани РФ розгорнути власну місячну колонію протягом 20 років. Безпосередня робота, втім, передбачена не раніше 2025 року.
Чому саме Місяць?
Що ж так тягне космічні держави світу повертатися на Місяць? Передусім — ресурси, пояснює hromadske експерт з астрополітики аналітичного центру «Ad Astra» Дмитро Борзенко.
Так, на супутнику Землі накопичився ізотоп гелія-3, термоядерний синтез якого може дати набагато більше енергії, ніж урану чи плутону, які використовуються в ядерній енергетиці зараз. А повільне обертання Місяця навколо осі дозволить розгорнути там сонячні батареї, які б працювали безперервно. Місячні ґрунти, у свою чергу, можуть стати джерелом кисню та деяких хімічних сполук, зокрема оксидів титану й заліза.
«Саме ресурси стали рушійною силою, що змушує великі держави створювати концепції окупації Місяця. Якщо ми послухаємо виступи, присвячені космосу, від [президента США] Дональда Трампа, [прем’єр-міністра Індії] Нарендри Моді чи [очільника Китаю] Сі Цзіньпіна, то побачимо, що ключова роль приділяється саме питанню Місяця», — наголошує Дмитро Борзенко.
Близьке розташування Місяця ще й робить його зручним майданчиком для відпрацювання космічних технологій. Витрати на транспортування і зв’язок будуть значно меншими, ніж, наприклад, у випадку Марсу (порівняйте три дні та понад шість місяців польоту). Та й комунікація між Землею та Місяцем буде швидшою.
Зрештою, це ще й елемент боротьби за сфери впливу між великими державами — передусім США й Китаєм. Невипадково в 2018 році Дональд Трамп заявив про плани створити Космічні сили США, командування яких було сформоване в серпні цього року.
Цікаво, що про Місяць як найбільш імовірне місце життя землян після їхньої рідної планети заговорили й бізнесмени.
Очільник «Amazon» Джеф Безос, у власності якого є й космічна компанія «Blue Origin», не так давно заявив: «Саме виживання людства залежить від колонізації космосу, починаючи з Місяця». Для Ілона Маска, засновника «Tesla» та іншої космічної компанії — «SpaceX», Місяць є трампліном для амбітнішої мрії — колонізації Марсу.
Якщо жити — то як?
«Попри те, що стратегії колонізації Місяця залишаються здебільшого на папері, країни та приватні структури вже роблять перші кроки, що говорить про «ренесанс» ідей колонізації небесного тіла», — зауважує Дмитро Борзенко.
Питання в тому, як створити комфортні для проживання людини умови, а саме — можливість дихати (атмосферу з киснем), захист від сонячної радіації та низьких температур і пристосування до вшестеро слабшої за земну сили тяжіння.
Найбільш реалістичну концепцію місячного поселення — «місячне село» — в 2015 році запропонувало Європейське космічне агентство (ЄКА) на чолі з Йоганном-Дітріхом Вернером.
«Зрозуміло, що в майбутньому люди братимуть участь в командних польотах у Сонячній системі, тож «місячне село» може також виступати ідеальним трампліном і випробувальним майданчиком для цієї мети», — написав Вернер у своєму блозі.
З того часу ідею ЄКА підхопила Асоціація місячного села (АМС) — створена в 2017 році неурядова організація, яка об’єднує близько 220 людей із майже чотирьох десятків країн світу.
Майбутнє «місячне село» розташовуватиметься, найімовірніше, на південному полюсі Місяця: там є райони, куди завжди падає сонячне світло, внаслідок чого б відпало питання пошуку джерел енергії. У пріоритеті АМС — кратер Шеклтон, адже його дно захищене від сонячного світла. Це дозволить зберігати там вразливі до впливу Сонця ресурси, наприклад — лід, а отже — забезпечувати майбутню місячну колонію принаймні питною водою і киснем.
Побудувати «місячне село» планують у кілька етапів. Спершу спускові апарати доставлять на поверхню Місяця надувні модулі висотою десь у чотири поверхи — там «місяцяни» будуть жити й працювати. Перед висадкою людей на Місяць роботи побудують навколо кожного модуля захисну оболонку, яка б уберігала мешканців від сонячної радіації, перепадів температур і метеоритних дощів. Для переміщення між різними модулями оболонки між собою поєднають спеціальними каналами.
АМС робить ставку на те, що до їхнього проєкту доєднаються космічні держави — передусім США і Китай. «Місячне село» вони пропонують розглядати не як власне поселення, а як бачення майбутньої співпраці людства в космосі.
Право (чи безправ’я) в космосі
Хоча «місячне село» й декларується як ініціатива партнерства, питання конкуренції держав у космосі лишається фактично неврегульованим.
«Основний каркас міжнародного космічного права створювався в умовах американсько-радянських космічних перегонів, коли про космічний потенціал Індії чи Китаю годі було й казати, а про приватні космічні компанії взагалі ніхто не чув», — пояснює Дмитро Борзенко.
Документів, які б регулювали питання освоєння космосу і Місяця зокрема, не так і багато. Базовий Договір про відкритий космос 1967 року проголошує його «надбанням усього людства», забороняє розміщувати там зброю масового знищення і фактично обмежує будь-яку діяльність держав у космосі до науково-дослідницької.
У свою чергу, Угода про діяльність держав на Місяці та інших космічних тілах від 1979 року додатково заборонила розширення державами власних територій за рахунок Місяця чи, приміром, астероїдів. Але ані США, ані Росія, ані Китай не є її учасниками. Індія ж підписала Угоду, але не ратифікувала її.
«Договір про космічний простір і Угода про Місяць не містять також визначених положень щодо видобутку корисних копалин на небесних тілах за межами Землі. Причина полягає у рішучій протидії великих космічних держав будь-якій забороні видобувної діяльності на Місяці та інших тілах у майбутньому», — додає експерт.
Більш того, жодне з положень міжнародного космічного права не визначає статусу й юрисдикції космічних поселень. Тож у разі, якщо на Місяці таки з’явиться колонія, щонайменше постане питання: чиїм законам вона підпорядковуватиметься?
Домовленість між державами, які володіють Міжнародною космічною станцією, може дати підказку: згідно з нею, люди і майно в космосі є частиною національного законодавства. Втім питання юридичного статусу космічних поселень й досі лишається не більш ніж предметом досліджень.
Але вже скоро ситуація має змінитися. «Якщо врахувати те, що Місяць може скоро стати ареною для боротьби за ресурси, статус космічного простору як “надбання усього людства” просто не відповідає дійсності», — підсумовує Дмитро Борзенко.
У питанні колонізації Місяця переплелися геополітичні інтереси космічних держав, потреба в пошуку нових джерел ресурсів і «сірі зони» міжнародного права. А там, де панує подібна невизначеність, рано чи пізно може початися конфронтація. І не факт, що «місячні війни» не будуть відчутні тут, на Землі.